Крізь терни — до зірок!..

Давно вже в планах редакції «Голосу України» було опублікувати матеріал про цю знакову постать в нашому суспільстві — Ліна Костенко. Матеріал було проанонсовано. Читачі запитували: коли ж він вийде? Чому так сталося, що вона довгий час не могла порадувати своєю воістину геніальною творчістю й Україну, і глибоко розуміючий значення і місце української поетеси світ у найпрестижнішій низці золотої літератури Землі.

Я з трепетом пишу ці рядки, знаючи, яка відповідальність на моїх плечах.

Поділ нас на «тих» та «інших» вочевидь перебільшено. Це показали останні політичні, глибоко демократичні події. Я — російський письменник, в Україні видав більше десяти романів, багато повістей, новел, розповідей, нарисів. Але завжди і скрізь привселюдно кажу: якщо немає єдиної державної української мови в Україні — немає і великої української держави. Минуле, ті далекі роки, коли насаджувалася в Україні русифікація, вона була хворобою і для російських українських інтелігентів. Багато хто з нас, росіян, поплатився за «відхилення» від лінії партії. Я вистраждав своє на північних важких роботах за те, що під тиском не написав на свого редактора Юхима Лазебника, що він, нібито, — націоналіст. Так хотів ЦК Компартії України.

Приступаючи до цього матеріалу, я шукав людей, які піклувалися у важких умовах про Ліну Костенко. Їх було багато. Серед них і ті, котрих відправлено до Сибіру, і які залишилися тут, непорушно вірячи в Ліну Костенко.

У книзі, про яку я нижче згадуватиму («Ліна Костенко. Біографія. Вибрані твори. Маруся Чурай. Інтерпретація творів»), один із кращих письменників-українців Анатолій Дімаров за усіх нас вибачився перед Ліною Костенко. Ми мало оберігали її, захищали. У нас — одна Ліна Костенко.

Велика поетеса не на словах, а на ділі любить цю землю, наших батьків і дідів. Тільки вона може по-справжньому хворіти Чорнобилем, що так і залишається для нації раною в серці. Чорнобиль виходить за рамки понять добра і зла. Кожен мислячий українець прислухається до себе, коли думає про вічне. У поезії це вічне дається нелегко, якщо людина совісна і велична. Ліна Костенко в цьому — найчуйніша і безкомпромісна. Вона наче підслуховує: що там, за цими парканами? Що ж буде тут далі?

Вона схожа на українську матір Терезу.

Легко там, у Чорнобилі, у другому її будинку, зайвого схопити, занедужати.

Легко покалічитися.

Поруч з атомом завжди небезпечно.

I.

Скільки вона пережила за Радянської влади! Можна було не тільки посивіти. Не наша держава, а українське зарубіжжя, чудове наше зарубіжжя, яке завжди все розуміє, підтримало випуск одного з кращих навчальних посібників, що стосуються викладання поезії і творчості Ліни в рідній нам усім українській школі. Ідея створення підручника хрестоматії належала відомому українському літературознавцю, докторові філологічних наук, нині ректорові Кіровоградського університету Григорію Клочеку. Він створив хрестоматію, упорядкував її та інтерпретував. У створеному ним же видавництві «Степова Еллада» Клочек за допомогою зарубіжжя видав підручник. Допомогли йому Фонд світлої пам’яті Михайла Галандюка (Торонто, Канада), Фонд світлої пам’яті Миколи Кусневича (Світовий конгрес українців), Український кредитний союз «Будучність» (Торонто, Канада), Ірина та Степан Ільницькі (Торонто, Канада) — головні організатори та ініціатори ідеї шляхетної меценатської акції. Рекомендацію на випуск книги дало Міністерство освіти України (лист № 424 від 18.04.1997. Підписано до друку 17.06.99 р.).

Про тираж сьогодні ми знаємо від самого Клочека — 16 тисяч екземплярів.

У книзі подана об’ємна літературна довідка (вона простежує і ті поневіряння, яких зазнала поетеса). Далі йде обрана поезія. Зроблено все це з любов’ю: розділи «Пам’ять», «Творчість», «Любов», «Природа»; за ними — «Маруся Чурай» — історичний роман у віршах.

