Броницька Гута Новоград-Волинського району — на заході Житомирщини, на самому краєчку області. Кажуть, що були часи, коли до місцевої школи ходили учні з найближчого села на Рівненщині. Біла Криниця Радомишльського району — на сході області: за дорогою, що проходить біля селища, уже Київщина. А в Романівському районі є селище Биківка. Ці три населені пункти в один день стали селищами міського типу: такий статус їм було надано 10 грудня 1938 року. Ще одна спільна риса — в них ніколи не було колгоспів, бо й виникли вони, образно кажучи, навколо заводської труби. А на піску, який годиться для виготовлення скла, годі й мріяти про високі врожаї. Давайте подивимося, як живеться там сьогодні людям, коли згасли скловарні печі, а потім, для контрасту, побуваємо в Мар’янівці Баранівського району, де й нині ритм життя визначає склозавод.

Броницька Гута

Наприкінці минулого року в Броницькій Гуті відкривали нову школу. Будували її дуже довго, мало не 15 років. Серед тих, хто перерізав стрічку, були міністр освіти і науки Станіслав Ніколаєнко, віце-президент Національної академії наук України Володимир Литвин, інші поважні гості — одне слово, все було дуже урочисто й піднесено.

Але от як прокоментувала все одна з жінок:

— Краще б спершу завод відкрили, а потім будували школу. Як проводжати дитину на уроки, коли в хаті шматка хліба нема?

...1909 року один купець купив у графа землю й заснував тут гуту, тобто склозавод. Через те, що одне з сусідніх сіл має назву Броники, то й нове поселення дістало назву Броницька Гута. Тепер про те, що тут було таке підприємство, нагадують тільки експонати шкільного музею історії. Самі жителі наполегливо добивалися, щоб із категорії селища міського типу Броницьку Гуту перевели в категорію села (для сільських жителів навіть електроенергія дешевша, ніж для міських). 17 квітня 1997 року облрада, враховуючи «відсутність найближчої перспективи економічного і соціального розвитку», задовольнила їх клопотання.

Відсутність перспективи — це відсутність робочих місць для кількасот чоловік. Ото й усе виробництво, що дві пилорами, у тому числі на території колишнього склозаводу. Чим же займаються люди? Ліси тут — краса. В роки війни це був партизанський край. Тепер вони людей годують своїми дарами. Скільки заробляють на ягодах та грибах — «комерційна таємниця», але нібито в деяких сім’ях і по десять тисяч виходить. А ще на заробітки їздять — хто куди.

Та чи буде перспектива? Торік один з керівників району запевняв, що так. Бо нібито є різні пропозиції від інвесторів — і щодо виробництва цегли, піноблоків, і з виготовлення меблів з відходів деревини.

— Приїжджають до нас ті інвестори, подивляться, що до райцентру 65 кілометрів, залізниці нема — та й їдуть, — так відповідають тепер на таке саме запитання мешканці села.

Біла Криниця

1997 року підприємство в Білій Криниці припинило випуск продукції, наступного року акціонерне товариство само себе оголосило банкрутом. Перед цим були обіцянки великих інвестицій. Для розвитку підприємства взяли великий кредит, причому здивували тим, що позичали гроші не прямо в банку, а через фірму-посередника.

Прокурорська перевірка винних у розвалі підприємства не знайшла, тож розповідати, коли й кому воно належало після сертифікатних аукціонів і як різні фірми, включаючи російську, втрачали інтерес до нього, вже немає сенсу. Звичайна історія, замішана на суміші недосконалого законодавства, помилок на урядовому рівні і звичайної безгосподарності на місцях. Та й самі склороби «добровільно» позбулися права голосу у вирішенні своєї долі за типових обставин.

— Із нас видавили акції, — пояснювала одна колишня робітниця. — Просто не платили зарплати. Щоб хоч хліба купити, ми за безцінь поступалися своїм правом власності.

— Ми навіть не знаємо, хто був тоді насправді хазяїном підприємства, — зізнавалися інші. — Тільки тепер зрозуміли, що неправильно зробили, коли продали акції.

А ще в цьому селищі розповіли, що новому власнику з Києва контрольний пакет акцій склозаводу обійшовся дуже дешево:

— Те обладнання, яке після оголошення підприємства банкрутом нікого не зацікавило, пішло в металобрухт. Тільки чорного металу було здано на суму, що втричі перевищує кошти, затрачені на придбання акцій.

Тепер на роботу хто до Києва їздить, хто в Тетерів Київської області.

Биківка

Дев’ять років тому від Аделі Бричківської, яка була в той час селищним головою в Биківці, автор цих рядків почув таке зізнання:

— Без заводу ми нічого не варті. Тож мій робочий день дуже часто починається саме звідси.

І вона показала на двері кабінету директора заводу скловиробів. Вона мала на увазі, що без підприємства їй було б дуже складно:

— У мене немає транспорту, тож, як треба їхати в райцентр, іду на завод. З пологового будинку породіллю забрати, в останню путь людину провести — туди. А в кого іще можна попросити допомоги для інваліда, як не на підприємстві? Та й наш бюджет саме воно наповнює.

