У ньому 1460 дворів, у яких стоять 1200 залізних і десятки гривастих коней. З майже 5,5 тисячі населення (3067 — працездатних) — 600 продають свої мозолисті руки в Італії, Бельгії, Португалії, Франції та Росії.
За фактичного безробіття в селі на обліку в центрі зайнятості лише 142 особи, а очолити поштове відділення за 500 гривень зарплати ще влітку охочих не було, монтером на АТС (600 гривень) кличуть не докличуться. Грошей у селян начебто і немає, але дивним чином тримаються на плаву 43 торговельні точки, дві перукарні...
В Їжівцях дві школи, дитсадок, ФАП і амбулаторія, Будинок культури і клуб, дві бібліотеки і пожежна команда, добротні дороги.
Одне слово, господарство ще те, міцне радянське. Як справляється з ним сільський голова Анатолій Пицул, я не запитував. З усього видно, успішно. Румунському селу, яке розкинулося в мальовничому місці, 579 років. У ньому споконвічно живуть працьовиті хлібороби, котрі вірують у Бога (у селі побудована стараннями громади на чолі з авторитетним панотцем Костянтином Кіфу дивна за красою Дмитрівська церква).
Напевно, через набожність в Їжівцях десятиліттями лунають... демографічні вибухи. Народжуваність тут перевищує смертність (2005-го відповідно 105 і 35; 2006-го — 88 і 37 осіб). Але якщо ви скажете, що народжувати там почали
«під 8,5 тисячі гривень» — образите селян не на жарт. Адже в Їжівцях налічується 320 багатодітних родин, у яких виховується від 5 до 16 спадкоємців.— А до 2005-го народжували навіть більше, — стверджує Анатолій Пицул. — Глави сімейств надовго їдуть на заробітки, але, зазначте, це аж ніяк не позначається на вихованні дітлахів. Велику роль відіграють бабусі-дідусі й, звичайно, школа, дитсадок.
Дошкільний заклад, до слова, — гордість сільського голови. У день мого приїзду в унікальне за самобутністю село працівники дитсадка жили очікуванням свята. І ось нещодавно воно відбулося: відкрили четверту за рахунком групу на 25 хлопчиків і дівчаток. Тепер їх у садку 100. Почуваються щасливими не тільки батьки, а й п’ятеро співробітників, які отримали роботу.
— Для села небачена розкіш — працювати за фахом, — зізнається сільський голова. — Особливо для молодих родин. У нас щорічно беруть шлюб 32—35 пар. Чим їх зайняти?
Вони, зрозуміло, не бідують: перш ніж створити гніздечко орел-наречений забезпечить себе й кохану будинком, купить машину. Інакше до нареченої не під’їдеш. Тому багато хлопців уже після дев’ятого класу гострять лижі з батьками за кордон, щоб років через п’ять-сім повернутися самодостатніми чоловіками.
Саме про майбутнє таких односельців думає Анатолій Пицул, виношуючи плани про відкриття в рідному селі... іподрому й організації зеленого туризму. А також екологічно нешкідливого цегельного заводу. Тоді, упевнений сільський голова, люди повернуться до осілого способу життя.
І це не амбітні прожекти молодого керівника. Про його мрію знає Генеральний консул сусідньої країни й професор із Чернівців. У них родове коріння в Їжівцях, невже не подадуть руку допомоги?
Пицул з однодумцями доведуть справу до кінця. Так уже було не раз. Власне, обрали Анатолія по справах його — ще виконуючи обов’язки голови, він дотримав слова, яке дав землякам, облаштував дороги. А це в місцевості, де паводкові води змивають геть усе, багато чого варте. Не випадково сільрада на настійну вимогу Пицула розщедрилася на грейдер... Затим за сприяння райвлади селяни відремонтували 100-літній Будинок культури, дитсадок (на знімку), перевели бібліотеку в пристойне приміщення. Без уваги, звичайно, не залишаються школи, де навчаються близько тисячі юних. А ще забезпечення села електроенергією, а нужденних ветеранів дровами. Ще турбота про медзаклади. Ще...
— До голови практично не ходять за матеріальною допомогою —менталітет у місцевих не той, — казав мені знайомий вчитель. — А ось толокою щось зробити (та сама церква) — для цього кланятися не треба.
Такі ось контрастні Їжівці.
Сторожинецький район
Чернівецької області.
