Криза коаліції демократичних сил і антикризова коаліція

Президент В. Ющенко, виступаючи під час відкриття першої сесії Верховної Ради, зазначив, що розпочаті конституційні зміни визначають особливий характер ролі та місця новообраного парламенту, бо вперше ключовим інструментом його роботи стає механізм формування коаліції депутатських фракцій. Водночас глава держави сказав, що дасть згоду на запропоновану коаліцією кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра лише за умови виконання низки вимог, серед яких — приведення до присяги суддів Конституційного Суду, зобов’язання стосовно розробки нової редакції Конституції та формування уряду під конкретну програму реформ. А щоб ні в кого не виникало сумнівів, що глава держави може не погодитися із запропонованою коаліцією кандидатурою на посаду прем’єра, керівник головної служби правової політики секретаріату Президента М. Полудьонний заявив, що «Конституція нічого не говорить про безпосередній обов’язок Президента проштампувати рішення коаліції. З другого боку, за відсутності законодавчого акта, який регулює діяльність Кабінету Міністрів, ймовірно, потрібно розуміти, що деякі кандидатури можуть бути відхилені навіть за формальними ознаками. Конституція про це нічого не говорить. Тому право Президента внести таку кандидатуру не є зобов’язанням». За його словами, це залежатиме від сприйняття майбутньою коаліцією необхідності проводити політику Президента.

Щоправда, 25 травня, коли відкрилася перша сесія парламенту п’ятого скликання, Президенту ще не було що відхиляти, бо, незважаючи на попередні обіцянки, БЮТ, «Наша Україна» та СПУ навіть не спромоглися узгодити текст коаліційної угоди. Тож хоч з часу парламентських виборів минуло два місяці, Верховна Рада ухвалила рішення провести своє друге засідання 7 червня, оскільки на цей час керівні органи БЮТ, СПУ і «Нашої України» лише ухвалили принципове рішення про необхідність формування коаліції демократичних сил та сформували робочу групу для узгодження коаліційної угоди. Планувалося, що роботу над угодою буде завершено до 7 червня, але тільки-но парламент зібрався на друге засідання, як у його роботі було оголошено чергову перерву — до 14 червня. Причиною цього стало те, що всупереч попереднім домовленостям соціалісти стали наполягати, що не увійдуть до складу коаліції демократичних сил, а лише за умови, що посаду Голови Верховної Ради обійме О. Мороз. А оскільки цю вимогу соціалістів погодилася підтримати Ю. Тимошенко, то «Наша Україна» заявила, що вважає подальші переговори про утворення коаліції демократичних сил безперспективними. А коли 14 червня парламент зібрався на чергове засідання, О. Мороз висловив готовність зняти свою претензію на посаду Голови Верховної Ради, однак з умовою, що всі посади в країні розподілятимуться за пропорційним принципом: починаючи від глав райдержадміністрацій — до всіх міністрів, Генпрокурора і голови РНБО. За інших умов соціалісти залишали за собою право вільного вибору.

Цього самого дня лідер КПУ П. Симоненко виступив із пропозицією створити антикризову коаліцію, хоча ще 30 травня заявляв, що комуністи до жодної коаліції не приєднуватимуться, та що, ознайомившись із запропонованим регіоналами проектом коаліційної угоди, він побачив, що це фінансово-політичне угруповання також перекладає механізми виходу з економічної кризи «на кишені виборців».

Оскільки коаліційні переговори фактично було призупинено, Ю. Тимошенко висловила думку, що їх потрібно вести на рівні лідерів БЮТ, СПУ та Президента. Такої само думки був і О. Мороз, який вважав, що «коаліцію демократичних сил буде створено, якщо Президент втрутиться в процес і закличе до порядку «Нашу Україну», котра «використала питання про посаду глави парламенту як привід, щоб поновити переговори з Партією регіонів».

