Цьогорічний сезон цукроваріння знову з гірчинкою. Вітчизняні переробні підприємства на початку грудня видали «на-гора» трохи більш як 1,7 мільйона тонн солодкого піску з буряків нового врожаю. Це майже на півмільйона менше, ніж на аналогічний період торік. Нижчий виявився і врожай буряків. Спека висушила корінці, а на частині площ «попрацювала» стихія. Нині з ланів на заводи доставлено 16 мільйонів тонн солодких коренів, у

2006-му було 21,6 мільйона. Звісно, низькі польові дивіденди позначилися на роботі цукроварень. Сьогодні із 110, які брали участь у процесі переробки, працює лише тридцять. Решта завершили сезон — забракло сировини.

Варто зазначити: за рік наша країна споживає майже 2 мільйони тонн цукру.

Ситуація в цукровій галузі, що повсякчас характеризується як складна, серед урядовців, котрим за посадою належить її виправляти, напевно, набила оскомину. Втручаються вони, втручаються, а проблем стає ще більше. Як у тій пісні: «Что они ни делают, не идут дела...». Залишається сидіти й зітхати, пригадуючи кращі часи. Колись на зорі незалежності цукрова галузь вважалася взірцем, еталоном України. Заводи за добу переробляли до півмільйона тонн буряків, варили 55—60 тисяч тонн цукру. Щороку близько 3 мільйонів тонн солодкого піску постачали до Росії. Саме цукром майже повністю розраховувалися за газ та нафту. Тепер інша ситуація: ми втратили зовнішній ринок, третину переробних підприємств порізали на металобрухт. У рази скоротилися площі під буряками. У результаті — сотні тисяч людей залишилися без роботи, а заводські селища за непрацюючих потужностей занепадають.

Становище в галузі, безперечно, важке. Але, як кажуть, кому війна, а хтось на цьому руки гріє. Таке враження, що окремі потужні компанії тільки й працюють на те, щоб «вибивати» дотації. Крокодилові сльози, які вони, в тому числі і зі сторінок газет та екранів телевізорів, починають лити, оплакуючи геть збанкрутілу цукрову галузь, десь напередодні затвердження держбюджету мають допомогти отримати відповідні дивіденди. Нинішнього року «науково обґрунтована цифра» дотацій уже прозвучала. Ні мало ні багато — це 600 (!) гривень на гектар посівів буряків. Тобто, зважаючи, що їх буде мінімум 400 тисяч гектарів, «доброчинна» допомога від держави сягне близько 240 мільйонів бюджетних гривень.

Водночас нав’язується думка, що сіяти буряки невеликим господарствам, переробляти на невеликих заводах — справжня утопія. Мовляв, конкурентоспроможними можуть бути хіба що вертикально інтегровані комплекси, які зосередили у своїх руках і посів буряків, і їх переробку, і реалізацію цукру чи використання його в подальшому виробництві. Саме вони, виходячи з логіки подій, і не проти примножити свої «солодкі» прибутки за рахунок сотні-другої бюджетних мільйонів. А щоб відсікти «дрібноту», пропонується запровадити ліцензування посівів цукрових буряків.

Звісно, розраховувати на державну підтримку — це не заново проторувати втрачений «солодкий» шлях на ринки до чи не найбільшого світового імпортера цукру —Росії, яка має дефіцит майже у 3 мільйони тонн щороку і перекриває його поставками з-за кордону.

Можна погодитися, що приватизована тепер солодка галузь переживає не кращі часи. Але не настільки «гіркі», щоб ми, платники податків, зі своїх кишень давали гроші на її реанімацію. Страшно навіть уявити, скільки новітніх мільйонерів отримають шанс примножити статки на цих дотаціях. Я знаю кількох керівників таких компаній, які спочатку займалися тим, що банкрутували цукроварні й вирізали їх на металобрухт, а тепер обґрунтовують надання державних грошей на реабілітацію галузі.

З’ясувалося, одне другому не заважає.