«Приручені» візки Анатолія Велікана

Тридцять років тому Анатолій Велікан, який на той час працював начальником виробничого відділу на Радивилівській меблевій фабриці, потрапив у аварію. Коли він разом із директором підприємства на ГАЗику їхав до Рівного, в автомобіля несподівано відмовило кермо. ГАЗик на великій швидкості полетів під укіс. Директор та водій відбулися легкими травмами. А ось Анатолій залишився затисненим у пом’ятому залізяччі. Надалі лікарі констатували перелом хребця і пошкодження спинного мозку. Загалом практично жодної надії на те, що потерпілий виживе, не було. Тоді навіть один із хірургів відверто заявив родині: «Це той випадок, із якого 95 відсотків живими не виходять». А Велікан вийшов.

— Найбільш кризовим був дванадцятий день, — пригадує Анатолій Іванович, — і за клінічними мірками, і за морально-вольовими. Бо я, коли ще був притомний, сам себе налаштовував: «Якщо переживу оту третю кризу, то неодмінно на ноги стану». Звичайно, це здавалося диким абсурдом. Навіть на третьому, четвертому, п’ятому місяцях перебування в лікарні. Ні руки, ні ноги не ворушилися. І лише через півроку я відчув, що таке «вертикальне положення», хоч і тоді ще звестися самотужки не міг. Однак навіть такий момент звеселив душу. А потім настали повсякденні вправи та спроби, щоб, так би мовити, розворушитися. Слава Богу, вдалося. Після щоденних наполегливих, надважких і навіть надпекельних тренувань почав давати собі раду. Сам устану з ліжка, сам сяду в інвалідний візок, сам поїду, куди треба, сам навіть їсти наварю, хоч моя рідня часом свариться. Навіщо, мовляв, пересилювати себе, краще відпочив би. А мені хоч би в такий спосіб хочеться бути в русі, бути потрібним. Принаймні, робити те, що під силу і навіть понад силу. Ну, а модернізація візків — це вже як хобі.

В Анатолія Велікана інвалідні візки були різними: на трьох колесах і чотирьох, із ручним приводом та колісним. Нарешті дочекався й електроприводової техніки, яку виділили через Фонд допомоги потерпілим від нещасних випадків. Але щоразу житель Радивилова ставився до цього транспорту як до не зовсім досконалого.

— Так, я ціную працю й талант розробників спецтехніки для інвалідів, — каже Анатолій Іванович. — Але її до кожного не підбереш. Тут, як в моїй колишній меблевій справі — щоб відчувалося єдине ціле, щось треба підтесати, щось підкрутити, щось навіть замінити. А найперший мій «винахід» був пов’язаний із тим, що права рука не могла ( та й досі не може) належно стиснути ручку. Проїду метрів сто — і втомлена рука перестає слухатися. Тоді на думку спало використати зап’ястя. Зістикував його із важелем за допомогою ременя — і втома від руки відступила. Але найбільше мене турбувало, навіть злило те, що дуже важко виїжджати на якесь підвищення чи гірку. Отож виникла думка: а що, коли ланцюгову передачу (був і з такою передачею у мене візок; він тепер — як запасний) переобладнати на зразок спортивного велосипеда. Тобто поставити кілька змінних шестерень, завдяки яким регулювалася б, так би мовити, тяглова сила. Малий горбок — ланцюг на меншій шестерні, більший горбок — на більшій. Наскільки це полегшило рух, не передати словами. Причому переробити в такий спосіб візок виявилося не так уже й важко. Як на мене, то з таким завданням впорається кожен, хто знається на велосипедах.

— Займався й електронікою, — веде далі Анатолій Іванович. — На інвалідному візку, приміром, встановив електронний пристрій: їду й бачу, яка швидкість, яка відстань і ще з десяток інших показників. Може, комусь вони й нецікаві, а мені навпаки — додають настрою та допитливості. Коли ж у вересні мені вручили інвалідного візка з електро-приводом, то друзі почали жартувати: мовляв, ця техніка довершена, нічого вже тут не вдосконалиш. А я взяв і пульт управління підлаштував зручніше під ліву руку, приробив ручку, щоб за неї триматися правою рукою. Тепер з онуком Сашком обмізковуємо, як би встановити аудіосистему... А колись, уявляєте, я спеціально собаку приручив, щоб той тягав візка. Все прекрасно виходило аж до того часу, коли вірний чотириногий друг запримітив мою дружину, яка йшла нам назустріч, і на радостях щодуху помчав до неї. А поводок же прив’язаний до поручня... Швидкість виявилася просто шаленою. Ледь-ледь тоді не перевернувся.

Загалом Анатолій Велікан уважає, що в його випадку що більше рухаєшся, то корисніше для здоров’я. Він поставив собі за мету щодня проїжджати кілометрів п’ять-шість. А ще кілька разів на тиждень навідується в реабілітаційний центр, де широкий набір спеціальних знарядь для різноманітних фізичних вправ. Одне слово, намагається не пасувати перед труднощами.

Євген ЦИМБАЛЮК,

Олександра ЮРКОВА.

Рівненська область.