З початку 2006 року набрали чинності ухвалені 8 грудня 2004 року зміни до Конституції, які передбачали перерозподіл повноважень між парламентом і Президентом та перехід до парламентсько-президентської форми правління.

Переформатування повноважень

Зміни до Конституції, зокрема, передбачали, що березневі 2006 року вибори до парламенту проходитимуть виключно на пропорційній основі. Після свого обрання Верховна Рада повинна була протягом місяця сформувати коаліцію депутатських фракцій, яка мала налічувати щонайменше 226 народних депутатів. Далі протягом двох місяців з дня обрання парламенту коаліція повинна була сформувати уряд, запропонувавши Президентові кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра, після чого глава держави мав офіційно внести на розгляд Верховної Ради подання стосовно призначення прем’єра та міністрів оборони і закордонних справ. Після цього вже за поданням Прем’єр-міністра Верховна Рада призначає інших членів Кабінету Міністрів. Відповідно, уряд складає повноваження перед новообраним парламентом, тоді як раніше Кабінет Міністрів складав повноваження перед новообраним Президентом. Водночас Президент отримав право достроково припиняти повноваження парламенту, якщо той протягом місяця після свого обрання не сформує коаліцію або протягом двох місяців не сформує персональний склад уряду. Зауважимо, що за новою редакцією Конституції народні депутати, обрані від політичної партії чи блоку, були зобов’язані увійти до складу відповідних депутатських фракцій та не могли з них вийти, оскільки це вело до втрати депутатських повноважень. Зміни передбачали, що в разі дострокового припинення повноважень Президента виконання його обов’язків на період до вступу на пост нового глави держави покладається на Голову Верховної Ради, тоді як раніше вони покладалися на Прем’єр-міністра. Також було уточнено положення про порядок обнародування законів після подолання Верховною Радою вето Президента: якщо глава держави протягом 10 днів не підписав закон, то він невідкладно мав обнародуватися за підписом глави парламенту. Нова редакція Конституції також передбачала, що Президент має право зупиняти дію актів Кабінету Міністрів, які він вважає неконституційними, але водночас він мав звернутися до Конституційного Суду стосовно визначення їх конституційності. Зауважимо, що раніше Президент мав право просто скасувати акти Кабінету Міністрів. Окрім того, від Президента до Кабінету Міністрів перейшло право створювати, реорганізовувати і ліквідовувати міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

На папері конституційна реформа начебто виглядала чітко й логічно. Проте ще у червні 2005 року Венеціанська комісія схвалила свій висновок стосовно змін до Конституції України від 8 грудня 2004 року, в якому зазначалося, що в цілому конституційні зміни в прийнятій редакції не дозволяють повністю досягти заявленої мети — встановлення збалансованої та дієздатної системи управління. Занепокоєння комісії також викликав той факт, що «нові зміни до Конституції були прийняті без проведення консультацій з Конституційним Судом України», що «має надзвичайне значення, оскільки може призвести до скасування закону Конституційним Судом». До того ж ці поправки не тільки не вели до збалансування системи управління, а, швидше, навпаки — порушували баланс розподілу повноважень між гілками влади та ламали вертикаль виконавчої влади. Зокрема, якщо за цими змінами Кабінет Міністрів призначається парламентом, то призначення голів місцевих державних адміністрацій і надалі залишалося в компетенції Президента, що неодмінно вело до конфліктів. А з урахуванням того, що станом на 1 січня 2006 року так і не було ухвалено закони про Кабінет Міністрів, про центральні органи виконавчої влади та про Президента, можна було очікувати, що коаліція вибудовуватиме свою владну вертикаль, а Президент — свою. Отож 30 грудня 2005 року В. Ющенко «як громадянин України» заявив, що введення в дію політреформи може призвести до незбалансованого, а отже, неефективного перерозподілу повноважень між гілками влади. На його думку, найбільшою загрозою у цій ситуації є те, що «влада зміщується в інститути, які неадекватно можуть забезпечувати стабільність і функціонування цієї влади». Водночас Президент ще раз наголосив, що не хоче коментувати політреформу до 1 січня 2006 року для того, щоб не створювати грунт для спекуляцій на його позиції. «Я ще раз хочу сказати: я дав слово — я його витримаю. До 1 січня — ніяких змін відносно того, що було прийнято, і в тактиці його впровадження, не буде вчинено», — сказав він. Водночас він зазначив, що закон про зміни до Конституції має бути проаналізований у Конституційному Суді, та не виключив можливості проведення всеукраїнського референдуму з приводу конституційної реформи.

