У видавництві «Істина» вийшла книжка Станіслава Лазебника (на знімку) «Закордонне українство: витоки та сьогодення». Нам це особливо приємно, бо кілька розділів книги ще 2006 року друкувалися в «Голосі України».

На цьому — годі про приємне. Бо книжка зовсім не для розважального читання. Нехай вас не обманює її нейтрально-плавний заголовок та ідилічна обкладинка — усміхнені люди у вишиванках на тлі глобуса. Зазвичай, коли йдеться про це, згадують, скільки нас у світі. І в цій книжці згадано про тих українців, що стали національними героями обох Америк і навіть Китаю. Але автор не обмежується красивими винятками. Він іде вглиб проблеми, оперує цифрами, а не емоціями. І виявляється: зростання еміграції зовсім не означає, що нас у світі стає більше. Навпаки, в багатьох країнах, починаючи з Польщі, наші люди не поспішають хвалитися, що вони — українці, й на те є причини (розділ «Статистика знає не все»). А наші діаспори в різних країнах часом розколоті й неодностайні (розділ «Консолідація — гасло й реальність»). А «четверта хвиля» еміграції вже менше дбає про свою ідентичність, ніж попередні. Читаючи це, маєш дивне враження: розсіявшись по світах, ми не розширили Україну до меж світу. Ми не наповнюємо собою світ, а лише зменшуємо ту Україну, яка нам належить.

Ось чому корисно читати цю книжку. Її написано зі знанням справи (автор довго працював із діаспорою — і як громадський діяч, і як чиновник МЗС).

А що прикро — як то буває з вартісними книжками, товарний вигляд — скромний, а наклад — надто малий, усього 500 примірників.