По той бік Землі

Олександр Орлов на шахті вже п’ять років. У нього «червоний диплом» технікуму і майже завершена вища освіта за фахом «економіст-кібернетик». Із таким багажем знань хлопець працює підземним електрослюсарем. Секрет — у грошах, які заробляють гірники. На шахті «Ударник» державного підприємства «Сніжнеантрацит» Олександр отримує близько 2 тисяч гривень на місяць. Каже, що пробував трудитися в банку за фахом, однак рівень зарплати — 700—800 гривень — не задовольняв. Тому обрав гірничу спеціальність.

Шахтарі у Сніжному — чи не найбільш високооплачувана категорія працівників. Я розмовляла із робітниками дільниці № 1 шахти «Ударник», центральної в місті. У день мого приїзду на дільниці закінчували одну лаву і мали переходити на іншу. Однак нового обладнання немає, а старе потребує ремонту. Для цього видобувний комплекс підніматимуть на-гора і відправлятимуть для капітального ремонту на завод. На таку процедуру піде близько двох місяців. І лише після цього нова лава запрацює.

— А із чого давати план? — обурюється начальник дільниці Андрій Тарасенко. — Ми видобували 11—12 тисяч тонн, іноді до 15 тисяч тонн на місяць. А не буде вугілля — не буде і зарплати. Крім обладнання, у нас усе є. Колектив старий, спрацьований. Людей вистачає. Якби дали гроші на обладнання, зарядили би нову лаву, а старий комплекс поки що ремонтували. Був би як недоторканний запас. Щоб наступний розріз відпрацьовувати ним. А так виходить, що одним комплексом ми вже третю лаву закінчуємо.

Шахта «Ударник» — державне вугільне підприємство, яке частину коштів отримує із державного бюджету. Видобуток вугілля ведеться на глибині близько 700 метрів. Гірники кажуть, що за останні два роки відчули певну стабільність у фінансуванні. Середня зарплата на дільниці — 2 тисячі гривень. «Але зарплата — поняття метафізичне. Можемо заробляти і 3 тисячі, однак ціни все одно не доженемо», — зауважує бригадир.

На запитання, чи забезпечені гірники засобами індивідуального та колективного захисту, мої співрозмовники кивають: так, світильники, саморятувальники і вогнегасники є. А ось спецодягу бракує. Причина — на гроші, які виділяються за статтею «охорона праці», вугільні об’єднання закуповують насамперед засоби індивідуального та колективного захисту. На спецодяг грошей уже не вистачає. Тому гірники самі купують комплект — комбінезон, куртка і чоботи, а потім витрачені кошти їм повертають на підприємстві. Комплект коштує приблизно 160 гривень. Якщо новачок влаштовується на роботу, він має спершу витратитися на спецодяг і взуття.

За себе і за того хлопця

«Ви з Києва? Із Донецька? У вас гаряча вода є в квартирі? А у нас її зроду не було. І холодна — лише за графіком», — ділилися своїми проблемами гірники. У гірничого робітника очисного вибою Юрія Маценка стаж роботи під землею — 28 років. Живе у приватному будинку разом із матір’ю і має право на отримання безплатного вугілля за рахунок шахти — 5,9 тонни на рік.

— Половині шахти вугілля не дали ще за перше півріччя, — скаржиться Юрій Маценко. — У мене барачного типу будинок, на вісім сімей. Поки що підтоплюємо штибком, з минулого року трохи залишилося. У нас у бригаді таких троє, що залишилися без вугілля. Торік, щоправда, привезли вчасно. І в позаминулому році. А перед цим п’ять років не давали взагалі.

— І у мене за ті роки кипа чеків накопичилася, — підхоплює Віктор Демченко. — Жодної компенсації. Мені за перше півріччя вугілля привезли. Але на всю зиму не вистачить, адже спалюю два відра на добу. Років три тому дозволяли вивозити по сумочці вугілля із шахти. Потім припинили.

Тонна побутового вугілля в Сніжному коштує 450 гривень. Пропозицій вистачає. «Хочемо ми чи ні, але механізм компенсації за побутове паливо виробляти треба, — вважає заступник міського голови Сніжного Олена Петрухіна. — Передусім це стосується працівників закритих шахт, які мають право на безплатне вугілля. Якщо в державному бюджеті передбачені такі кошти, то чому б не розподілити їх між людьми? Чому треба проводити тендер, у якому виграють то луганські, то київські фірми? Адже придбати вугілля у нас не проблема».

Голова профспілкового комітету шахти «Ударник» Микола Матяш також виступає за те, щоб вугільні підприємства звільнили від обов’язку забезпечувати паливом своїх працівників та пенсіонерів.

— На нашій шахті 2,5 тисячі вуглеотримувачів, із них 1,5 тисячі — пенсіонери, — каже голова профкому. — І цей молодий хлопець повинен нарубати вугілля, щоб заробити самому і ще забезпечити трьох пенсіонерів. Такий тягар шахті не під силу, і це збільшує собівартість продукції. Торік шахта віддала безоплатно 24 тисячі тонн палива. Я прихильник того, щоб на квартирне вугілля держава виділяла кошти, а людина отримувала вугілля на паливному складі. По-іншому не можна.