У цій ситуації В. Ющенко більше не міг займати відсторонену позицію стосовно переговорного процесу. Зауваживши, що зміни до Конституції так і не вирішили «проблему балансу влади між центром та регіонами, між Президентом, урядом і парламентом», Президент закликав усі політичні сили до вдосконалення Основного Закону. Однак перш ніж вирушити цією дорогою, політичні сили, які пройшли до парламенту, мають сформувати коаліцію. Водночас В. Ющенко наголосив, що зі свого боку зробить усе, «що належить зробити Президенту, щоб в Україні відбулася демократична коаліція». Торкаючись теми розподілу зон впливу та посад, глава держави наголосив, що учасники переговорів мають «будувати розподіл своєї присутності у владі на базі тих мандатів, які дали люди» під час парламентських виборів, коли БЮТ отримав близько 22 відсотків голосів виборців, «Наша Україна» — близько 14 і СПУ — близько 5 відсотків. Виходячи з цього, «кожна сторона послідовно і почергово вибирає ті кадрові пріоритети, які пропонуються до розподілу. Наприклад, БЮТ обирає Прем’єр-міністра, «Наша Україна» — Голову Верховної Ради і так далі».

Водночас В. Ющенко наголосив, що в цей розподіл не можуть включатися посади, призначення, ініціювання призначення або звільнення з яких відповідно до Конституції належать до компетенції Президента. «Мене дивує, що є політичні сторони, які наполягають на повному квотному політичному розподілі посад, які Конституцією віднесені виключно до компетенції Президента», — заявив В. Ющенко та наголосив, що таке відокремлення є одним із принципів формування системи збалансованої влади і деполітизації таких неполітичних інститутів, як Міноборони, МЗС, СБУ чи НБУ. На думку глави держави, «тупиком цих переговорів стала позиція однієї з політичних сил, яка, вибравши посаду Прем’єр-міністра, запропонувала на Голову Верховної Ради представника Соцпартії», що не відповідає базовому принципу формування коаліції. Також В. Ющенко повідомив, що задля виходу з тупика пропонував О. Морозу обійняти посаду секретаря РНБО, але ця пропозиція не знайшла розуміння. А загалом Президент зазначив, що відповідальність за створення коаліції має взяти на себе політик, який претендує на посаду Прем’єр-міністра.

Станом на середину червня переговорний процес про створення демократичної коаліції знову зайшов у глухий кут, і фракція «Наша Україна» повідомила, що розпочала консультації про можливість створення широкої коаліції з Партією регіонів. Ю. Тимошенко відразу заявила, що «БЮТ не братиме участі у тих вінегретних форматах, які пропонує «Наша Україна», та розповіла анекдот, котрий спав їй на думку, коли «Наша Україна» оголосила про переговори з Партією регіонів: «Мавпа б’є молотком по гранаті, а їй кажуть: «Що ти робиш? Вона ж зараз зірветься?» А мавпа у відповідь каже: «Нічого, в мене ще одна є». При цьому вона зазначила, що «13—14 червня Президент ухвалив рішення, що коаліція буде з Партією регіонів».

Опосередковано наявність якихось домовленостей підтвердив і В. Янукович, який 16 червня повідомив, що найближчим часом буде ухвалено рішення про створення коаліції за їхньої участі та що «вже зібрано достатню кількість голосів народних депутатів» під угодою про коаліцію, які готові приступити до обрання керівництва Верховної Ради. Лідер Партії регіонів спрогнозував, що угоду про створення коаліції буде підписано 20 червня, коли Верховна Рада збереться на чергове засідання, проте «нашоукраїнець» Р. Зварич повідомив, що станом на 20 червня лише завершилися попередні консультації з регіоналами і тепер розглядатиметься питання про доцільність переходу в переговорний режим роботи.

Коаліція, що не відбулася

22 червня, після чергової зустрічі з Президентом, «Наша Україна», СПУ та БЮТ таки оголосили про створення парламентської коаліції, до складу якої увійшло 239 народних депутатів. Після цього в роботі Верховної Ради було оголошено перерву до 27 червня. За цей час коаліціянти мали узгодити питання, пов’язані з висуненням кандидатур на керівні посади парламенту.

