Ціни на харчові продукти протягом останнього часу не перестають дивувати. Хоча офіційна статистика вперто намагається переконати, що нічого надзвичайного не відбувається, навпаки, все в межах норми, в це віриться важко. Статистика фіксує подорожчання продуктів буквально на лічені відсотки. А реалії твердять про інше: майже вдвічі подорожчала олія, не зупиняються ціни на м’ясо, «золотими» стали яйця. Останню крапку в моїх спостереженнях поставив літровий пакет молока, вартість якого становить більш як п’ять гривень. А ще не так давно на ринку півторалітрову пляшку можна було купити вдвічі дешевше.

З бажанням розпитати, звідки ж береться така вартість, я вирушила до Голоскова, що в Летичівському районі. Керівник тамтешньої агрофірми «Обрій» Віктор Приказюк (на знімку) в аграрній справі не новачок. Йому одному з небагатьох в районі вдається тримати на плаву велике господарство. Але на моє запитання, чи розбагатів він сьогодні, коли ціни на продукти просто шаленіють, Віктор Броніславович тільки руками розвів. Суми в розрахунках і справді ходять великі. Але сказати, щоб селянин від цього хоч щось виграв, не можна. Навпаки, жити стало ще сутужніше.

— Учора приходить до мене доярочка, — розповів керівник. — Зарплату їй нарахували небувалу — 3,2 тисячі гривень. А вона — в сльози: з цієї суми 750 гривень вирахували податків. А на те, що залишилось, їй треба прожити з трьома дітьми. Підмоги більше немає, бо чоловік загинув. Наробитись мусить до мозолів. На ферму йде вночі, а на вулиці жодного ліхтаря немає: ніхто за це світло заплатити не може. Повертається додому — до лісу по дрова. Бо село без газу, а за машину дров віддай тисячу гривень, за вугілля — три з половиною. Як прожити навіть на таку, здавалося б, дуже високу, зарплату?

Усією конторою пояснювали жінці, що не в господарстві з неї гроші знімають. Навпаки, ще й «Обрій» за таку зарплату для своєї доярки сплатив майже три тисячі гривень податку. І куди ті гроші йдуть, хто на них став ситніше і багатше жити — не знають. Магазинна ціна на молоко Віктора Броніславовича зовсім не здивувала. Якою ж вона може бути, якщо молокопереробники беруть в господарстві сировину по 2,3 гривні за літр. Якщо полічити доставку і переробку, то й там ніхто на молочних вершках не жирує. А ось те, що гроші втрачають свою цінність, — незаперечний факт.

Ще торік у селі мали велику ферму. Коли пішла мода на м’ясо, держава пообіцяла масштабну підтримку вітчизняному товаровиробникові, у Голоскові жваво відгукнулись на всі ці віяння. І ціна у 8,2 гривні за кілограм яловичини влаштовувала, і заробіток людям був, і до споживача продукт доходив ще за помірними цінами.

Усе було б добре, якби до минулої осені закупівельні ціни не впали майже вдвічі. Коли розпродували своїх бичків вже по 4,9 гривні за кілограм, зрозуміли, що з цим бізнесом ускочили в халепу — замість заробітків господарство отримало понад третину мільйона збитків.

Приказюк змушений був одразу розробляти нову тактику для господарства. Отож вирішили від м’ясного спрямування відмовитись, а взяти курс на молочне скотарство. Тепер із 1,3 тисячі голів тут понад півтисячі дійного стада. Щодня здають 7—8 тонн високоякісного молока. Здавалося б, за закупівельної ціни, що перевищує 2 гривні, вже можна було б непогано жити. Та де там...

Разом із сільськими економістами проводимо дуже простенький урок арифметики. На осінніх роботах господарство витрачало щодня до трьох з половиною тонн дизпалива. Помножимо цю суму на його вартість — виходить майже те саме, що отримують з ферми. Все, як у тому анекдоті, коли в господаря запитують про врожай картоплі. А він: «Нічого не пропало — скільки картоплин посадив, стільки й зібрав».

Так і тут: господарству доводиться жити на межі фолу, бо ж з нульовим балансом багато не засієш і щедро не збереш. А в Голоскові є що засівати. Тут обробляють понад три тисячі гектарів землі. А що більший розмах, то дорожче коштує помилка.