У приватників жорсткі вимоги і зарплата «в конверті»

У Сніжному — дві працюючі шахти державної форми власності і п’ять приватних. Останні виникли, коли в місті почали масово закривати нерентабельні вугільні підприємства. Завзяття, із яким нові господарі почали видобувати вугілля, наводило на думку, що із ліквідацією шахт поспішили. Зате у гірників з’явився вибір — працювати на державу чи на приватника. Наприклад, шахта «Юніон» була створена на місці закритої державної шахти «Восход». 300 гірників отримали нову роботу. Нині підприємство розширюється — споруджено шахту «Цегельна». Ще одна шахта — «Воскресенська» — також відпрацьовує пласти колишнього ліквідованого вугільного підприємства. Порівняно із державними, приватні шахти мають менший штат працівників поверхні.

«Влаштуватися на приватну шахту дуже складно, — ділилася наболілим місцева мешканка, яку я підвезла редакційною машиною із Тореза до Сніжного. — Мій син знайшов роботу на такій шахті аж у Шахтарську. Ну що сказати... Звичайно, господар вимагає багато. А на всі заперечення — одна відповідь: «Не подобається? Нікого не тримаємо».

Офіційно приватні вугільні підприємства платять робітникам менше грошей, ніж державні. Однак, за словами гірників, компенсація відбувається «у конверті». Свого часу така «подвійна бухгалтерія» стала приводом для підземного страйку в Шахтарську. Гірники виявили, що заробітки, із яких вираховуватиметься пенсія, набагато нижчі, ніж ті, за які вони розписувалися у відомості. Керівники шахтарських міст кажуть, що працюють із такими підприємцями, запрошуючи їх на комісії в міськраді. Адже якщо під землею трапився нещасний випадок, а робітник був не застрахований у фонді соціального страхування від нещасних випадків, він не отримає компенсації.

«Дірки» живучі, тому що це — свіжа копійка

Ще один варіант роботи для гірників сходу області — так звані копанки. Наприкінці 90-х вони були чи не єдиним способом виживання для багатьох шахтарських родин, коли зарплату на вугільних підприємствах не виплачували. А як тепер?

— Люди, які утримують родини і дивляться у майбутнє, вже звідти пішли, — стверджує Олена Петрухіна. — Працює здебільшого та частина населення, яку ми називаємо маргінальною. Із колишнім розмахом вугілля вже не копають. Але все одно є. На своїх подвір’ях уже перестали, все вибрали. Залишилося в посадках головним чином. Нині ми досить активно працюємо з міліцією, яка складає акти і порушує кримінальні справи. До речі, раніше міліція казала, що це неможливо зробити.

Наступ влади на нелегальні «дірки» не в останню чергу пояснюється і тим, що на узаконених вугільних підприємствах — приватних і державних — тепер регулярно виплачують зарплату і готові приймати підземних робітників. Для місцевого бюджету краще, аби люди отримували зарплату офіційно, з усіма податками і відрахуваннями.

Коли в 2005 році правоохоронні органи розпочали наступ на «дірки» і ліквідували більшість «копанок», їхні робітники вийшли пікетувати Сніжнянський міськвиконком. Тоді обласна влада попросила директорів двох шахт — «Ударник» і «Зоря» — прийняти на роботу колишніх працівників «дірок».

— На нашу шахту прийняли близько 100 осіб, — пригадує Микола Матяш. — Але вони одразу розрахувалися. Адже у нас дисципліна, нарядна система, на робочому місці не вип’єш, п’яним у шахту не пустять. «Дірки» живучі, тому що це — свіжа копійка щодня. Або раз на тиждень. І потім: він сьогодні працює, а завтра може не працювати. Сьогодні більше нарубає і отримає, а завтра відпочине. Артіль, одне слово, немає жодного контролю.

У місті подейкують, що за день роботи на «дірці» можна отримати від 70 до 300 гривень. У кожної «копанки» є свій господар, свої канали збуту. Шахтарі тут — лише наймана робоча сила. Яка не має права на оплату лікарняних або, не доведи Господи, травм — до речі, не таких і рідкісних, враховуючи відсутність контролю.

...Кілька років тому один столичний фотохудожник презентував у Донецьку серію робіт, присвячених «копанкам» та їхнім робітникам. Однак місцева публіка не оцінила творчої знахідки. Донеччани, присутні на обговоренні, сприйняли це як спробу очорнити регіон. І наполягали на тому, щоб фотохудожник взявся за якусь «позитивну» шахтарську тему. «Як ви не розумієте, позитивні сюжети не «продаються» на західних виставках», — відверто заперечив автор. У цьому, мабуть, і ключ ставлення столиці до шахтарського регіону. «Продаються» теми «копанок», аварій на вугільних підприємствах, поганої екології. А будні гірницьких колективів та шахтарських сімей залишаються чомусь за кадром.

У наступній публікації ви дізнаєтеся, із чого складається ціна тонни вугілля і чому в галузі такий високий рівень виробничого травматизму.

Для довідки

Загалом у вугільній галузі України працюють 300 тисяч осіб, із них 175 тисяч — підземні робітники.

Середньомісячна заробітна плата у жовтні 2007 року становила 2151 гривню, зокрема, робітників із видобутку вугілля — 2186 гривень.

Із державного бюджету на підтримку вугільної галузі за 10 місяців 2007 року виділено 2 мільярди 381 мільйон гривень.

З початку року приватні шахти Донецької області видобули 222 тисячі тонн вугілля (для порівняння: державне підприємство «Сніжнеантрацит» видало на-гора 360 тисяч тонн).