Угода про створення коаліції демократичних сил у Верховній Раді п’ятого скликання передбачала здійснення низки кроків стосовно вдосконалення політичної реформи, наслідком чого мав стати розподіл повноважень між Верховною Радою, Кабінетом Міністрів і Президентом на основі балансу стримувань і противаг. Також коаліціянти зобов’язувалися до кінця 2006 року ухвалити закони «Про Кабінет Міністрів України» та «Про центральні органи виконавчої влади», які містили б чітке законодавче визначення статусу, механізмів формування та засад діяльності Кабінету Міністрів, прав і обов’язків прем’єра та інших членів уряду, законодавче врегулювання процедур здійснення ними повноважень. Одним з основних завдань реформування системи виконавчої влади мало стати забезпечення конституційного статусу Кабінету Міністрів як вищого органу в системі виконавчої влади. Тож у законі про Кабінет Міністрів, зокрема, пропонувалося закріпити: принципи і механізми колегіальності в ухваленні урядових рішень; створення урядових комітетів для попереднього розгляду питань на засіданнях Кабміну; статус членів уряду як політичних посад, відокремлення політичних функцій міністрів від адміністративно-розпорядчих; формування уряду Верховною Радою на підставі єдиного подання (списком не менш як 2/3 членів уряду) та набуття урядовцями повноважень через прийняття присяги.

Що стосується реформування міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ), то угода передбачала, що тут йтиметься про перегляд статусу та уточнення функцій ЦОВВ і їх кількісного складу, забезпечення провідної ролі міністерств як головних суб’єктів розробки політики у відповідних секторах державного управління, підвищення ролі міністрів як державних політичних діячів, чітке розмежування політичного та адміністративного керівництва в міністерствах, забезпечення переходу з адміністративно-розпорядчих методів управління до надання послуг громадянам та юридичним особам у відповідних сферах та рівнях управлінської діяльності.

Планувалося забезпечити, в тому числі й на конституційному рівні, чітке розмежування між повноваженнями уряду як вищого органу в системі виконавчої влади та органами, що здійснюють регуляторні і контрольні функції (Антимонопольний комітет, Служба безпеки, Держкомітет телебачення і радіомовлення). Виходячи з цього, учасники коаліції зобов’язувалися закріпити за посадами міністрів та їх перших заступників статус політичних з одночасним утворенням у системі секретаріату Кабміну та міністерств інституту державних секретарів.

Реформа місцевих органів виконавчої влади мала здійснюватися на основі чіткого функціонального розмежування їхніх повноважень з повноваженнями органів виконавчої влади. Це, у свою чергу, передбачало ліквідацію райдержадміністрацій, а повноваження облдержадміністрацій планувалося звести до контрольних функцій за виконанням та дотриманням Конституції, законів, актів Президента і Кабміну, інших органів виконавчої влади, додержання прав і свобод громадян, координації діяльності регіональних представництв ЦОВВ. З цією метою на місцевому рівні планувалося створити відповідні територіальні підрозділи ЦОВВ. Окрім того, учасники коаліції зобов’язалися провести реформу адміністративно-територіального устрою, за якою територіальні органи державної влади та місцевого самоврядування мали бути розділені на три рівні — регіон, район, громада. З цією метою коаліція планувала доопрацювати та остаточно схвалити (із набранням чинності з 1 січня 2007 року) проект закону «Про внесення змін до Конституції щодо удосконалення системи місцевого самоврядування» (№ 3207-1) та закони «Про територіальний устрій України», «Про місцеве самоврядування громади», «Про місцеве самоврядування району», «Про місцеве самоврядування області», нові редакції законів «Про місцеві державні адміністрації» і «Про службу в органах місцевого самоврядування», а також низку законів про зміни в бюджетній та податковій системі України.

Щоправда, як невдовзі з’ясувалося, головною перешкодою, яка не дозволила завершити повноцінне формування коаліції демократичних сил, стали кадрові питання та розподіл сфер відповідальності. Відповідно до закладеного в коаліційній угоді принципу розподілу між суб’єктами коаліції сфер відповідальності, фракція БЮТ мала отримати посади Прем’єр-міністра, міністра Кабінету Міністрів, міністра аграрної політики, міністра будівництва, архітектури і ЖКГ, міністра економіки (разом з Держкомрезервом та Держспоживстандартом), міністра палива і енергетики, міністра культури і туризму, міністра з надзвичайних ситуацій, міністра охорони здоров’я, міністра вугільної промисловості, міністра фінансів (разом з Державною податковою адміністрацією, Держмиткомом та Держказначейством), керівників Фонду держмайна та Держкомітету з питань телебачення і радіомовлення.