Читач добре пам’ятає, як цікаво, глибоко побудований цей історичний роман. Кожен його розділ заглиблює в історію України. Сумне оповідання! Згоріла вщент у 1658 році Полтава. Перший розділ — з філософською назвою: «Якби знайшлась неопалима книга». Сотні, тисячі людей, долі, долі рядок за рядком ходять віршами поетеси; навіть рядок не можна залишити не прочитаним. Потім виринають «Полтавський полк виходить на зорі», «Сповідь», «Гінець до гетьмана», йде «Страта», «Проща», «Дідова балка», «Облога Полтави», «Весна, і смерть, і світле воскресіння»...

Звичайно, західні люди, що жили за кордоном, ті самі українці, які завжди вважали Україну своєю святою батьківщиною, по-своєму перетравлювали всі події в Радянській Україні. Для них кожна звісточка від рідних по крові людей була болем, слова сприймалися серцем, душею. Ліна Костенко була для них — «Нескорена», тобто вона, як її великі попередники, — Тарас Шевченко, Леся Українка, інші, не стала на коліна, не просила ніякого прощення за те, що писала так, а не отак, як, скажімо, диктували їй із сірого тоді будинку ЦК, що уявив на землі України себе і Богом, і Чортом...

Здалеку, може, не зовсім зрозуміло було: зло України одягнене в сіру партійну мантію. Запаморочливі успіхи в економіці, стахановські рухи Донбасу, цивільні права... Демократизм! Він є! У 1958 році студент Львівського університету Дмитро Павличко видає поетичну збірку «Правда кличе». Сміло, талановито, без заборони. У Київському університеті навчаються талановиті поети, і пишуть вони по-новому, відкрито: культ особистості викрито. Вийшла і третя книга Ліни Костенко «Мандрівки серця». У письменницькій літературній газеті з’являються добірки Івана Драча, Миколи Вінграновського. Ліна Костенко готує четверту книгу...

Але вже йде боротьба зі свободою. У КДБ зверстані списки для арештів. У 1965, безуспішно поборовшись з «вільним вітром», влада переходить до арештів. Судять Михайла і Богдана Горинів. Іван Дзюба намагається перекричати юрбу: «Михайло, тримайся!» Ліна Костенко, яка кілька разів перед цим їздила у той важкий час до Львова, щоб підтримати арештованих, пробивається через ряд охорони і передає арештованій Мирославі Зваричевській плитку шоколаду.

26 травня 1966 року йдуть відкриті партійні збори Київської письменницької організації (саме про неї говорив Анатолій Дімаров, звертаючись з покаянням до Ліни Костенко. — В. Ю.). Група молодих письменників улаштувала справжній бунт тим, хто вірнопіддано клявся в любові лінії партії в галузі літератури. Ліну Костенко зустріли бурхливими оплесками, вона відкрито, по суті єдина, стала на захист І. Світличного, П. Золивахи, М. Гориня...

Тоді й споруджували ще одну глуху стіну перед творчістю геніальної поетеси.

III.

Уже у Московському літературному інституті вона опинилася у чорних списках. Це — після читання українських (і тільки українських!) віршів. Вона, може, не розуміла, що одне це — вже є націоналізмом, яким починала «хворіти» після смерті генералісимуса, вождя всіх народів світу, Україна. Та Україна, поневолена століттями, що не мала права першого голосу на своїй землі. Україна — засіяна геніями, працьовитим народом, змушеним після хитрих поворотів договорів про добросусідське співіснування, завжди поступатися, завжди виконувати — розумно це або нерозумно, завжди працювати за наказом Москви зі своїми геніями і хилити свою спину убік стольної... Гіршими людьми, які вибилися нагору, Україна була змушена ламати хребти непокірних, висилати до сибірських в’язниць Стуса, Чорновола, сотні, тисячі українців лише за те, що вони люблять свою Землю.

