1. «Вдови гірників шкодують, що їхні чоловіки загинули не на шахті Засядька...»

Родини загиблих шахтарів перебувають у нерівному становищі. Все залежить від того, коли і де стався нещасний випадок.

Сім’ї гірників, які загинули під час аварії на шахті імені Засядька, у ці дні оплакують своїх рідних. Вони ще не знають, як житимуть далі. На благодійний рахунок, відкритий у перший день після аварії, продовжують надходити кошти, мільйони гривень. Мешканцям області добре відомо, що таке шахтарські сироти і шахтарські вдови. Щороку в Україні гине від 100 до 200 гірників. І стільки само сімей втрачають годувальника. Як живеться їм після пережитого горя?

Одразу після аварії видали зарплату за шість місяців

Наталія Швидка втратила чоловіка дев’ять років тому. 42-річний Олександр Швидкий працював прохідником на донецькій шахті імені Скочинського. 4 квітня 1998-го вибух метану і вугільного пилу забрав життя 63 шахтарів. Наталія залишилася сама із двома синами — 8 і 15 років. Про аварію вона дізналася, коли поверталася додому з роботи.

— Я тоді їхала додому автобусом, який віз шахтарів, — пригадує жінка. — Шахтарі між собою розмовляли про вибух. Я перепитала: мовляв, а що трапилося? І тоді дізналася, що на Скочинського стався вибух.

Удома Наталію зустрів батько і сказав, що сталося горе: несподівано тріснула велика ваза, яку Олександрові подарували на 40-річчя. Жінка побачила, що ваза стоїть, але вся у тріщинах. «Я сказала батькові: давай винесемо, щоб у кімнаті не було уламків. І щойно ми за вазу взялися, як вона розсипалася на порох», — каже моя співрозмовниця.

На момент аварії борги із зарплати на шахті імені Скочинського, де працював чоловік Наталії, досягали 4,5 місяця. Одразу після трагедії всьому колективу гроші виплатили. Це була нечувана щедрість: на цегляному заводі, де працювала жінка, тоді видавали по 10 гривень на місяць.

Гроші посварили родичів

Одноразова допомога на той час здавалася дуже великими грошима. За словами Наталії Швидкої, уже під час зустрічей із урядовою комісією точилися чвари між спадкоємцями. Адже на комісію приходили колишні дружини, батьки, діти від різних шлюбів, співмешканки. Наталія каже, що розподіл грошей посварив її зі свекрухою на багато років.

Так склалося, що незадовго до загибелі Олександра Швидкого подружжя розірвало шлюб. Як пояснює Наталія, аби стояти одразу в двох чергах на житло: на шахті та на заводі. Жила родина у сімейному гуртожитку, але згодом дружина з дітьми перейшла до батьків — у старенький будиночок, якому майже сто років. Після загибелі гірника на допомогу міг претендувати лише молодший син Володимир: старший був сином Наталії від першого шлюбу, а сама жінка — офіційно розлученою. На засідання комісії прийшла мати Олександра і молода жінка, яка назвалася співмешканкою. Зрештою, одноразова допомога — 36 тисяч гривень — була розділена між трьома: сином, матір’ю і співмешканкою. Крім того, комісія на чолі із тодішнім прем’єр-міністром Валерієм Пустовойтенком постановила виділити однокімнатну квартиру синові загиблого гірника.

— Я ще заперечувала: як же ми житимемо в одній кімнаті втрьох, — пояснює вдова. — Але в той момент була не в змозі про щось думати, як і інші. Тут же нам видали гроші на руки. Були і гривні, і п’ятірки. Це було таке приниження, ці гроші в руках...

Діти загиблих гірників мають пільги лише на гірничих спеціальностях

У 1998—1999 роках різко подорожчав долар, а гривні знецінилися. А отриману однокімнатну квартиру жінка продала — за борги із квартплати. Ця квартира була у так званому вдовиному будинку, де давали житло родинам загиблих на шахті імені Скочинського. Після загибелі чоловіка Наталія відчула проблеми зі здоров’ям і пішла з заводу, де постійно затримували зарплату. Спробувала в інших місцях, але не витримала. Тепер вона без роботи. Старший син три роки пропрацював у шахті і кинув: каже, що надто небезпечно. Тепер влаштувався на будівництві. Молодший син — студент-першокурсник, отримує 284 гривні пенсії від держави і 800 гривень — регресу від фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві. Ось, власне, і всі гроші, на які існує родина загиблого шахтаря. Живе Наталія із двома синами і батьками після інсульту в батьківському будиночку, який руйнується на очах.

«Так, я розумію, зараз ціни виросли, і сім’ям загиблих платять великі гроші. Але куди подіти тих, чиї чоловіки і батьки потрапили під вибух сім, десять років тому?», — не стримує сліз жінка. Вона розповіла, що ходила на шахту імені Скочинського просити, щоб оплатили синові-старшокласнику підготовчі курси із математики — 100 гривень на місяць. Директор шахти відмовив. Крім того, закон цинічно дозволяє дітям загиблих шахтарів учитися безкоштовно, але... на гірничих спеціальностях. Аби отримати додаткові бюджетні місця для дітей загиблих шахтарів у Донецькому національному технічному університеті, Асоціація родин загиблих шахтарів писала чимало звернень. Допомогли лише в секретаріаті Президента. Тепер Володимир Швидкий опановує фах землевпорядника на факультеті, де навчається донецька «золота молодь».

