Малоземельне Закарпаття було праценадлишковим регіоном традиційно. Колись його роботящі люди, аби мати якийсь достаток, виїжджали до Канади, Америки, Австралії, Бельгії... Згодом, коли закордоння стало недосяжним через «залізну завісу», вони будували школи, будинки культури, житло, ферми, заготовляли ліс, обробляли бурякові плантації на безмежних просторах колишнього Союзу. Але тоді про якісь дозвільні документи на працю, а тим паче про візи, взагалі не йшлося, бо адресою кожного були «не дім і не вулиця», а трудова міграція обмежувалася рамками однієї держави. Коли ж Європа почала відкривати на кордонах «вікна», трудова міграція дістала новий імпульс. Тим паче, що великі промислові підприємства, лісокомбінати, меблеві фабрики, а також колгоспи й радгоспи наказали довго жити — й тисячі людей залишилися без роботи. Але закарпатець не був би ним, якби не знайшов справу для своїх беручких рук...

Нашого цвіту — по білому світу

— Масове безробіття болісно вдарило й по закарпатцях, — каже директор Закарпатського облцентру зайнятості Юрій ФУЩИЧ (на знімку). — Проте близькість кордонів з Угорщиною, Словаччиною, Чехією, навіть Польщею та Румунією, цей удар дещо пом’якшила. Спершу — завдяки «човниковому» бізнесу. Займатися ним почали навіть ті, хто ніколи ніяких стосунків із гендлярством не мав. Дехто, здобувши первісний капітал, започатковували власну справу. А багато хто, щоб утримувати сім’ю, навчати дітей, почав шукати роботу в близькому зарубіжжі. Бо у Словаччині, Чехії чи Угорщині інженер у ролі підсобника на будівництві міг заробити значно більше, ніж отримував до того на рідному підприємстві. А от зробити це легально, хоча б на кілька місяців, удавалося небагатьом. Люди зверталися до посередників, які за певну платню оформляли документи, здебільшого туристичні, на право в’їзду до сусідніх держав та знаходили там роботу. Звісно, нелегально. Це влаштовувало й роботодавця: співвітчизники працювали на найважчих роботах, а платили їм менше, ніж своїм. Про якийсь правовий чи соціальний захист не йшлося — нелегал є нелегал. На нього полювала поліція, його ошукували «клієнти», рекетували свої ж «землячки» на вокзалах чи навіть у поїздах під час повернення додому із заробленими кронами, форинтами чи доларами.

— І якими були обсяги нелегальної міграції?

— На це запитання точної відповіді не дасть жодна статистика. Відомо лише, що на той час рівень зайнятості населення в області був одним з найнижчих в Україні. Нині ситуація кардинально змінюється. Тепер він сягає 60 відсотків при загальноукраїнському показнику 58,5. Незайнятими у виробництві, за офіційними даними, залишається 53,2 тисячі краян. На обліку в обласному центрі зайнятості їх перебуває 17 750, статус безробітного мають 17 182 особи. Слід наголосити, що за десять місяців нинішнього року наша служба працевлаштувала на 8 тисяч осіб більше, ніж торік, а рівень зареєстрованого безробіття знизився на 2,3 відсотка. Близько 7 тисяч таких осіб зайнято на громадських роботах, до 5 тисяч охоплені професійним навчанням. Після набуття іншого фаху до 70 відсотків знаходять роботу. До того ж чудові результати дає стажування на майбутньому робочому місці — сто відсотків наших підопічних залишається там працювати. Ринок праці в області упродовж року забезпечує від 3 до 5 тисяч нових місць. Така ситуація вважається стабільною, і кількість незайнятого населення рік у рік скорочується. Рівень безробіття, за офіційними даними, знизився до 5,9 відсотка проти 6,6 в Україні. Передусім — завдяки роботі із залучення інвестицій у розвиток різних галузей економіки. Досить назвати такі підприємства, як «Фішер», «Єврокар», «Джейбіл», «Флекстронікс», а також цілу низку підприємств легкої промисловості, що зосереджені здебільшого в обласному центрі, Ужгородському районі та місті Мукачевому. Тут людей на роботу довозять вже й з інших населених пунктів. Дефіцитними стають і професії електрогазозварників, верстатників, наладників, водіїв. Нині вакантними є понад 3 тисячі робочих місць, у тому числі й на численних малих підприємствах. Утім, на багатьох із них зарплатня нижча від прожиткового мінімуму, на окремих вона — частково «конвертована». Тому її треба детінізувати.