Вона, україночка, думаю, не безтурботно купалася в розмаху незвичайних українських словосполучень, вона вже тоді вишукувала слова, що лягають так, як їх чує душа її землі. Це дано — тільки обраним Богом. Він не надає право геніально говорити тому, хто бреше своєму народові, лестить, щоб загравати з ним. Перші її вірші — це вже правда і розмова про найголовніше — долю людини.

Народилася в маленькому на той час Ржищеві, неподалік Києва. Дозволю собі звернутися до історії. Дух великої старовини завжди витав поруч. Над Ржищевом височіла Іван-Гора. Високі береги Дніпра — вічної української річки — були чудові в будь-який час. Найдавніші шари культури. Ржищев бачив вікову боротьбу українського народу за свободу, волю. Трипілля асоціюється зі словом т е р п і н н я. Терпіння терпінням, але правда є правда! Це, скоріше, для Ліни Костенко.

Черніг (від назви — Чернігова. — В. Ю.) страшний, він дуже чорний.

Як звечоріє на Дніпрі,

Черніг сідає в чорний човен.

І ставить чорні ятері.

Чорне? А чом би й ні!

Батька її посадили на десять років. Як пишуть нині, за те, що був українським інтелігентом; називали тоді такого «ворогом народу».

...Це зрозуміло всякому серцю. Зрозуміло, що серед нас — поетеса з великим майбутнім, душа в неї — істинно страждає, вірші не придумуються, вони ллються не струмочком, а повноводним народним життям. Безправне, безпаспортне село з багатьма дутими рекордами, з вискочками, які з урядових трибун говорять про «розквіт» і минулі трагедії... У маленькому вірші піднялися лиха не тільки однієї матері, лиха ці — трагічні. Вони наче закликають до змін. І от у березні, її місяці, 1953 року (народилася Ліна Костенко 19 березня 1930 року. — В. Ю.) помер Сталін. Усе, що було пов’язано з тираном і сатрапом, поступово протверезило великий радянський народ з його неймовірними претензіями до миру на землі і виділення, завжди з приводу і без приводу, окремого народу — російського.

Хрущовська «відлига» спочатку дала письменницькій організації України якісь надії. Святкувала поезія. Одна з найграмотніших країн — СРСР — була задоволена першими рішеннями партії. Вона закликала «інженерів душ» до співробітництва.

У московському літературному інституті, де продовжувала навчатися Ліна Костенко, теж відбувалися зміни. На семінарах частіше виступали ті, хто входив довго до «чорних списків». Кілька блискучих виступів було й Ліни Костенко.

Треба сказати і про те, що в той період «блискуча» і зовсім іноді середня плеяда істинно московських поетів поводилася агресивно, вона провокувала перемінні події. Хрущов, сміливець зі сміливців, який підняв руку на те, що тримало в страху і вузді величезну країну—переможницю Другої світової війни, був глибоко неосвічений, у багатьох питаннях культури тупий і по-бичачому примітивний.

Ліна Костенко входила тоді до московської тусовки. Але вона була настільки мислячою, що зуміла з відзнакою закінчити літературний інститут.

На її щастя трапляється глибокий розумний рецензент із великим літературним Ім’ям. Цією людиною був Всеволод Іванов. Рукописний збірник «Проміння землі» він сприймає із захватом. «Це дуже талановитий поет з великим майбутнім»... Ні, істинність задушити не можна!

IV.

Дивно, правда? Уже літній російський письменник, автор «Партизан», «Бронепоїзда 14-69» (перша книга видана в 1921 році, а «Броненосець» із тріумфом перекочував на сцену (видання теж 1922-го), поставлений великим театром МХАТом у 1927-м — мабуть, до 10-річчя Радянської влади. Чи то це було через брак кращого або, навпаки, актуальне і краще, тому що в романі вже тоді пролунало чимало з р-р-р-революційності та його осуду). Але, у всякому разі, тодішнє керівництво літінституту не дало на «заруб» українку, у графі якої значився засуджений батько.