«Логіко-лінгвістична» відставка уряду

Передбачалося, що в повному обсязі конституційна реформа буде реалізована після скликання нового складу парламенту, обраного в березні 2006 року. Проте Верховна Рада вирішила одразу приміряти на себе нові владні повноваження і вже 10 січня 250 голосами відправила у відставку Прем’єр-міністра Ю. Єханурова та весь склад уряду. Кабінет Міністрів мав виконувати свої обов’язки до формування нового складу уряду. За ухвалення відповідної постанови проголосувало 250 народних депутатів (від фракції КПУ — 55 депутатів, СДПУ(о) — 18, БЮТ — 36, «Єдина Україна» — 14, Народної партії — 40, «Регіони України» — 59, Народний блок Литвина — 20 та 7 позафракційних депутатів). У постанові, зокрема, йшлося про зменшення темпів зростання ВВП, зростання цін, вказувалося на «надмірну політизацію діяльності уряду» щодо стосунків з російським «Газпромом» та включення уряду в передвиборну кампанію.

Показово, що відразу після ухвалення постанови про відставку уряду Єханурова лідер Партії регіонів В. Янукович заявив, що готовий разом із парламентом обговорювати можливість свого призначення главою уряду. Щоправда, Президент В. Ющенко так само відразу запевнив, що вважає рішення Верховної Ради про відставку Кабміну неконституційним та звернеться з цього приводу до Конституційного Суду. Водночас він зазначив, що надалі і керівник, і члени Кабінету Міністрів виконуватимуть свої обов’язки в повному обсязі. «Хочу наголосити, вони не будуть виконувати обов’язки, а працюватимуть як Прем’єр-міністр і як міністри Кабінету Міністрів», — сказав В. Ющенко та додав, що відповідальність за хаос в країні несе Верховна Рада, яка зробила все, «щоб Конституційний Суд був не сформований, щоб як у системі виконавчої влади, так і в судовій системі панувала невизначеність».

11 січня Президент виступив із спеціальною заявою з приводу рішення Верховної Ради про відставки Прем’єр-міністра та членів Кабінету Міністрів, у якій зазначалося, що зусиллями парламенту держава залишається без дієздатного Конституційного Суду та що останні дії — це намагання заблокувати ще й діяльність уряду і всієї вертикалі виконавчої влади. Відтак глава держави зробив висновок, що «маємо справу з першими наслідками несистемних та незважених змін до Конституції України, під прикриттям яких фактично здійснюється зазіхання на конституційний лад».

Після такої оцінки з боку Президента Кабмін також заявив, що не вважає себе виконуючим обов’язки та що рішення Верховної Ради про відставку неправомірне. «Уряд продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів... Ніяких виконуючих обов’язки, я помилився вчора, мене поправив міністр юстиції... Ми виконуємо свої повноваження», — сказав Ю. Єхануров, відкриваючи 11 січня засідання уряду. При цьому він запитав у членів Кабміну, чи хтось із них писав заяву про свою відставку, і, одержавши негативну відповідь, додав, що сам такої заяви також не писав, а отже, для урядовців нічого не змінилося. З цього приводу Кабмін надіслав до Верховної Ради листа, проте у відповідь глава парламенту В. Литвин повідомив, що «у Верховній Раді взято до відома інформацію Кабінету Міністрів стосовно того, що відставка уряду 10 січня 2006 року відбулася не з ініціативи його членів». Як наслідок, ситуація з відставкою чи невідставкою уряду стала перетворюватися на трагікомедію. Дійшло до того, що на офіційному сайті Верховної Ради було оприлюднено повідомлення під дивною з правової точки зору назвою — «Логіко-лінгвістична експертиза Постанови Верховної Ради України №3295 від 10 січня 2006 року «Про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України». У висновку неназвані експерти зазначали, що логіко-лінгвістична експертиза не виявила колізій (суперечностей, розбіжностей) між цією постановою Верховної Ради та положеннями Конституції України.

