З Голопристанським міським головою Анатолієм Негрою (на знімку) ми розмовляли на його пропозицію дорогою до річкової пристані. Хотілося, передусім, почути про його поїздку до Білорусі на конференцію представників органів місцевого самоврядування міст-побратимів двох сусідніх держав.

Уздовж вулиці пролягли тротуари, вимощені красивою плиткою. Йти зручно, але, виявляється, з градоначальником нелегко розмовляти: йому раз у раз доводиться розкланюватися з перехожими, а то й зупинятися для короткого діалогу.

— Це теж одна із форм роботи міського голови, — пояснює Анатолій Петрович і посміхається. — Загалом, мені подобається, коли жителі міста забувають про міську раду. Це означає, що всі підрозділи функціонують нормально, люди забезпечені газом, світлом, водою і теплом. Ось коли виникає непересічна або аварійна ситуація — телефон не вщухає, слава Богу, що таке буває нечасто! А свої телефони, службові та домашній, я від земляків не приховую.

— З якими враженнями повернулися з Білорусі?

— Передусім усюди відчував теплі, братерські почуття білорусів до українців. Там я знайшов для Голої Пристані побратима — місто Мозир. А почалося з того, що познайомився і потоваришував з тамтешнім головою районної ради Леонідом Писаником. Подумалося: якщо господар ініціативний, працелюбний, перспективний, то й місто варте того, щоб побрататися.

Я взагалі за розширення дружніх зв’язків. Нещодавно у нас побувала делегація з румунського міста Чіснадіє, і вже до кінця цього року наша делегація поїде туди з візитом для підписання договору про дружбу та співробітництво. Набагато раніше такі само зв’язки налагоджені з польським містом Лєчнею, з Придністров’ям. Тільки різниця полягає в тому, що спочатку ми напрошувалися в друзі, а тепер до нас їдуть з дружніми пропозиціями. Я вже не кажу про делегації наших, українських міст, які часто приїжджають до нас повчитися, набратися досвіду.

— Так, про Голу Пристань чути скрізь, місто тричі поспіль посідало перші місця у Всеукраїнському конкурсі на кращий благоустрій та правопорядок. Але з чого все почалося?

— На це запитання не так просто відповісти. Мабуть, у всьому винен прочерк між датами. Знаєте, як ото пишуть на надмогильних каменях: рік народження і рік смерті, а між ними прочерк. Не хотілося б, щоб отим прочерком оцінювався зміст життя. Важливу роль у здобутках відіграє те, що в нашому містечку ми робимо все разом, «толокою»...

Проходячи повз сквер зі старезними дубами, наблизилися до високої стели, біля підніжжя якої палахкотить Вічний вогонь, далі — інші стели з портретами 35 героїв війни і праці.

— Бачите, приїжджі дивуються, що і в найскладніші часи на нашій Алеї Слави не згасав оцей вогонь, — каже міський голова. — А він і не міг погаснути, бо це — пам’ять людська, приклад нащадкам, та й чи багато вже того газу зекономиш, коли тут — кожен пагорб шепоче печаллю. Все це робили гуртом, на реконструкцію алеї у бюджеті коштів не передбачалося, тож люди вносили їх, скільки хто міг, — від трьох гривень до кількох тисяч. Імена багатьох із них записані тут ось, на спеціальній табличці.

Напроти алеї, через вулицю, колишній старенький кінотеатр реконструювали в чудовий Палац культури, де розмістили кіноконцертну залу на 200 місць, картинну галерею і музей уродженця Голої Пристані двічі Героя Радянського Союзу П. О. Покришева. Там же — шахово-шашковий клуб. І повірте, палац ніколи не стоїть порожнім — тягнуться до нього люди!

Наступним на Алеї Слави стоїть пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам. За ним — ще одна стела, яку відкрили зовсім недавно і назвали «Гордість Голої Пристані». На ній портрети трьох десятків іменитих людей — почесних жителів міста, заслужених діячів культури, науки, освіти, медицини тощо. Задум створити таку «стелу живих» виник, каже міський голова, коли почув вираз: «Хочеш бути знаменитим — помри!». І образливо стало: справді, чому ми вшановуємо людей після їх смерті, тоді як вони живуть поруч з нами і заслуговують на шану, повагу, любов уже зараз?

— Попереду ще багато роботи! — зізнався Анатолій Петрович. — Навесні наступного року закінчимо реконструкцію річкової пристані, впорядкуємо набережну, яка виходитиме до новобудови — храму Святого Володимира. Зробимо красивий вихід до автостанції, а в обох кінцях набережної постануть ще дві декоративні арки, які завершуватимуть композицію. А ще хочеться збудувати Палац спорту, адже в нас багато спортсменів — футбол, волейбол, бокс, гребля на байдарках та каное, парашутисти...

— І знову розрахунок на «толоку»?

— Не тільки. Нам дуже допомагає участь у різних програмах. Наприклад, співробітництво з Програмою Розвитку ООН триває вже другий рік і принесло багато користі, особливо об’єднанням жителів багатоквартирних будинків. Незаперечний ефект уже зараз маємо від участі у проекті «Реформа місцевих бюджетів» та роботою над бюджетом за програмно-цільовим методом. Але це — тема окремої розмови.

Фото Алли БРУСИЛОВОЇ.