З дитинства запам’яталося: ясна місячна ніч, аж тіні падають на землю від будівель, дерев, зорі рясно всипали темно-оксамитове небо. Мою увагу привертає місяць, бо він хоч і ясно світить, але на ньому чітко виступають якісь темні плями.

— То брат брата на вилах догори піднімає за землю, за межу, яку не поділили між собою. Бачиш? Придивися уважно, — пояснює мені бабуся.

Я щиро вдивляюся, помічаючи обриси якихось чудовиськ, але не можу уявити, як брат може проколоти вилами свого брата. Хіба землі мало навколо?

З’ясовується, може. І сусіди, і рідні люди стають запеклими ворогами все через ту cамо землю, через межу. Безліч подібних справ щороку знаходяться у провадженні судів і залишаються без задоволення, бо якщо вирішиться на користь однієї сторони, то, зрозуміло, в ролі ображеного відразу виступає друга.

Ось лист мешканця села Велика Олександрівка Бориспільського району Київської області (так-так, тієї самої Великої Олександрівки, війна за землі якої відома всій Україні і вздовж якої виставлені плакати, що «прикрашають» дорогу до міжнародного аеропорту «Бориспіль») Григорія Клеця: «Отриману від батьків спадщину не можу приватизувати через те, що місцева влада, зокрема, голова сільської ради видав документи на приватизацію моїй сусідці, яка не пред’являла план своєї ділянки. При цьому було зміщено межу на один метр і проігноровано всі документи, план на забудову моїх батьків за 1977 рік та рішення суду за 1999 рік. До всього ж підроблено підписи, що доведено судом. Все відбувалося без мого відома і моєї присутності...»

А почалося все з тієї самої межі. Між двома садибами невгамовними сусідами Клеця була порушена загорожа у вигляді сітки-дроту, кури-гуси отримали вільний доступ до городу. Далі сусіди звели на межі сарай, на ділянку Клеця виставили металеві конструкції від теплиці. Він написав до районного відділу міліції скаргу на сусідку, звертався по захист своїх прав до прокуратури, подавав заяви до районного суду. Численні перевірки з району підтверджували, що викладені факти мають місце: компостсховище встановлено на відстані восьми метрів від житлового будинку замість п’ятнадцяти, сарай зведено на межі...

Але далі визнання правоохоронними органами різних порушень справа не рухалася, бо сторони, напевно, мали тверде переконання у правомірності своїх дій. Навіть після підписання мирової угоди, за якою сусіди Григорія Клеця мали відступити на ті захоплені метри землі в іншому місці, та дотримання ще декількох пунктів, згода не настала. І хоч потерпілий за тією само угодою погодився не наполягати на знесенні зведених будівель, цим самим пішовши назустріч сусідам, вони цього кроку не оцінили і відступати не погодилися. Воно й зрозуміло: потримавши якийсь час те, що тобі не належить, дуже важко його повертати. Тож справа так і залишилася невирішеною.

«Я звертався в різні правоохоронні органи по допомогу, — пише Григорій Олексійович у листі до редакції, — шукав справедливого вирішення мого питання, але так і не знайшов. А всього-на-всього потрібно було б анулювати документи на приватизацію сусідки і відновити межу за рішенням суду відповідно 1999 року».

Історія поки що не закінчена, хоч крапку в ній все-таки могла б поставити районна чи сільська влада. Адже для цього вона, власне, й існує. Шкода, що її невизначена позиція, її бездіяльність розпалює війни місцевого значення за землю. Чи, може, їй до вподоби те, що відбувається? Адже за малим важче уздріти більше...

Наразі бачимо, що оголошена мешканцями Великої Олександрівки війна за землю владі не вщухає і всередині самого селища, між селянами. За що воюють люди? За землю чи за гроші, причому не за малі гроші, адже селище розташоване всього за п’ятнадцять кілометрів від столиці. Ще якийсь десяток років тому тут можна було за безцінь придбати і будинок, і шматок землі коло нього. Тепер ситуація змінилася, околиці Києва обростають новобудовами, родючі землі забудовуються, ліси вирубуються, болота висушуються, киянам дедалі важче стає дихати.

...Щоночі над нашою Землею прогулюється холодний Місяць, на якому віками відображається те, що відбувається між нами, Людьми. Ніби на науку, а нам все одно кортить. Хоч на метр, але більше, ніж у сусіда!