Свій попит на ринку праці диктує й розвиток туристично-рекреаційної галузі. А це — не лише кухарі, офіціанти та продавці, а й фахівці з туризму. Тому стосовно ринку праці ведемо гнучку політику. Для того, щоб детально вивчити їхню реальну потребу на сьогодні і перспективу, спільно з управліннями облдержадміністрації проводимо виїзні засідання колегії, маємо тісні стосунки з навчальними закладами. Зокрема, в Ужгородському національному університеті почали готувати фахівців із туризму.

— І все ж, скільки закарпатців працює за межами України?

— Може, 100 тисяч. Найбільше — в Росії, Словаччині, Угорщині, Чехії та Італії. Є наші заробітчани і в Іспанії, Португалії, Литві, Латвії, Естонії, Німеччині, Ірландії, Австрії, Франції, Греції, США, Канаді, Ізраїлі. Основні сфери, в яких зайняті закарпатці, — будівництво, легка промисловість, побутові й транспортні послуги, сільське господарство. І тільки одиниці — в освіті та медицині. Найбільше заробітчан — у тих сільських районах, де нема великих промислових підприємств. Під час опитування, проведеного у школах області, виявилося, що кожна п’ята опитана дитина на певний період залишається без батьківської опіки, а в Тячівському районі — кожна друга.

«Вернися, жінко, додому...»

— Зі вступом наших найближчих сусідів — Угорщини, Словаччини і Чехії — до Шенгену, ситуація, очевидно, ускладниться навіть попри так званий малий прикордонний рух?

— Вважаю, що так. Бо прикордонні служби цих держав стануть службами ЄС та Шенгену. Угоду про малий прикордонний рух, під дію якої потрапило 384 населені пункти 50-кілометрової прикордонної смуги, нині маємо лише з Угорщиною. А от офіційної угоди про працевлаштування нема. Не продовжено її з Чехією. Стосовно Словаччини — така угода є, але ще й досі на розгляді інша угода — про малий прикордонний рух. Проте, вважаю, ці неув’язки — тимчасові. Вони мали б частково вирішитися і в рамках програми добросусідства «Угорщина—Словаччина—Україна», що передбачає тісніше співробітництво між Закарпаттям та прикордонними областями. До речі, на Закарпатті працюють іноземці з різних країн, в основному — зі Східної Європи. Здебільшого — на підприємствах, що створені іноземними інвесторами або на тих, що є у спільній власності з українськими суб’єктами господарської діяльності. Міжнародну автотрасу «Чоп—Київ» на території області реконструювали македонці. Щодо легального працевлаштування українців, то відповідну угоду маємо тільки зі Словаччиною. Діють три види квот: довготермінова — на один рік, короткотермінова — на 6 місяців, а також за відрядженнями з українських фірм у межах господарських та торговельних угод. Ці квоти загалом по Україні становлять відповідно 200, 300 та 1800 осіб. Звісно, що вони мізерні й вичерпуються достроково. Приміром, на цей рік довготермінова квота використана ще в лютому. Разом з тим від словацьких роботодавців надходять численні заявки на працевлаштування наших громадян. Ось і в жовтні директор однієї зі словацьких фірм запропонував на наступний рік закарпатцям роботу на будівництві та в сільському господарстві. Це ще раз підтверджує необхідність збільшення не лише квот для наших співвітчизників, а й спрощення процедури оформлення візових документів, створення консультаційних центрів, які надавали б інформаційні та інші послуги з питань працевлаштування, створення банку вакансій та перелік підприємств, що готові надати роботу громадянам України. Вважаю, що часткове фінансування цих послуг мали б проводити роботодавці. І, звичайно, вкрай необхідний гарантований соціальний та правовий захист українців. Бо ті, хто виїжджає в зарубіжжя, хай і близьке, за туристичною путівкою чи гостьовою візою і влаштовується на роботу нелегально, такого захисту позбавлені. Над ними постійно висить дамоклів меч депортації. Та й зарплата в них набагато нижча від легальних робітників.

