Луганські історики та дослідники кажуть, що кількість жертв голоду 33-го в регіоні підрахувати неможливо. Є офіційна цифра 16 тисяч, але вона не точна. У Біловодському, Троїцькому, Міловському та інших районах вимирали цілі села. Невідомо, скільки людей поховано у братських могилах, на подвір’ях і городах. Свідкам тоді було по 8—10 років, і вони цього не пам’ятають. Зате їхня пам’ять зберегла інше. Як під час уроків у школі до класу заходили якісь люди і уважно оглядали дітей. Інтерес виявляли не до тих, хто опух від голоду. Цікавились школярами, вигляд яких свідчив: дитина не схожа на дистрофіка, отже, має що їсти, значить, батько ховає від радянської влади зерно! До таких активісти навідувались часто, і не дай Бог знаходили щось. Кажуть люди, забирали все, навіть діжки з квашеною капустою, сушку з яблук, послід із зерна. Старі люди досі питають: кому віддавали ті продукти? Кого ними годували?
85-річна Анастасія Максимівна Воронцова з Луганська згадує:
— В нашій сім’ї було четверо дітей. Я з братами ходила на поле, та так, щоб ніхто не бачив, шукала бадилля кукурудзи. Вдома його сушили, товкли у ступі, сіяли, підмішували дрібну картоплю, коли вона ще була, причому нечищену. Вимішували оце тісто й пекли
«ляпчики» прямо на голій плитці. Як не стало відходів кукурудзи, рвали й товкли листя, траву. Восени ще так-сяк перебивались. Була капуста, буряк, морква. А весною зовсім погано стало. Про хліб і не думали. Гуляти на вулицю батько не пускав. Казав, нам не треба чути й бачити, що там робиться. Але ми щодня бачили, як людей везли на кладовище. Тато з мамою говорили, що від голоду збожеволіла наша тітка, а згодом померла наша мати. Всі діти вижили, бо весною старший брат ловив ховрашків та їжаків. Коли йому щастило, у нас була юшка. Інколи діставалось і по маленькому шматочку м’яса. Мій батько не працював у колгоспі, бо в імперіалістичну війну втратив ногу. Коли моєму старшому братові було 16 років, він вступив до колгоспу, там на трудодні видавали трохи зерна. Казали, під час голоду у нас вимерло більш ніж півсела.Комусь треба було працювати, і в область переселили 70 родин із Білорусії, Росії. Як згадують переселенці, їх вербували працювати в Україну, бо тутешні люди нібито — нероби. Нову робочу силу оселяли у порожніх хатах, де неможливо було жити через трупний запах. Останки людей знаходили скрізь — у погребах, сараях, ледь прикопаними в городі.
Сьогодні в області діють місцеві експедиційні дослідницькі групи (їх понад 150) для виявлення жертв та постраждалих від голодомору. Зібрано багато матеріалу, його незабаром опублікують. На місцях масових поховань планують установити пам’ятні хрести. Подекуди це вже роблять, хоч зустріли опір комуністів. Зокрема, у Новопсковському, Кремінському районах ветерани партії висловили свій протест проти встановлення пам’ятних знаків, мовляв, ніякого голоду на Луганщині не було.
Деформовану історичну пам’ять слід лікувати.
Луганськ.
