Побачила світ нова, вже третя книга поета і журналіста Костянтина Коверзнєва «Телескопи». Сам автор каже, що вона, як і усі його вірші, не розрахована на масового читача. Адже пише він передусім для себе. У поета є теорія так званих «небуденних станів»: поезія не мусить ставати ремеслом; робота, заробляння грошей, спілкування — це одне, а поетична творчість — це зовсім інше, повна відвертість із самим собою.

Критики називають поезію К. Коверзнєва «неоавангардизмом». Що характерно для авангарду, в ній немає класичних рим і розділових знаків, однак поет, на відміну від деяких новомодних авторів, не захоплюється мовною еквілібристикою — натомість прості, на перший погляд, слова утворюють складну, багаторівневу метафору, алегорію, асоціацію чи символ. «Ти сам маєш вести стихію, а не рима вести тебе», — каже Костянтин. «Людина що має краватку чи є в тебе душа люди схожі на зелений газон теоретично» — так кількома штрихами зображує автор людину, успішну в соціумі, але духовно вбогу, позбавлену свого природного єства. Його ліричний герой постійно перебуває на межі — можливого й неможливого, любові й байдужості, віри й зневіри, добра і зла: «Непередбачуваний раю чому на твоїх деревах ростуть гріхи а не прості яблука». Водночас, як пише у передмові до збірки письменник Олексій Сінченко, навіть через сутність авангардистського тексту проглядає шевченківська традиція гармонізування світу з притаманною йому атрибутикою: «Під шабатурою у мене тихі джунглі садок вишневий і біленька хата а коло неї душолюдна господиня що в серце заганяє шпари».

Костянтину Коверзнєву — 32. Своїми вчителями в поезії він називає Михайля Семенка, Євгена Плужника, Гната Михайличенка, французьких сюрреалістів, київську школу поетів-метафористів, нью-йоркську групу поетів. Він належить до покоління, яке пережило злам епох — відхід старої комуністичної доби і початок нової, незалежної — уже в свідомому, але молодому віці. Тож, можливо, саме тому цьому поколінню притаманно, з одного боку, відчуття наступності, спадкоємності (недарма на обкладинці книжки Костянтина — малюнок його п’ятирічного сина Богдана), а з другого — за висловом поета Павла Мовчана, автора передмови до другої збірки К. Коверзнєва «Наше прощання», намагання самоствердити себе як альтернативу.