Хліборобу з діда-прадіда Сергію Рибалку (на знімку) небайдуже, як вирішиться у Верховній Раді питання про мораторій на продаж землі. Голова одного з найбільших в області фермерського господарства «Аделаїда», що в селі Чулаківка Голопристанського району, депутат Херсонської обласної ради впевнений, що для продажу землі немає умов: ні реєстру, ні банку землі, ні державного земельного кадастру, та й ще тільки 92 відсотки власників паїв отримали державні акти на право власності.

На його думку, питання має декілька «від’ємних» аспектів, найперший із яких — економічний. І наводить приклад на власному господарстві. «Аделаїда» обробляє 3 тисячі гектарів землі. Технічна база потребує постійного оновлення, тож, наслідуючи світовий досвід аграріїв, у новітні технології господарство вкладає чималі кошти. Якщо відволікти їх на скуповування землі, то розвиток господарства, техніка, методика обробітку, в чому й так на декілька років відстають українські хлібороби, буде відкинута назад ще на десяток літ.

Наступний аспект Сергій Вікторович називає морально-патріотичним, і для того, хто мислить, він не може бути байдужий. Ну чому нашу землю мають купити зарубіжні господарі, котрі тільки й чекають скасування мораторію, після чого оброблятимемо її ми, а зиск із того знову буде комусь? У законодавстві неможливо буде обмежити кількість землі, яку можна купити, зокрема й іноземцям, тому що вона перебуває в оренді у великих підприємств, які економічно найбільш вигідні й засновані іноземними громадянами. Сьогодні великі фінансові корпорації орендують десятки тисяч гектарів землі й, навіть не обробляючи її, очікують зняття мораторію та можливості спекуляції. Адже нині це найдешевший ресурс, на якому можна заробити собі мільярди, не залишивши нічого майбутнім поколінням. Так, українська земля є привабливою, оскільки дешевша та якісніша, ніж в об’єднаній Європі, до того ж дуже вигідно розташована в географічному плані. А хіба дбатимуть чужі землевласники про розбудову села, його інфраструктуру? Хіба це не підстави для роздумів про любов до Батьківщини, землі та прийдешніх поколінь? «Ми візьмемо величезний гріх на душу, якщо наші діти й онуки народжуватимуться не на своїй, а на чужій землі», — каже Сергій Вікторович. Зрештою, торгівля землею має ознаки соціальної несправедливості: чому селянин може продати землю, а городянину — зась! Якщо вже держава роздавала землю людям, то чому несправедливо її було поділено тільки між 6,1 мільйона українських громадян? Чому решта опинилися обділеними у праві мати пай? Якщо розглядати це питання з точки зору селян, котрі працюють на землі, то й тут не видно рівності — наділи отримали лише ті, хто працював у колгоспах-радгоспах на момент розпаювання. А нинішні хлібороби, сільська молодь, котра згодна пов’язати свою долю із землею, залишилися без паю. От і виходить, що з 30 трактористів, котрі сьогодні працюють в «Аделаїді», 26 не мають своїх гектарів.

— Прихильники продажу апелюють на свій захист такими поняттями, як іпотека, тобто можливість закладати землю в банки під кредити. Але хіба перед пересічними українцями стоїть проблема, що саме закласти в банк, щоб узяти кредит? Питання стоїть, чим віддавати високі відсотки, через які кредити малодоступні переважній більшості наших співвітчизників, — аргументує свої переконання Сергій Рибалко. — Для потужних сільгоспвиробників питання застави не актуальне, а дрібним це не допоможе, тому що банку не цікавий пай в 10—30 гектарів за 100 кілометрів від обласного центру.

То як бути, коли вже вся земля розподілена, люди отримали державні акти? Навіщо ми скільки років займалися паюванням? І чому все те взагалі затівалося? Певно, виникнуть здивовані запитання в наших читачів.

— Мабуть, відповідь треба шукати в тому, що на проведення розпаювання Україні було виділено 200 мільйонів доларів за міжнародною програмою, фінансованою США. Та ще чималі гроші на безкоштовне оформлення державних актів на землю, щоб прискорити процес, — зазначає Сергій Вікторович. — Але все те можна і треба повернути назад, мирно, нікого не образивши, і, головне, на користь селу, сільській громаді. За тими, хто має паї, закріпити довічне користування землею, а після смерті власника наділ має повертатися сільській раді, тобто громаді, яка здаватиме її в оренду й від того матиме бездотаційний бюджет, а отже, зможе поступово відновлювати всю сільську соціальну сферу, поліпшувати добробут села.

— Сьогодні часто чуєш, що за колгоспів села жили краще, — каже Сергій Рибалко. — Це так. Якби нині земля була власністю громади і орендну плату отримувала сільська рада, то всі соціальні питання можна було б вирішити протягом 3—5 років, а бюджети перестали б бути дотаційними. Для прикладу: в Чулаківській сільській раді 5200 гектарів сільськогосподарської землі, вартість півторавідсоткової орендної плати за гектар — 230 гривень. Отож мали б 1196 тисяч гривень. Порівняйте це з цьогорічним бюджетом у 850 тисяч гривень, з яких майже 500 — дотації. Якщо ми почнемо продавати землю, то назавжди втратимо можливість наповнити сільську громадську скарбницю. Закордонні власники землі отримуватимуть прибутки, а ми за рахунок податків, сплачених в містах, дотуватимемо сільські бюджети.

Вважаю, варто провести всенародний референдум: що про продаж землі думає народ?

Фото автора.