«То було пекло» — так очевидці характеризують події, що відбувалися на Західній Україні 60 років тому. Йдеться про післявоєнні масові виселення (депортації) корінного населення з рідних місць у сибірські простори. Дослідження того відтинку історії в рамках проблеми «Український етнос в світовому часопросторі» нині проводять працівники філії «Гуцульщина» Науково-дослідного інституту українознавства МОН України, осідок якої — у райцентрі Верховина Івано-Франківської області. Ми попросили директора цієї установи Петра Шкрібляка нагадати, що коїлося у ті часи на західно-українських землях.

— Петре Васильовичу, історія знає багато депортацій?

— Депортація (від лат. deportatіo, deporto — засилаю, висилаю) — це примусове виселення з місця постійного проживання особи, родини, групи людей, які визнані небезпечними для існуючого режиму. Світовій історії відомо чимало прикладів. Як-от депортація євреїв після завоювання Єрусалиму в 686 р. до н. е. вавілонським царем Навуходоносором ІІ.

Та чи не найефективніше впродовж тривалого часу цей механізм застосовувала Російська імперія, намагаючись втримати під колоніальним гнітом завойовані народи. Першими відчули на собі тягар депортацій новгородці, псковичі, які колись мали свої державні утворення. За часів Івана Грозного ці етноси перестали існувати, асимілювавшись у складі Росії. Особливо масштабного і цілеспрямованого характеру депортації набули в радянську епоху.

— Навіщо радянській владі було депортувати західних українців?

— До УРСР у 1939 р. були приєднані Рівненщина, Волинь, Галичина, 1940 року — Буковина, 1945-го — Закарпаття. Тут ще збереглися національно-патріотичні настрої. Підкорити це населення було не так просто. Тому в хід пішли розстріли, концтабори, депортації.

— Якими були масштаби виселень у цих краях 60 років тому?

— Примусові виселення на новоприєднаних землях почалися ще у довоєнні і з новою силою спалахнули у повоєнні роки. А найбільш масштабною і жорстокою вважають депортацію 21—22 жовтня 1947 року. Готували її суворо таємно. Навіть перші секретарі РК КПУ та начальники відділень КДБ були поінформовані лише за два—три дні до початку, а всі інші виконавці — о 6 год. ранку 21 жовтня 1947 р. З райцентрів та міст у села для виконання злочинної акції одночасно вирушили групи з кадебістів, прикордонників, партійно-комсомольських активістів, апаратників районних установ і організацій. Приміром, в Івано-Франківській області в акції брало участь 18,5 тисячи чоловік. Наслідок операції — вивезення до Сибіру майже 12,5 тисячи прикарпатців.

— Як, власне, проводилася акція?

— Ті два дні стали пекельними для всієї Західної України й Гуцульщини зокрема. Додайте до цього ще й погоду. У Путильському, Верховинському (тоді Жаб’ївському), Косівському, Яремчанському та інших районах регіону бушувала снігова стихія. На шляхах з Яремчі до Верховини в снігових заметах застрягло 30 військових автомашин, супроводжуваних танками, а з Коломиї до Косова — 55 автомашин і два БТР. Щоб виконати завдання, більшовицько-радянські кати пішки десятки кілометрів гнали напівроздягнутих і голодних старих і дітей з Гриняви до Ворохти, з Ростоків та Яворова до Коломиї і т. д. На верхах товщина снігу сягала двох метрів, як повідомляв перший секретар Івано-Франківського обкому КПУ Михайло Слонь у Київ Лазарю Кагановичу, щоб той оцінив «мужність» у проведенні операції. Особливо жахливою була акція в Путильському та інших гірських районах. Зойки й плачі старих, жінок та дітей, ревіння худоби, голосіння, матюки комуністів, клацання зброї, завивання хуртовини — все це зливалося в страшну симфонію звуків, від якої можна було збожеволіти. За ці два страшні жовтневі дні 1947 р. з Путильського району було депортовано 285 людей, з яких 114 — діти. А загалом тоді було виселено близько 80 тис. жителів Західної України, в тому числі з Дрогобицької області — 14,5 тис., Тернопільської — понад 13 тис., Рівненської — 11,5 тис., Волинської — майже 9 тис. людей.

— Яку роль сталінське керівництво відводило цій операції у своїх стратегічних планах?

— Вона мала стати переходом до повного виселення з України українців. Комуно-більшовицький режим СРСР так само вчинив з чеченцями у Чечні, кримськими татарами.

— Чим мотивував режим таку жорстокість?

— У хід ішли фальшиві твердження про нібито співпрацю гітлерівців з українськими націоналістами та греко-католицькою церквою. Хоча загальновідомо, що в роки окупації України фашистський режим жорстоко розправлявся з українськими підпільними організаціями, духовенством ГКЦ. Українську націю намагалися видати за злочинну, щоб якось виправдати її виселення зі споконвічних земель, і розпорошити по світу. Але цим планам більшовицьких верховодів не судилося здійснитися.

— Що стало їм на заваді?

— Це було важко виконати технічно. Збірні пункти й сама залізниця неспроможні були «пропустити» крізь себе так багато людей. Деякі обласні комуністичні керівники навіть рекомендували здійснювати депортації меншими групами, але частіше, щоб забезпечити виконання планів. Та і після цього транспорт не встигав перевозити депортованих. Траплялося навіть, що з цієї причини декого відпускали додому.

— Як ці масові виселення позначилися на життєвій силі української нації?

— Із західних областей України протягом 1939—1955 рр. було депортовано близько 2,2 млн. осіб, що становило 20,5% усього населення. Це майже стільки, скільки людей під час Другої світової війни вивезли зі всієї України на примусові роботи до Німеччини. Водночас тут інтенсивно відбувалося зросійщення — в освіті, культурі, науці. Наприклад, уже в 1962 році у Львові нараховувалося 29 російськомовних шкіл, а у Станіславі (нині Івано-Франківськ) у російськомовних школах навчались 60% учнів. Це стосувалося й вузів, технікумів, театрів, преси тощо, де російська мова стала витісняти українську, що завдало відчутного удару по духовності нації. Власне, цей спадок з його наслідками передався незалежній Україні.

Івано-Франківська область.