Зауважимо, що відповідно до статті 147 Конституції єдиним органом, який наділений правом тлумачення Основного Закону та законів України, є Конституційний Суд, тож висновки «логіків-лінгвістів» значили не більше, ніж заклинання якогось шамана. Але в умовах недієздатного Конституційного Суду для обгрунтування тієї чи іншої позиції годилися будь-які висновки. Як наслідок, це призвело до того, що проурядові ЗМІ величали членів уряду міністрами, а пропарламентські — виконуючими обов’язки.

Президент заявляє про референдум

Очевидно, що головною причиною цієї колізії була позиційна боротьба довкола продовження чи скасування політреформи. Зокрема, секретар Ради національної безпеки і оборони А. Кінах під час урядової кризи заявив, що виступає за проведення в другому півріччі 2006 референдуму стосовно доцільності переходу з президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління. І хоч секретар Радбезу наголосив, що це його особиста позиція, як громадянина України, було зрозуміло, що на Банковій така ідея обговорюється. Для прикладу, вже 12 січня В. Ющенко повідомив про відкликання свого підпису під меморандумом про порозуміння між владою та опозицією (його було підписано 22 вересня 2005 року Президентом В. Ющенком, лідером Партії регіонів В. Януковичем та в. о. прем’єра Ю. Єхануровим в день, коли Верховна Рада голосувала за призначення останнього на посаду прем’єра). Цей меморандум якраз і містив зобов’язання Президента стосовно впровадження політичної реформи. Аналогічну заяву зробив і Ю. Єхануров.

Ураховуючи недієздатність Конституційного Суду, Президент звернувся до парламенту з вимогою про скасування постанови про відставку Прем’єр-міністра та членів уряду як такої, що не відповідає Конституції. Глава держави наголошував, що є два конституційні способи реалізації права парламенту відправити уряд у відставку. Перший передбачає прийняття Верховною Радою в порядку, визначеному статтею 87 Конституції, резолюції недовіри Кабінету Міністрів, що за статтею 115 Конституції має наслідком відставку всього складу уряду. Проте підставою для розгляду такого питання має бути відповідна пропозиція Президента України або не менш як 150 народних депутатів України, чого зроблено не було. Другий спосіб — це прийняття Верховною Радою відповідно до пункту 12 частини першої статті 85 Конституції України рішення про задоволення заяви Прем’єр-міністра про його відставку, поданої ним згідно зі статтею 115 Конституції України; але відомо, що Ю. Єхануров такої заяви не подавав.

Відтак Президент наголосив, що згідно зі статтею 152 Конституції правові акти визнаються неконституційними, якщо була порушена процедура їх розгляду та ухвалення. Одночасно глава держави надіслав відповідне звернення до КС, зазначивши, що воно найближчим часом не може бути розглянуте, оскільки з вини Верховної Ради роботу Конституційного Суду України заблоковано. А наступного дня в парламенті навіть було зареєстровано постанову про скасування рішення від 10 січня. Проте Голова Верховної Ради В. Литвин одразу заявив, що «це нереально», бо «Верховна Рада не може приймати одну постанову, а через декілька днів іншу — абсолютно протилежну». Натомість він вважав, що для здобуття ширшої парламентської підтримки Кабмін має здійснити «часткову кадрову ротацію в уряді». А вже після цього можна було б ухвалити рішення стосовно раніше прийнятої постанови про відставку Кабміну, вважав він. Ще однією домовленістю, на думку В. Литвина, мало стати прийняття та підписання законів про Кабінет Міністрів, про Президента та про Регламент Верховної Ради.