— Мені шкода, що на моїй шахті директор не Звягільський, — зітхає Наталія Швидка. — Хоча на Засядька і часто трапляються трагедії, але там родини загиблих шахтарів усім забезпечені. І діти не ображені. Жоден директор так не підтримує. У Звягільського діти-сироти навчаються в будь-якому вищому навчальному закладі за бажанням. Хочеш до театрального? Будь ласка. До медичного? Будь ласка. Наші ж діти мають право вчитися лише в технічному університеті і лише на гірничих спеціальностях. А яка дитина полізе в шахту, якщо там загинув її батько?

Психологічна підтримка потрібна не лише в перші дні

Голова Асоціації родин загиблих шахтарів Людмила Полякова добре знає, як важливо вчасно підтримати жінок, які втратили чоловіків. У перші дні після аварії на шахті імені Засядька Людмилу Іванівну можна було побачити на шахті і цвинтарі, серед осиротілих родин. Мабуть, лише колеги по нещастю можуть знайти потрібні слова у важку хвилину. Голова асоціації каже, що шахтарські вдови потребують постійної психологічної підтримки. Тому в громадській організації виношують ідею створення центру психоемоційної реабілітації. Справа — у фінансах.

— Стрес, який звалюється на людину, рано чи пізно обернеться захворюванням, — стверджує Л. Полякова. — Мене це настигло, наприклад, через двадцять років після загибелі чоловіка-шахтаря. Для сім’ї починається нове життя, уже після трагедії. Часто стають інвалідами після пережитого діти. Велике випробування для них — закінчення школи і вступ до вузу. У них немає грошей, щоб платити за репетиторів, щоб підтягнутися до рівня інших дітей. Вони відчувають себе неповноцінними. А де працювати?

За словами голови асоціації, родини загиблих гірників розділені матеріально: все залежить від того, коли і на якій шахті загинув гірник, а також чи був це груповий випадок, чи одиночний. Найбільші виплати і компенсація — під час групових аварій на шахтах із високим рівнем зарплати. Тому оприлюднені цифри одноразової допомоги родинам загиблих на шахті імені Засядька — 300—400 тисяч гривень плюс по 100 тисяч гривень згідно із постановою Кабміну — жінки, які овдовіли багато років тому, сприйняли болісно.

— Тільки і чуєш по телевізору і радіо: виділяються гроші, і те, і те. А жінки кажуть: «Ну чому наші чоловіки не загинули на шахті Засядька?» — каже голова асоціації. — Ця шахта будує квартири для родин загиблих. А якщо на іншій шахті таке будівництво не ведеться — що отримає вдова? Тому коли називаються суми грошей, з одного боку, думаєш, це добре для родин, а з другого — страшно стає: а нам що робити, хто нам допоможе?

На думку Людмили Полякової, потрібно змінити законодавство, щоб становище родини загиблого шахтаря не залежало від доброї чи злої волі директора шахти. Крім того, в асоціації звертають увагу на те, що державна пенсія у зв’язку із втратою годувальника надзвичайно низька: 284 гривні, якщо в сім’ї одна дитина, і по 150 гривень — якщо двоє і більше дітей. Зазвичай сироти отримують ще і регресні виплати, які залежать від заробітку батька. Ці виплати здійснюються із фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві, внески до якого платять усі підприємства.

У наступній публікації ви дізнаєтеся, чому чоловіки обирають роботу в шахті і про відмінності між роботою на державному вугільному підприємстві і приватному.

Ліна КУЩ.

(Далі буде.).

По той бік Землі

Аварії на шахті імені Засядька, які забрали життя понад сотні гірників, учергове порушили в суспільстві дискусію: якою має бути вітчизняна вугільна галузь? На жаль, фахових коментарів з цієї теми пролунало небагато. За сотні кілометрів від Донецька чи не єдиним порятунком вважається закриття небезпечних вугільних підприємств. Однак така пропозиція більше схожа на категоричне: «Немає шахти — немає проблеми». Для держави насамперед. У вугільному регіоні, який має сумний досвід ліквідації шахт, до їх закриття ставляться здебільшого негативно. Витрати на повноцінну ліквідацію можуть перевищити витрати на розвиток вугільного підприємства. Де ж вихід?

Серія публікацій, яку пропонує «Голос України», — спроба заглянути в найближче майбутнє галузі, враховуючи сьогоднішні реалії. Це погляд ізсередини, з боку самих гірників, їхніх родин і мешканців шахтарських міст. Це те, що для більшості столичних чиновників та аналітиків залишається невидимим, наче зворотний бік Місяця. Ба, ні — зворотний бік Землі, у глибині якої видобувається донецьке вугілля.

29.11.2001 року. Після аварії на шахті імені Скочинського.

Фото Ярослава БОЖКОВА (із архіву Укрінформу.)