А це — із життя. Як
«Україна пам’ятає», можна побачити, переглянувши результати голосування за закон про голодомор 1932—1933 років. Як «визнає» та частина світу, що має найбільшу територію на планеті, пересвідчуєшся не тільки з погрому, влаштованого євразійськими молодчиками на експонованій у Москві в Українському культурному центрі виставці «Розсекречена пам’ять», а й із свіжого повідомлення Департаменту інформації і преси російського МЗС, присвяченого «спекуляції певними політичними колами України на темі голодомору». МЗС не «відморозки», дії яких, на думку пана Литвина, обговорювати — однак що коментувати писк мишей (між іншим, цей «писк» виводиться в унісон з офіційним курсом Кремля: хочеш — не хочеш, зважати доводиться): добре відомо, що заяви, які випливають з надр зовнішньополітичного відомства, лише озвучують прес-аташе...Ті трагічні події не були актом геноциду проти українського народу, переконують автори заяви і нарікають, що така постановка питання
«ображає пам’ять жертв інших національностей», які загинули в голод у колишньому СРСР. Якщо у Росії так добре обізнані з історією, що заважає їм вшанувати пам’ять своїх співвітчизників? Чому МЗС РФ не протестував проти відкриття «спекулятивної» виставки заздалегідь? Можливо, привезені історичні документи виявилися надто серйозним контраргументом «науковим» теоріям, щоб не відреагувати на них типово національним «бунтом» — кулаками і запереченням очевидних фактів.На цьому тлі дуже показовим є твердження, що МЗС Росії
«засуджує» хуліганські дії погромників-євразійців, але ще більше засуджує українських правоохоронців, які не покарали когось там за провокації проти Російського культурного центру у Львові. Що тут сказати, щоб бути дипломатичною? Якби у нас справді покарали «провокаторів», що так помітно пропагують не велику культуру, а міфи про панування в Україні «неонацизму», довелося б московським дипломатам сушити голови над новим текстом: про розправу українських націоналістів над співробітниками львівського «культурного центру».