Стосовно позиції лідерів інших політичних сил, то Ю. Тимошенко, коментуючи лист глави держави до парламенту з вимогою скасувати постанову про відставку уряду, радила В. Ющенку «переосмислити роль, функції, місце й масштабність такої посади, як Президент України» та замість того, «щоб посилати документи про відклик рішень парламенту, спочатку відкликати помилкову політику, тому що рішення парламенту — це наслідок політики влади». Лідер регіоналів В. Янукович заявив, що Президент, відкликавши свій підпис під меморандумом, порушив своє слово, тож березневі вибори «поставлять крапки над «і» та «вирішать цей і не лише цей конфлікт». Натомість лідер СПУ О. Мороз головною проблемою вважав те, що представники виконавчої влади і Президент, зокрема, «не можуть визнати, що в Україні інша модель влади, що є парламентсько-президентська форма правління. Вони не можуть визнати норм Конституції і шукають підстави в самому Основному Законі, щоб його не визнавати. Треба зняти напруження простим шляхом: Президент повинен виступити по телебаченню і сказати, що визнає Конституцію в новій редакції, і як гарант звернутися до всіх з проханням керуватися цим документом». А коли 14 січня В. Ющенко таки виступив по телебаченню, то сказав зовсім не те, що хотів почути О. Мороз. Замість «визнати Конституцію в новій редакції», Президент повідомив, що винесе питання конституційної реформи на всенародний референдум. «Я хочу підкреслити, що з цією ідеєю вийду безумовно, щоб ні в кого не було ніяких сумнівів», — заявив глава держави. Він обгрунтував це тим, що «зміни до Конституції були проведені з грубим порушенням процедури», та що «спосіб внесення цих змін і їхня суть не були доведені до загалу».

У відповідь 19 січня Верховна Рада ще раз звільнила уже начебто звільнених міністра палива та енергетики І. Плачкова та міністра юстиції С. Головатого «із займаних посад та від виконання обов’язків міністрів». Офіційно міністри поплатилися своїми посадами через «некваліфіковані дії органів виконавчої влади із забезпечення споживачів України природним газом», проте можна припустити, що міністру юстиції не вибачили висновку міністерства про неконституційність постанови парламенту та заяви від 16 січня про те, що запити народних депутатів, направлені на ім’я в. о. членів Кабміну, не відповідають Конституції і законам України, а отже, не розглядатимуться. Натомість Президент показово ввів обох звільнених міністрів до складу Ради національної безпеки і оборони. А якщо врахувати, що, відповідно до статті 107 Конституції, до складу РНБО «за посадою» входять Прем’єр-міністр, міністр оборони, голова СБУ, міністр внутрішніх справ та міністр закордонних справ, а закон про РНБО уточнює, що членами Радбезу також можуть бути керівники інших центральних органів виконавчої влади, то включення І. Плачкова і С. Головатого до РНБО мало означати, що, незважаючи на два рішення парламенту про відставку, Президент вважає їх повноцінними міністрами.

20 січня вже й глава уряду, повторюючи заяву Мін’юсту, повідомив, що відмовляється реагувати на листи Голови Верховної Ради, адресовані на ім’я виконуючого обов’язки Прем’єр-міністра. За словами Ю. Єханурова, він виходить із того, що закон про посадових осіб, що є виконуючими обов’язки, був прийнятий у 1997 році, однак 27 квітня 2000 року Конституційний Суд дав трактування окремих положень цього закону, встановивши, що його дія не поширюється на Прем’єр-міністра, віце-прем’єрів і міністрів. Збігаючи наперед, зазначимо, що в січні 2006 року парламент так і не дослухався ні до Президента, ні до прем’єра та, наполягаючи на конституційності ухваленої постанови, продовжував вважати членів уряду виконуючими обов’язки. І аж 25 липня 2006 року, коли про цю постанову забули, оскільки уряд Єханурова після виборів склав свої повноваження, на парламентську трибуну вийшов голова Комітету Верховної Ради з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування В. Рибак і запропонував повернутися до звернення Президента від 12 січня 2006 року про необхідність скасування неконституційної постанови Верховної Ради від 10 січня 2006 року про відставку Прем’єр-міністра та членів Кабміну. Далі голова комітету повідомив, що вказана постанова прийнята «з порушенням вимог статей 6, 8, 19, 85, 87, 115 Конституції» та запропонував її скасувати як таку, що не відповідає Основному Закону. Це «абсолютно протилежне» рішення підтримали 239 народних депутатів, в основному з тих само фракцій, котрі відправляли уряд Єханурова у відставку. Зауважимо, що до відновлення конституційності чи встановлення справедливості останнє рішення якщо й має якесь відношення, то дуже віддалене, бо насправді ініціатори ухвалення постанови «про скасування відставки уряду Єханурова» цим кроком всього лише намагалися позбавити Президента однієї з підстав для розпуску парламенту. Проте обставини відправлення та повернення уряду з відставки з усією очевидністю засвідчили необхідність якщо не скасування, то значної корекції політреформи.