Фракція «Наша Україна» обрала посади Голови Верховної Ради, віце-прем’єр-міністра з регіональної політики та кадрів, міністра внутрішніх справ, міністра оборони, міністра юстиції (разом з Державною судовою адміністрацією, держкомархівом, Держкомітетом у справах національностей та міграції, Держдепартаментом з питань виконання покарань), міністра праці та соціальної політики, міністра промислової політики, міністра молоді і спорту, посаду голови Антимонопольного комітету. Фракція СПУ претендувала на посаду першого віце-прем’єр-міністра, міністра транспорту і зв’язку (разом з Державною адміністрацією залізничного транспорту, Держслужбою автомобільних доріг і Держслужбою з нагляду за забезпеченням безпеки авіації), міністра охорони навколишнього природного середовища (разом з Держкомітетами лісового господарства, водного господарства, земельних ресурсів), міністра освіти і науки, посаду Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. За опозицією закріплювалися посади заступника Голови Верховної Ради, перших заступників голів парламентських комітетів, керівництво Спеціальною контрольною комісією Верховної Ради з питань приватизації та Рахунковою палатою України.

23 червня лідери коаліційних фракцій подали Президентові кандидатуру Ю. Тимошенко для внесення її на посаду Прем’єр-міністра. А оскільки коаліційна угода не передбачала права вето інших учасників коаліції на кандидатури, визначені кожною політичною силою за її квотою, то кандидатура Тимошенко фактично була безальтернативною. Те саме мало стосуватися й кандидатури «Нашої України» на посаду Голови Верховної Ради. Та хоч всі питання діяльності коаліції було ретельно регламентовано, головною проблемою її учасників була взаємна недовіра та підозри, що хтось порушить попередні домовленості. Саме тому під час обрання керівництва парламенту та уряду було вирішено вдатися до «пакетного» голосування, що не відповідало Регламенту Верховної Ради. Як наслідок, Партія регіонів, яка в день утворення демократичної коаліції оголосила про перехід в опозицію, заблокувала роботу парламенту та в ультимативній формі повідомила, що не дасть Верховні Раді працювати доти, доки не буде досягнуто домовленості, що обрання керівних органів парламенту, уряду та розподіл парламентських комітетів відбуватиметься із чітким дотриманням Конституції та Регламенту. 27 червня лідер регіоналів В. Янукович уточнив, якщо коаліція не піде на поступки, то його політична сила блокуватиме роботу парламенту впродовж 30 днів, що потягне за собою розпуск Верховної Ради.

Опозиція і «можлива майбутня влада»

Однак ультиматум опозиції — «не найбільша проблема» учасників коаліції. Після того як «Наша Україна» 29 червня висунула на посаду глави парламенту кандидатуру П. Порошенка, лідер соціалістів запропонував «нашоукраїнцям» замінити його кимось іншим, бо «прихід Порошенка і Тимошенко на ключові посади в державі відразу реанімує конфлікт, котрий і призвів до їх відставки у 2005 році з посад глави уряду та голови РНБО». При цьому лідер СПУ обіцяв, що його політична сила проголосує за будь-яку іншу не пов’язану з бізнесом кандидатуру. У відповідь лідер фракції «Наша Україна» Р. Безсмертний заявив, що «хоч би якою була позиція інших фракцій, іншої кандидатури не буде», бо якщо учасники коаліції почнуть застосовувати право вето, то «так ми можемо зайти надто далеко». Тим часом 30 червня голова секретаріату Президента О. Рибачук повідомив, що В. Ющенко внесе кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра у Верховну Раду лише після того, як буде обрано Голову Верховної Ради, і він направить главі держави подання з кандидатурою на посаду прем’єра. Іншими словами, В. Ющенко погодився з опозицією, яка вимагала таємного голосування за кандидатуру на посаду глави парламенту, а вже після його обрання — Прем’єр-міністра та коаліційного уряду. Наступного дня й сам Президент закликав усі політичні сили діяти «у відповідності з Регламентом та Конституцією» та зініціював для пошуку порозуміння «круглий стіл». Проте переговори між коаліцією та опозицією не тільки не вели до порозуміння, а й навпаки — 5 липня заступник голови фракції Партії регіонів Є. Кушнарьов повідомив, що народні депутати від цієї політичної сили готові звернутися до надзвичайного заходу — оголошення голодовки.

