Чи стане наступного року земля реальним ринковим товаром

Найуживаніше в 2007 році слово «вибори» поступово відходить з теле- та радіоефіру, газетних сторінок у тінь. Натомість популярність набуває слово «земля», і пов’язано це не з чим іншим, як із закінченням терміну мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, який Верховною Радою України V скликання було подовжено до 1 січня 2008 року.

Якою буде доля української землі, чи стане вона товаром, а якщо так, то якою буде її ціна? Дати відповідь на ці непрості питання, що непокоять сьогодні людей, повинна Верховна Рада України VІ скликання.

У попередньому складі парламенту я працював у Комітеті з питань правової політики, досить часто зустрічався зі своїми виборцями у Фастівському та Макарівському районах, що на Київщині, бачив, які проблеми їм доводиться долати — від отримання документів на землю до реалізації свого права власності. Не завжди міг відповісти на резонні з їхнього боку запитання: що відбувається в парламенті? Чому за 16 років незалежної України народні обранці не змогли створити нормальних законів для вирішення земельних питань? Дуже часто доводилося чути і звинувачення: мовляв, самі зацікавлені в земельних махінаціях, тож навіщо виписувати закони, які б працювали, в першу чергу, на людину? І тоді бракувало слів, щоб пояснити дядькові Івану зі Скригалівки чи тітці Катерині з Мар’янівки, чому й справді у великій державі з майже 50-мільйонним населенням відсутні закони про вільний та прозорий ринок землі.

Сподіваються, що хоч силу-здоров’я земля забрала, та, може, копійчиною віддячить. Дехто вже не дочекався, відійшовши за межу вічності, дехто втомився від паперової тяганини в процесі отримання державного акту на землю, а в декого просто немає коштів заплатити за цінний для нього документ. Зважу на те, що ще більше 6 млн. громадян в Україні не реалізували свого права на земельний акт.

Отож сільському люду, за великим рахунком, не так уже й цікаві перипетії навколо земельних питань — вони втомилися чекати. А ще зневірилися у владі будь-якого рівня. Бо стоять німими свідками державного безладдя в їхніх селах корівники-свинарники без даху, вікон та дверей, зведені ще в радянські часи, іржавіє під снігом-дощем безколісна техніка, лякають пусткою покинуті оселі... Таке враження, що Велика Вітчизняна війна не 62 роки тому закінчилася, а щойно. Після побаченого хіба дивуватимешся тому, що протягом останніх шести років майже в 4 тисячах українських сіл (а це більше 12 відсотків від загальної їх кількості) не народилося жодної дитини? Хіба ж захоче з такою відвертою безнадією пов’язувати своє майбутнє молодь?

Втім, на сумну тему про занепад українського села писано-переписано. Недаремно, коментуючи програму нашої політичної сили — БЮТ — «Український прорив», її лідер Ю. В. Тимошенко заявила: «Доки не поставимо аграрний комплекс на ноги, не зможемо рухатися вперед». Усвідомлення необхідності зосередження спільних зусиль і спеціалістів-аграріїв, і юристів, і політиків на справжньому, а не на словах, відродженні села спонукає мене продовжувати справу, розпочату під час депутатської діяльності у Верховній Раді минулого скликання. Як один з авторів законопроектів, спрямованих на реалізацію земельної реформи, вважаю своїм пріоритетом і обов’язком ретельну роботу над створенням досконалого земельного законодавства.

Прийшов час, коли всі розуміють, що треба якнайшвидше законодавчо врегулювати цілий блок земельних проблем. Насамперед можливості купівлі-продажу землі, бо, як пророкують під час зустрічей наші виборці із села, «доки приймете ті закони, вже й продавати буде нічого».