9 лютого 2006 року В. Ющенко виступив із посланням Президента до Верховної Ради «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році». Не дивно, що після перипетій з відставкою уряду серед першочергових завдань глава держави назвав необхідність формування і розвитку державного управління, оскільки отримана в спадок система лише породжує і примножує кризи. Хоч В. Ющенко і запевнив, що не зробив і не зробить жодного кроку на порушення Конституції в редакції, що набрала чинності з 1 січня 2006 року, проте не виключав, що після березневих парламентських виборів звернеться з цього приводу до Конституційного Суду. До того ж, за його словами, вже перші кроки у напрямі реалізації політреформи показали, що конституційні зміни не підкріплені законодавчо, а саме, досі не ухвалено законів, які регулюють діяльність органів влади, не врегульовано питання відставки уряду в разі розпаду коаліції та не узгоджено реформу системи влади на центральному і на місцевому рівнях. У зв’язку з цим Президент запропонував створити Конституційну комісію, яка укладе проект нової редакції Конституції. Далі, за задумом глави держави, проект нової редакції Конституції потрібно було винести на всеукраїнський референдум для всенародного обговорення, а також ухвалити закони про Кабінет Міністрів, про Президента та про Регламент Верховної Ради, які мають забезпечити ефективну дієздатність нової моделі влади.

Тим часом Голова Верховної Ради В. Литвин, оцінюючи перспективи проведення референдуму про політреформу, сказав, що це можливо, адже «сюрприз, яким порадував нас Конституційний Суд, полягає в тому, що люди можуть виходити на референдум з питань конституційного устрою. Не давши при цьому визначення, що ж таке цей конституційний устрій, але рішення, які ми приймали, стосуються не його, а, кажучи простою і зрозумілою мовою, розмежування повноважень між гілками влади. Але річ навіть не в референдумі й не у тому, які будуть результати, а в тому, як їх реалізувати, в тому, що називається імплементацією». Тобто в будь-якому разі останнє слово залишається за Верховною Радою. Саме тому в найближчій перспективі найважливішим питанням залишалися парламентські вибори та формування правлячої коаліції.

«Не вступати в сепаратні переговори...»

26 березня 2006 року відбулися парламентські вибори, за результатами яких до парламенту потрапили п’ять політичних сил: Партія регіонів здобула 32,12 відсотка голосів, БЮТ — 22,27, «Наша Україна» — 13,94, СПУ — 5,67 та КПУ — 3,66 відсотка. А це означало, що БЮТ, «Наша Україна» та СПУ мають всі підстави для формування коаліції. Тим паче що лідери цих політичних сил — Ю. Тимошенко, Р. Безсмертний та О. Мороз — уже фактично погодили меморандум про створення коаліції демократичних сил. Вони, зокрема, задекларували намір узгоджувати всі призначення та звільнення з посад, що належать до компетенції Верховної Ради, Кабінету Міністрів, місцевих держадміністрацій, а також посад, що подаються на затвердження Верховній Раді Президентом. Планувалося, що впродовж 30 днів з моменту підписання коаліційної угоди буде сформовано поіменний склад парламентської більшості та коаліційний уряд. При цьому підписанти зобов’язувалися не вступати в сепаратні переговори з будь-якою політичною партією чи блоком, а можливе розширення складу коаліції могло відбуватися лише за консенсусним рішенням усіх сторін, що підписали меморандум. Політичні сили, які сформують коаліцію, мали брати участь в розподілі посад відповідно до отриманих на виборах результатів, а конкретний вибір посад планувалося здійснювати почергово.