Тобто ще 5 липня ніщо не вказувало на швидке врегулювання кризи, але вже 6 липня регіонали «несподівано» погодилися розблокувати роботу парламенту. В. Янукович особисто зачитав текст угоди про принципи порозуміння політичних сил у Верховній Раді п’ятого скликання. Представники п’яти парламентських фракцій, зокрема, домовилися, що обрання Голови Верховної Ради, першого заступника і заступника глави парламенту здійснюватиметься в режимі таємного голосування шляхом подання бюлетенів по кожній кандидатурі. Одночасно за опозицією закріплювалася посада заступника Голови Верховної Ради, який мав забезпечувати контрольні функції парламенту, та Комітети Верховної Ради пропорційно від кількісного складу депутатських фракцій, але за принципом розподілу «влада — опозиція». Внесення пропозицій Президенту стосовно кандидатури прем’єра мав здійснювати новообраний Голова Верховної Ради, а призначення глави уряду — шляхом відкритого голосування.

Також угода передбачала створення робочої групи з представників депутатських фракцій, яка разом з секретаріатом Президента мала протягом тижня підготувати перелік органів державної влади з контрольними функціями, керівництво яких планувалося передати депутатським фракціям, які не увійшли до складу коаліції. Окрім того, сторони домовилися, що призначення на посади і звільнення з посад голів державних адміністрацій здійснюватиметься після консультацій Кабміну та секретаріату Президента з відповідними радами. Всі ці зміни планувалося протягом двох тижнів внести до Регламенту Верховної Ради, а згодом закріпити у законі про опозицію.

Далі слово взяла Ю. Тимошенко, яка зазначила, що «можливо, вперше в історії незалежної України, можливо, майбутня влада, я кажу, «можливо», бо іще не всі процедури виконано, не просто хоче наділити опозицію всіма контрольними правами, але дасть опозиції можливість самій написати концепцію цих прав». За її словами, «можлива майбутня влада» готова була розділити Комітети Верховної Ради на дві рівні частини — на комітети, які закріплені за опозицією, і комітети, які закріплені за владою. Зокрема, до комітетів з контрольними функціями, які мали очолити представники опозиції, пропонувалося віднести комітет з питань Регламенту, з питань свободи слова, з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, з питань контролю за діяльністю правоохоронних органів та Збройних Сил, з питань контролю за екологічною політикою та природокористуванням, з питань функціонування системи правосуддя, з питань контролю за державною регуляторною політикою, з питань контролю за діяльністю державних монополій, національних акціонерних компаній, державних банків та управління державними корпоративними правами, з контролю за державними тендерами і конкурсами, з контролю за енергетичною безпекою та енергозбереженням, Спеціальну контрольну комісію з питань приватизації. Крім того, за опозицією планувалося закріпити керівництво Рахунковою палатою.

Ю. Тимошенко твердо пообіцяла, що невдовзі всі ці пропозиції буде закріплено в законі «Про парламентську опозицію». Щоправда, вона ще раз зауважила, що поки не обрано Голову Верховної Ради, Прем’єр-міністра та міністрів, «не можна констатувати, хто в країні став владою, а хто опозицією, бо немає жодних гарантій, як пройдуть голосування», та додала, що коли БЮТ готував законопроект про опозицію, ще ніхто не знав, хто буде владою, а хто буде опозицією, тож, «вважайте, що ми створювали ці права для опозиції, розуміючи, що ми можемо бути опозицією».

Наступні події показали, що у цьому випадку Ю. Тимошенко була права як ніколи, бо вже через кілька годин після «досягнення порозуміння» між коаліцією та опозицією сталося «непорозуміння» між учасниками демократичної коаліції. Незадовго до початку вечірнього засідання парламенту, 6 липня, представник соціалістів Й. Вінський повідомив, що подав у відставку з посади першого секретаря політради партії, оскільки «фракція СПУ у Верховній Раді більшістю голосів (19 проти 10) проголосувала за рішення, спрямоване на відмову від голосування за кандидатуру від «Нашої України» на посаду Голови Верховної Ради», що «суперечить духу і букві угоди про створення коаліції демократичних сил» та що за цими діями стоять наміри частини фракції створити коаліцію з Партією регіонів. При цьому він нагадав, що постанова політвиконкому СПУ від 13 червня 2006 року чітко передбачала, що «народні депутати — члени фракції СПУ не повинні вступати в сепаратні переговори, брати участь в міжфракційних та інших об’єднаннях з представниками Партії регіонів та КПУ».