Другий закон, який вважаю ключовим у процесі зняття мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, це закон «Про ринок земель». Я не можу не погодитися з учасниками «круглого столу» на тему «Ринок землі: реалії та перспективи», який нещодавно відбувся в Полтаві. В результаті дискусії вони ухвалили рішення звернутися до Верховної Ради України VІ скликання з проханням терміново прийняти закони «Про ринок землі» і «Про державний земельний кадастр». Тут хочу зазначити, що після подовження мораторію Блок Юлії Тимошенко продовжував предметно працювати над розробкою цих важливих земельних законів, тому нині їх текстова основа вже практично готова.

Не менш важливими є й питання про державний земельний резерв для розвитку доріг, трубопроводів та інших необхідних державі об’єктів, а також природоохоронний резерв, які теж потребують законодавчого рішення. Хочу тут наголосити, що позиції нашої політичної сили в цьому напрямку послідовні. Пригадаймо, свого часу ми не підтримали продажу земель шляхом приватизації на селі, бо цього робити не можна, не визначивши земельні потреби держави та попередньо не виділивши землі природоохоронного фонду.

Сьогодні нам дехто закидає деякі розбіжності в баченні вирішення земельних питань у команді демократичних сил. Так, вони справді є, але принциповими їх вважати не треба, бо полягають в основному в тактиці вирішення земельної проблеми в державі. Аж ніяк не хотілося б повторювати помилки тих політиків, які приймали рішення про розпаювання земель і передачу їх у власність громадян. Певно, що треба було б передбачити ті підводні рифи, які перешкоджатимуть громадянам по-справжньому реалізувати свої права на землю. До слова, чим ми займаємося сьогодні? А ось якраз і закриваємо ті прогалини, що були допущені на початку земельної реформи.

Звичайно, дуже хотілося б, щоб після формування демократичної коаліції у складі Верховної Ради VІ скликання в першочерговому порядку було розглянуто саме ті законопроекти, які дали б ринку землі функціонувати за регульованими процедурами вже в 2008 році. Питання, продавати землю чи ні, вже не актуальне. Та й охочих купити її стає дедалі більше. Зовсім як у Марка Твена: «Купляйте землю, це товар, який більше не випускатимуть». Нині опонентів створенню ринку землі в Україні стало значно менше. Люди рідше на зустрічах порушують питання, навіщо купувати землю, якщо можна взяти її в оренду та обробляти. Зрозуміли, що земля безсоромно, нещадно експлуатується орендаторами. А що має селянин — її законний власник? У кращому разі — лантух зерна. Можливо, орендатор про соціальну сферу села дбає? Зазвичай, ні. Та й орендна плата — 1,5 відсотка від вартості землі — занизька. Дедалі гучніше звучать пропозиції збільшити її до 10—15 відсотків. Тож з огляду на набутий досвід селяни вже не так оптимістично ставляться до системи орендування землі. А на одній із передвиборних зустрічей прозвучало: «Чому ми так боїмося ринку землі? Адже він працює навіть у комуністичному Китаї». Так, працює, і держава вправно контролює його.

Стосовно ж того, що ще є поодинокі пропозиції проведення всеукраїнського референдуму з земельного питання, то не боюся бути банальним. Сьогодні референдум можна провести з будь-якого питання, приміром: «Українським дорогам бути рівними чи горбатими?» Та чи стануть після референдуму наші дороги хоч трохи рівнішими? Той, хто візьметься за їх ремонт, одразу спитає про кошти.

Природно, що під час дебатування земельних питань на різних рівнях виникало багато таких, які потребують ще додаткового вивчення, юридичного тлумачення, тож без досвіду іноземних держав нам не обійтися. Приміром, у світовій практиці, як правило, є обмеження кількості гектарів землі в одні руки, враховується спеціальна сільськогосподарська освіта, можливість узяти кредити для вкладання їх в утримання та розвиток земель. Сьогодні в Україні максимальний розмір земельної ділянки, якою може володіти громадянин нашої держави, — 100 га. Багато це чи мало? Звучать різні думки щодо такого обмеження. Так само, як і по-різному ставляться до появи на ринку української землі іноземців, юридичною мовою — нерезидентів. На мою думку, не треба їх боятися, адже вони будуть поставлені в однакові законодавчі умови хазяйнування з громадянами нашої держави. Та й хіба не існують обхідні методи заволодіння землею через підставних осіб? Захоче іноземець мати землю в Україні — він її матиме в особі якихось Іваненка або Петренка.