Хто б сьогодні дав дозвіл будувати завод на центральній площі селища? А от Биківка розбудовувалася саме навколо підприємства, яке виникло у середині позаминулого століття. Коли на початку дев’яностих попит на скловироби медичного призначення різко впав, тут переключилися на випуск звичайних пляшок, та невдовзі і їх стало нікуди дівати. Робітникам перестали виплачувати зарплату. Тож коли в селищі з’явилися люди, які пропонували продати акції, робітники не вагалися. А потім приїхав новий власник і продиктував (саме продиктував, бо йому належали три чверті акцій), хто тепер ними керує. Спершу підприємство начебто ожило — саме тоді й відбулася наша розмова з Аделею Бричківською. Та невдовзі з’явилися великі борги за газ. Подальші події можна коротко передати заголовком з місцевої газети: «Завод не дівка, але пішов по руках». Закінчилася ця історія тим, що від нього залишилися тільки «ребра» — все здали в металобрухт для розрахунків з кредиторами. Справді, що для «людей зі сторони» підприємство, яке дісталося їм за безцінь?

Нинішній селищний голова Віктор Солох уже не може сказати, як його попередниця, що без заводу посада, яку обіймає, нічого не варта.

— Виробництво скла вже неможливо відновити, — стверджує. — Але ж є виробничі майданчики, підведено газ, електроенергію, можна було б налагодити випуск гідроізоляційного матеріалу, цегли.

Але чи може хтось пригадати, щоб арбітражних керуючих цікавили такі проблеми?

Все решта — те саме: земель запасу в селищної ради ніколи не було, та й ґрунти, як і біля інших склозаводів, — малородючий пісок, зате навколишні ліси багаті на чорниці і гриби... Але частині колишніх працівників Биківського склозаводу все-таки пощастило: у сусідньому Баранівському районі є таке саме робітниче селище Мар’янівка — туди і їздять на роботу.

Мар’янівка

Склозавод у Мар’янівці заснований за дев’ять років до Полтавської битви. Чи багато в Україні підприємств, які можуть похвалитися такою біографією? Парадокс: витримавши стільки лихоліть, які пронеслися відтоді над Україною, воно могло і не витримати кризи 90-х, і не дожити до свого 300-річчя, яке було урочисто відзначено у 2000 році. Адже перед цим маячила така само перспектива, яка спіткала три інші подібні виробництва. Причому до прірви підійшли несподівано.

Думаючи про перспективу, взяли великий кредит на оновлення виробництва, провели реконструкцію. І раптом побачили, що врахували далеко не все. Через допущені помилки підприємство просто не могло працювати так ефективно, щоб можна було віддавати позичені кошти. Загрожувало банкрутство з типовим для тих років закінченням біографії підприємства в сталеплавильній печі. Колективу пощастило, що його долю взялися вирішувати не «чужі». Це Павло Жебрівський, що очолював тоді процвітаючу фірму і, схоже, на той час ще й гадки не мав, що через деякий час залишить бізнес, стане народним депутатом України, та Анатолій Фещенко, керуючий житомирською дирекцією одного з банків, а в минулому голова Баранівського райвиконкому — тож добре знав потенційні можливості заводу. Павло Іванович пояснював тоді, що чудово розуміє: великі й швидкі гроші в Україні можна заробити тільки на торгівлі, але ж, якщо всі тільки торгуватимуть, ніколи не станемо європейською державою...

Про те, що було зроблено, найкраще скаже така цифра: з 2000 року, відколи підприємство очолив його нинішній керівник Петро Костюк, випуск продукції зріс у чотири рази. А як досягали економічної ефективності, можна судити з такого прикладу. Частина тепла (а скло вариться за температури понад півтори тисячі градусів, печі працюють безперервно) вилітає в трубу і гріє «небо». Щоб уловлювати його, зробили котел-утилізатор. Першу версію виготовляли з допомогою фахівців з проектного інституту. Та через рік він вийшов з ладу. Тоді за справу взялися самі. Придбавши котел за ціною металобрухту, використали потрібні деталі. Пішло на це до 15 тисяч гривень. А заощаджують за рік мільйон. Кілька років експлуатації підтвердили: експеримент вдався. Тому виготовили ще один котел-утилізатор, тож тепер такого дармового тепла більш ніж достатньо.

Завод дбає про школу, дитсадок, про благоустрій селища, медичну допомогу його жителям надають медпрацівники, які в штаті підприємства. А найголовніше, каже Петро Степанович, у селищі щомісяця залишається 400 тисяч гривень зарплати.

***

Мораль: погано в селах, де припинило діяльність сільгосппідприємство, ще гірше в малих робітничих селищах, де всіх годувала одна заводська труба...

Житомирська область.

На знімку: на Мар’янівському склозаводі — трудовий ритм.

Фото автора.