А далі, хоч у парламенті де-юре продовжувала існувати коаліція демократичних сил, представники Партії регіонів, СПУ та КПУ злагоджено проголосували за обрання Головою Верховної Ради О. Мороза. Після цього лідер СПУ повідомив, що змушений був піти на цей крок, оскільки «конфігурація, яка пропонувалася з обранням Петра Олексійовича, передбачала, що Юлії Володимирівні було уготовано долю не кращу, ніж під час її призначення на посаду прем’єра після перемоги Президента». На його думку, переговори про утворення коаліції демократичних сил затягувалися з метою «не допустити Ю. Тимошенко до крісла прем’єра, попутно зробивши винними соціалістів», а «тим часом «НУ» і ПР вели переговори, які називалися для преси «консультаціями», тим часом між цими фракціями було парафовано угоду, котра змістом повторювала угоду про створення коаліції демократичних сил». 7 липня політрада СПУ доручила фракції соціалістів юридично оформити розпад коаліції та рекомендувала їй взяти участь у формуванні парламентської коаліції «в розширеному форматі». І цього самого дня фракції Партії регіонів, СПУ та КПУ підписали угоду про створення антикризової коаліції, до складу якої офіційно увійшли 238 народних депутатів, в тому числі «нашоукраїнці» О. Волков і В. Заплатинський та бютівець В. Зубик. Таким чином склалася ситуація, що у парламенті де-юре існувало дві коаліції, оскільки перед створенням антикризової коаліції не було оголошено про припинення існування коаліції демократичних сил. Виходячи з цього, БЮТ назвав дії «новокоаліціянтів» антиконституційним заколотом і закликав Президента до негайного розпуску парламенту та оголошення дострокових виборів. Коли ж 18 липня Голова Верховної Ради О. Мороз таки оголосив про припинення існування коаліції демократичних сил та повторно повідомив про створення антикризової коаліції, Ю. Тимошенко заявила, що цим антикризовики підтвердили незаконність своїх дій та закликала «нашоукраїнців» скласти депутатські мандати і цим відкрити шлях Президенту до розпуску парламенту.

Однак В. Ющенко на це зазначив, що «право Президента на розпуск парламенту — це його останній аргумент, який він обов’язково використає, якщо в політиків не вистачить мудрості знайти компроміс до 25 липня — дня, коли згідно з Конституцією Президент отримає право розпуску недієздатного парламенту, який не зміг сформувати новий уряд». Отож у цій ситуації можлива розв’язка цілковито залежала від рішення Президента, бо після повторного оголошення про створення антикризової коаліції глава держави мав 15 днів, щоб внести до Верховної Ради подання про призначення В. Януковича на посаду прем’єра. А оскільки цей термін спливав 2 серпня, то починаючи з 25 липня Президент отримував легітимне право на розпуск парламенту. Виходячи з цієї небезпеки, 24 липня антикризова більшість ухвалила постанову «Про проведення спеціального пленарного засідання Верховної Ради», яке мало відбутися в разі ініціювання Президентом консультацій про дострокове припинення парламенту. А наступного дня було ухвалено абсурдне рішення «Про скасування постанови Верховної Ради від 10 січня 2006 року «Про відставку Прем’єр-міністра Ю. Єханурова, членів Кабінету Міністрів». Цим антикризова коаліція намагалася позбавити Президента ще однієї підстави для розпуску парламенту, хоча це рішення ніяк не могло змінити того юридичного факту, що уряд перебуває у відставці, оскільки склав повноваження перед новообраною Верховною Радою. Фактично це підтвердив і Голова Верховної Ради О. Мороз, котрий зазначив, що Верховна Рада скасувала рішення, «яке на час його прийняття було неконституційним, а не те рішення, яке сьогодні вже є конституційним». Водночас Голова Верховної Ради прекрасно усвідомлював ненадійність таких юридичних конструкцій та запропонував розширити антикризову коаліцію шляхом приєднання до неї «Нашої України». Президент у відповідь заявив, що «є два способи вирішення проблем у Верховній Раді — злагода або розпуск законодавчого органу», і запропонував усім політичним силам обговорити та підписати універсал національної єдності, який планувалося покласти в основу нової коаліційної угоди — цього разу коаліції національної єдності.

(Продовження. Початок у №213 за 20 листопада 2007 року.).