— Із початком масової трудової міграції нового змісту набула відома пісня «Червена ружа трояка». Бо «за Дунай» у пошуках роботи пішли і жінки, й чоловіки.

— Ринок праці дає можливість шукати роботу там, де за неї більше платять. Нікого не дивує, приміром, те, що словаки, чехи чи поляки працевлаштовуються в багатших країнах. Але там трудова міграція легалізована, тобто ті, хто виїжджає на роботу до Австрії, Німеччини чи інших країн Європи, мають і правовий, і соціальний захист. Не треба робити особливої трагедії з того, що трудова міграція — реалії часу. Бо й нашого висококваліфікованого фахівця ті тисяча чи півтори тисячі гривень, які він заробляє в Україні, з огляду на інфляцію нині не влаштовують. А ще ж треба дати дітям освіту, що теж влітає в копійку, бо навчання — платне. Тому й нашій державі слід зробити все, аби ті її громадяни, котрі виїжджають на роботу в зарубіжжя, мали відповідний статус і захист. Тим паче, що вони привозять в Україну зароблені тяжкою працею гроші.

Але давайте про інше. Маю на увазі українських заробітчанок. Опитування серед школярів засвідчило, що в окремих сім’ях на заробітки виїжджають і батько, і мати, а діти на цей період залишаються під опікою бабусь та дідусів. Звичайно, явище це нормальним вважати не можна. Оскільки мати завжди була, є і буде берегинею в сім’ї, держава насамперед мала б потурбуватися про забезпечення її роботою і гідною зарплатою вдома.

...Поки матеріал готувався до друку, в Ужгороді відбувся міжнародний «круглий стіл» експертів «Малий прикордонний рух: відповідь на виклики Шенгену». Зініціювала його регіональна філія національного інституту стратегічних досліджень. Надзвичайний і Повноважний посол України в Словаччині Інна Огнівець наголосила, що контроль на кордонах стає жорсткішим. Пов’язано це з тим, що у старих і нових членів Шенгену — різні погляди на східний кородон. Перші бояться потоку неконтрольованої міграції і контрабанди, а другі хочуть зробити кордон дружнім. Почастішали скарги на необґрунтованість вимог щодо додаткових документів на оформлення візи. Йшлося і про те, що, можливо, адекватним було б скасування рішення про безвізовий в’їзд європейців до нас. Консул України в Ніредьгазі Ален Панов наголосив, що поки дипломати говорять гарні слова, ми відчуваємо ставлення до нас, як до людей третього сорту.

Оптимістичною була прес-конференція за участі представників делегації Пряшівського самоврядного краю Словацької Республіки та голови обласної державної адміністрації Олега Гаваші. Відбулася вона в Ужгороді після зустрічі робочих груп сусідніх областей, було підписано угоду про співробітництво на наступний рік. Керівник Пряшівського самоврядного краю Петер Худік на запитання «Голосу України» відповів, що проблеми трудової міграції, а відтак — браку кваліфікованої робочої сили є і в Словаччині. Найближчим часом в Ужгороді відбудеться спільний бізнес-форум, на якому будуть представлені інвестиційні проекти Пряшівщини та Закарпаття.

— Його мета, — наголосив Олег Гаваші, — створення нових робочих місць із гідною зарплатою і в Пряшівському краї, і на Закарпатті. Є всі підстави сподіватися, що до кінця року між Україною та Словацькою Республікою буде підписано й угоду про малий прикордонний рух.

...Проте диригуватиме процесом, звісно, Шенген. Отже, слово про те, карати чи милувати українських заробітчан, — за ним.

Закарпатська область.