Зокрема, першою право на вибір посади мала політична сила, котра серед учасників коаліції отримала найбільшу кількість голосів, другою — та, що мала другий результат, далі — третя. Іншими словами, учасник коаліції, який здобув найбільшу кількість голосів, отримав право внести кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра, причому інші учасники коаліції та Президент не могли застосувати право вето на цю кандидатуру. Так само учасники коаліції не мали права вето на інші обрані посади чи запропоновані кандидатури, а вибрана політичною силою посада закріплювалася за нею на весь термін діяльності коаліції з правом заміни кандидатури. В меморандумі окремо наголошувалося, що перші заступники керівників не можуть належати до тих само політичних сил, що й керівники. Стосовно простих заступників керівників, то їх за професійними якостями мали підбирати керівниками міністерств і відомств. Кандидатури на посади керівників облдержадміністрацій на затвердження до Президента мали вноситися Кабміном за взаємним погодженням з учасниками коаліції та відповідно до описаного вище квотного принципу розподілу посад. Мало того, меморандум поширював квотний принцип і на посади, подання кандидатур на призначення яких відповідно до Конституції належить до компетенції Президента. Виняток було зроблено лише стосовно кандидатури міністра оборони, котру Президент, як Верховний головнокомандувач, мав вносити одноосібно. Далі зазначалося, що один учасник коаліції не міг претендувати більш як на одну керівну посаду в силових структурах — СБУ, Міністерстві внутрішніх справ, Генпрокуратурі. І, нарешті, керівники підрозділів центральної виконавчої влади та керівники відповідних профільних парламентських комітетів також не могли належати до однієї політичної сили. Зауважимо, що учасники коаліції зобов’язалися підтримати кандидатури на посади заступника Голови Верховної Ради та перших заступників голів парламентських комітетів, поданих опозиційними силами, що не увійдуть до більшості.

Серед задекларованих принципів та програмних засад діяльності коаліції демократичних сил одне з ключових місць посідало зобов’язання стосовно поглиблення та вдосконалення політичної реформи. Насамперед йшлося про ухвалення змін до Конституції України, спрямованих на розвиток прав місцевого самоврядування, здійснення комплексної реформи адміністративно-територіального устрою, котра мала забезпечити перерозподіл владних повноважень на користь виконавчих органів місцевого самоврядування. Це означало, що Президент мав відмовитися від ідеї скасування чи кардинального перегляду політреформи. Також було визначено перелік законопроектів, необхідних для законодавчого підсилення конституційної реформи: про Кабінет Міністрів, про Президента, про центральні органи виконавчої влади, про нормативно-правові акти та про спеціальні слідчі комісії Верховної Ради.

Утім, незважаючи на задекларовані в меморандумі принципи формування коаліції, між її учасниками одразу розпочалася дуже широка дискусія. Для прикладу, Ю. Тимошенко звинуватила Ю. Єханурова, першого номера у списку «Нашої України», в тому, що він веде особисті переговори з В. Януковичем, а той у відповідь заявляв, що БЮТ планує об’єднатися з СДПУ(о); Б. Тарасюк стверджував, що «Наша Україна» поки що не визначилася, чи підтримає кандидатуру Ю. Тимошенко на посаду прем’єра...

Проте після того, як 2 квітня Президент назвав три основні кроки, необхідні для формування парламентської коаліції: підписання об’єднувального меморандуму, підписання угоди про конкретні завдання коаліції і тільки після цього — розподіл обов’язків і посад, та заявив, що бачить в цій коаліції «всі сили, які разом на Майдані відстоювали демократію», дискусій, які ставили під сумнів необхідність створення демократичної коаліції, трохи поменшало. І, врешті-решт, 13 квітня Ю. Тимошенко, Р. Безсмертний та О. Мороз, реалізуючи рішення політрад своїх політичних сил, підписали протокол про механізм формування коаліції. Заявляючи про намір створити коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України п’ятого скликання, вони зазначали, що проект угоди про коаліцію демократичних сил буде парафований у перший день роботи парламенту нового скликання, але не раніше складення присяги народними депутатами України та формування фракцій.

Окрім того, сторони досягли згоди, що іще до формування Кабінету Міністрів коаліція внесе на розгляд Верховної Ради і схвалить засади внутрішньої та зовнішньої політики. Далі планувалося сформувати керівні органи Верховної Ради, забезпечити внесення Президентом кандидатури на посаду Прем’єр-міністра та сформувати склад уряду. В протоколі також підтверджувалося, що угода про коаліцію готується на основі принципів, передбачених у проекті меморандуму про створення коаліції демократичних сил. Здавалося, що лідерці БЮТ вже ніщо не завадить стати прем’єром, тож Ю. Тимошенко після підписання протоколу заявила, що «Україна практично отримала коаліцію» та що перемога країни є і її особистою перемогою. Натомість Р. Безсмертний порадив «поки що не називати прізвищ», бо «на все свій час і своя доля». А також, як писав Т. Шевченко, «свій шлях широкий», де хтось будує, а хтось руйнує...

(Продовження. Початок у № 208 за 13 листопада 2007 року).