І все-таки українська література вставала на повний зріст після викриття культу особистості. Це простежується в підручнику-хрестоматії, присвяченій творчості Ліни Костенко. У другій половині 50-х видали свої книжки кращі з кращих: Василь Симоненко, Борис Олійник, Іван Драч, інші. Блискучим був дебют студента Львівського університету Дмитра Павличка. Трохи пізніше дебютував Микола Вінграновський — великий український майстер слова. У наш час більш ніж скромне до похвал ім’я Вінграновського (на жаль, після смерті) звучало на радіо, у солідних газетах іноді просто аж занадто. Звичайно, у слов’ян свій закон: після смерті — співай дифірамби. А останні роки життя, у тому числі й Миколи Вінграновського, проходили в бідності. Тому що після комуністичних ідеологів прийшли до влади нові душителі національної культури.

Пройшли і три перші книжки Ліни Костенко. Рівень їх був настільки високий, що один з лідерів тодішньої Компартії України в доповіді зазначив: «А чи «не проморгали» ми з Ліною Костенко? Куди знову веде вона народ своїм словом?».

Там, мабуть, нагорі, і заблокували четверту книгу. Її четверта — нещаслива, як четвертий блок Чорнобильської атомної. Говорив вище про це і, до слова, повторюю. Багато хто, читачі, напевно, знають, що Ліна Костенко — не гість Чорнобиля, а його майже постійний житель. Вона ходить у Чорнобиль — як додому... І за це наш народ віднесе Її до святих мучениць. Вона молитвами-віршами відспівує наше безбожне невміння, недбалість у роботі, пияцтво і розбещеність, демагогію, вічне обвинувачення когось, але не себе. Велика поетеса знала і знає, як створювалася станція «рекордами»...

V.

Лауреат премій В. Короленка, І. Буніна, та ін.; нагороджений медаллю «Золота Фортуна» (Міжнародний академічний рейтинг популярності (2007).

Вересень — друга половина — жовтня 2007-й. Київ.

P. S. Пробачте мені, мудрі старці! Ті, котрих уже давно немає. Я йду за тією самою книжкою-підручником «Ліна Костенко». Книжка, що прижилася в наших ліцеях, школах (у бібліотеках багатьох з них вона є); ось уже вісім років її беруть молоді наші люди, щоб ще і ще раз зрозуміти: що ж тоді було, у ті минулі злі роки, з талановитими поетами, прозаїками? Що було з Ліною Костенко?

І було так. Немає в книжці про партії, її нинішнього вождя, — йшов рецензійний заруб. Іноді настільки хитрий, єзуїтський — не підкопаєшся.

На собі випробував. Тоді, автор уже декількох романів, три з яких пішли на плановий продаж у зарубіж, на валюту, я поневірявся з романом про Дніпрогес. Закриті рецензії. Серед них — Санова, товаришів Б. і В.

Велика поетеса нашого часу мала в тисячу разів більше рецензійних претензій. Її поезія — загадка. Про це говоримо не тільки ми, ті, хто живе на Україні. Нещодавно в Києві проходив Міжнародний письменницький форум «Слово без кордонів», на якому я був делегатом. Як приємно було чути про Ліну Костенко від представників багатьох країн. Перекладають нашу Ліну Костенко і японці, і ізраїльтяни, й інші народи. Звучало: якби її знав світ, перша премія дісталася б Ліні Костенко.

Так, про це знає увесь літературний світ. У ті роки суворого радянського часу причепитися до гіркого рядка про буття народу — так не треба було і більшого. До четвертої її книжки (рецензували Микола Бажан і Леонід Первомайський) чіплялися серйозно, вдумливо, глибоко. Це треба виправити, це — забрати, цього взагалі щоб не було...

Вони усунули від народу книжку, що могла позмагатися з їхньою гарною поезією. Бог їм суддя!

Умертвити вони поезію Ліни Костенко не змогли.

Нікому з тих, хто живе нині і називає себе поетами, в Україні це не дано. Вивчайте Ліну Костенко, наші покоління! Вивчайте українці передусім. Вивчайте росіяни і всі інші народи, що живуть отут, під святим її ім’ям, даним нам угорі.

Ви станете чистішими, мудрішими, непокірнішими. Ви станете людьми, що розуміють розумне.

В. Ю.

Листопад, 2007. Київ.

Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.