Саме тут доречно поговорити і про те, за якою ж ціною земля продаватиметься. Сьогодні середня оцінка вартості гектара землі в Україні — 10—12 тис. грн. Не хотів би погоджуватися з тими, хто говорить про теперішню дешевизну землі і про те, що вона аж занадто подорожчає після відкриття ринку. На мою думку, такого не буде. Більш того, за прогнозами аналітиків, і це логічно, земля впаде в ціні. Чому? Зважмо на те, що сьогодні більше 90% землі перебуває у власності людей, які захочуть її продати через неспроможність обробляти, неможливість доступу до дешевих кредитів для купівлі сільгосптехніки тощо. Це дає підстави прогнозувати, що ринок землі буде досить широким, а перевантаження його товаром, відомо, призведе до зниження його вартості. До того ж, уже сьогодні слід подумати про те, а що ж отримає від відкриття ринку держава? Адже в один день на ринок вихлюпнеться фактично найбільший її актив. Як це вплине на економіку країни в цілому? До цього треба готуватися, щоб запобігти небажаним помилкам.

До речі, свого часу БЮТ запропонував закон про аукціони на оренду землі в містах. Президент Віктор Ющенко наклав вето на цей закон, і що ми маємо сьогодні? Земля роздається в довгострокову оренду буквально за копійки. Взяти знову ж таки приклад Фастова, де 45 га землі, яка, за найменшими оцінками експертів, може коштувати за ринковими цінами 10—15 млн. євро, оскільки поруч з нею містяться всі комунікації, залізниця, та й Київ недалеко, мало не була віддана в оренду на 49 років колишнім міським головою Володимиром Тимофієвим за 100 тис. грн. на період будівництва та 1 млн. грн. під час основної діяльності німецькій компанії ТОВ «Кнауф інсулейшн Україна» для будівництва заводів з виробництва скловати та гіпсокартону. Відразу виникає питання: а куди ж діватиметься різниця в цінах? До речі, більшістю депутатів Фастівської міської ради пану Тимофієву було висловлено недовіру і позбавлено його повноважень міського голови. До слова, першою проти розбазарювання фастівської землі виступила найчисельніша в міській раді фракція БЮТ.

Продовжуючи цю тему, не можна обійти досить принципового в сьогоденні питання. У процесі конституційної реформи і становлення України як незалежної держави ми йшли до того, щоб органи місцевого самоврядування одержали право управляти майном територіальної громади. Сьогодні багато хто порушує питання, щоб це право відібрати, бо ж, справді, це не зовсім демократично, коли одна людина в особі, приміром, голови райдержадміністрації, розпоряджається майном громади. Часом це призводить до зловживань. Особисто я буду підтримувати пропозиції про надання органам місцевого самоврядування ширших повноважень. Але за умови, що очільником місцевої влади буде професіонал, здатний керувати територіальною громадою, спроможний формувати місцевий бюджет, впливати на прийняття правильних адміністративних рішень. Адже, повірте, дивно сприймати факт, коли в містах чи районах виділяється земля, щось будується, а місцеві бюджети не стають від цього більшими. Та й громадяни не повинні стояти осторонь бюджетоутворювальних процесів, а вміти виявляти здатність контролювати владу. Бо чого варте міське чи районне керівництво, коли бюджет якоїсь середньої фірми, що працює на їхній території, більший за їхні бюджети? Втім, це тема окремої великої розмови.

А повертаючись до стержньового питання сьогодення — вирішення земельних проблем, я вважаю за необхідне ще раз підкреслити переконання нашої політичної сили у тому, що людей якнайшвидше треба зробити господарями своєї землі.

Валерій ПИСАРЕНКО, народний депутат Верховної Ради України VІ скликання (фракція БЮТ).