Щоправда, за чиї помилки розплачуються і керівник, і сільський люд, сказати важко. Хоч як голову ламають, щоб у посівну вибрати правильну стратегію, а, врешті-решт, виходить, що все одно розбагатіти не можуть. Здавалося б, торік непогано заробляли на цукровому буряку, коли цукровики платили по 235 гривень за тонну солодких коренів та ще й самі возили їх на завод. І нинішнього року на стогектарній площі урожай, начебто, непоганий, в середньому по 350 центнерів з гектара збирали. Але за той само буряк ніхто торішню ціну не дає. Оплата йде тільки цукром, як за давальницьку сировину, та ще й транспортний тягар лягає на господарство. «Не буду більше сіяти, — категорично настроєний Приказюк, — нехай мені тепер хоч що держава обіцяє — не вірю».

Не так давно в село приїжджав аграрний міністр і розповідав, що суми дотацій на село зросли від трьохсот мільйонів до кількох мільярдів. Але ні ці цифри, ні виділені гроші Голосків так і не зігріли.

Торік, приміром, господарство взяло три трактори, сподівалось на відшкодування за техніку, але так і не отримало його. Отож на мільйон гривень, як кажуть, влетіли. А на добрива таки дочекались державної підмоги. Та знову нічого не вийшло, бо вартість їх зросла, отож виходить, що все відшкодування пішло тільки на підтримку промислових виробників, а село знову нічого не отримало.

Гроші, до того ж чималі, течуть по долонях, а у жмені нічого не затримується. Голосків давно в мільйонерах ходить, тепер уже й доярки з механізаторами стали не одну тисячу гривень зарплати отримувати, але від того багатства ні тепліше, ні ситніше не стало. «Теперішні б гроші та у двотисячному році — от тоді можна було б порадіти», — кажуть усі в один голос. Що з того, що закупівельні ціни на зерно, кукурудзу, молоко і м’ясо піднялись удвічі-утричі? Витрати зросли у десятки разів, отож досягати позитивного балансу важкувато.

У конторі господарства вже звично перераховують, що й на скільки подорожчало. Вартість енергоносіїв, добрив, техніки справді фантастична. Отой одвічний диспаритет цін між сільськогосподарською і промисловою продукцією так вкоренився в економіку, як настирний бур’ян у землю. Ні сапкою, ні будь-яким ручним керуванням його не вивести. А інші методи боротьби в Голоскові просто недоступні.

Свого часу наслухався Приказюк закликів, що треба бути патріотом, підтримати вітчизняного виробника. За це держава мала б і його, як вітчизняного аграрія, підтримати. Отож не поїхав по імпортну техніку, а взяв три вітчизняні трактори. Тепер немає такого дня, щоб не пошкодував. Воно й справді, за ціною виходить, що за ці три можна було б лише один імпортний купити. Але ж і в роботі, і в обслуговуванні не порівняти. Кожну машину вже ледь не по гвинтику перебрали, ладнаючи і доводячи до пуття. Такого дня не буває, щоб щось не зламалось. Якщо в цій ситуації «Обрій» когось і підтримав, то це виробника запчастин. Коштують вони так, наче із золота зроблені.

Приказюк каже, що ось така техніка, кіловат електроенергії, котрий для селянина мало не вп’ятеро дорожче за свою собівартість, пальне, котре без усіляких причин за один день може подорожчати на 20 — 25 відсотків, — все це і з’їдає ті гривні, що покупець платить за продукти в магазині.

Що заперечиш на ці слова? Під ними весь Голосків підпишеться. Але послухайте енергетиків, машинобудівників, шахтарів, транспортників... Їх гроші теж з’їдає хтось невідомий. І вони щиро переконані, що це відбувається через дорогі молоко, м’ясо, олію...

Врешті-решт, увесь скромний люд помічає, що, незважаючи на зарплату, яка вимірюється уже кількома тисячами гривень, звести кінці з кінцями у домашньому бюджеті доволі проблематично. Але якщо гроші стікають водою з наших гаманців, то все одно десь вони осідають.

Де? Та нехай кожен подумає і придумає сам. Бо чесних пояснень про те, куди течуть фінансові потоки, все одно ніхто не дасть. І вступити в ту річку добра і багатства поки що не дано ні Голоскову, котрий так тяжко трудиться, ні решті його аграрних побратимів.

Хмельницька область.

Фото автора.