«Нульовий варіант» Президента

«Відокремлення бізнесу від влади»

П’ятого вересня відбулася прес-конференція держсекретаря України Олександра Зінченка, під час якої він оголосив про свою відставку та закликав Віктора Ющенка звільнити з посад секретаря РНБО та першого помічника Президента. За його словами, найближче оточення Ющенка, організувавши інформаційну блокаду глави держави, перебрало на себе владні повноваження. «Секретар РНБО Петро Порошенко, перший помічник Олександр Третьяков та такі їх партнери як Мартиненко, цинічно й системно реалізують свій сценарій використання влади у власних цілях. Зміст сценарію має такі основні елементи: власність, суди, правоохоронні органи, кадри, ЗМІ, влада», — стверджував він. Зрозуміло, що названі особи відкинули всі висунуті проти них звинувачення, а секретар РНБО П. Порошенко до того ж наголосив, що «Зінченко на посту держсекретаря мав усю повноту влади в державі, щоб довести та притягнути до відповідальності всіх тих, кого він згадував у своєму виступі». Однак О. Зінченко переконував, що саме тому й звернувся до Президента через ЗМІ, що не мав повноти влади навіть на Банковій. Схожу думку мали й деякі експерти. Наприклад, голова Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко у ці дні заявляв, що функції апарату Президента узурпувала Рада національної безпеки і оборони та що повноваження секретаря РНБО П. Порошенка спотворюють суть конституційних норм. Експерт вважав, що криза влади в Україні пов’язана не стільки з відставкою держсекретаря О. Зінченка, скільки з частим ігноруванням новою владою норм Конституції, гальмуванням законів про Кабмін і Президента та адмінреформи загалом, невиконанням зобов’язань про відокремлення влади від бізнесу. Відтак, на його думку, перше, що потрібно було зробити під час формування нового апарату глави держави — це не допустити монополізації доступу до Президента та замість незрозумілої посади держсекретаря України запровадити посаду керівника секретаріату Президента, як це практикується у багатьох країнах. Невдовзі В. Ющенко дослухався до цієї думки, але спочатку йому потрібно було врегулювати конфліктну ситуацію. Тож сьомого вересня Президент призначив на посаду держсекретаря України Олега Рибачука та одразу провів нараду за участю Прем’єр-міністра Ю. Тимошенко та секретаря РНБО П. Порошенка. Наголосивши на необхідності злагодженої роботи команди й налагодженні взаємодії між інститутами влади, В. Ющенко повідомив, що найближчим часом ухвалить низку важливих рішень, спрямованих на покращення роботи команди. За його словами, ці рішення ухвалюватимуться з урахуванням результатів роботи посадовців та їхнього вміння працювати в команді. Це означало, що сьомого вересня Президент збирався обмежитися лише деякими кадровими змінами. А оскільки було відомо, що йшлося про віце-прем’єра Миколу Томенка та секретаря РНБО П. Порошенка, то вони, не чекаючи указу Президента, заявили про відставку за власним бажанням. Причому, якщо П. Порошенко сказав, що подає у відставку, бо не хоче, щоб його звинувачували у тиску на суд, то М. Томенко — через те, що «не хотів звільнятися разом з олігархічною командою секретаря РНБО».

Виступаючи восьмого вересня із заявою з приводу відставки Ю. Тимошенко, П. Порошенка та О. Зінченка, Президент зазначив, що дав їм величезні повноваження. «Ті повноваження, які сьогодні мав чи секретар РНБО, чи державний секретар, чи Прем’єр-міністр, це ті повноваження, які не мав до цього ніхто з аналогічних посадовців, починаючи від формування структури, формування апарату, я не пригадую, щоб жодна сторона після того, як була проведена величезна робота з формування основ діяльності того чи іншого інституту, коли були підписані всі базові документи, я не пригадую, щоб хтось був незадоволений. Але з кожним днем я дедалі більше ставав свідком того, як між цими інститутами ідуть спочатку протистояння, потім серйозні конфлікти. Потім взаємні закулісні інтриги, що почало передаватись уже на основу державної політики. Я став свідком того, як, по суті, кожен день довелося втручатися у конфлікти, які виникають між РНБО і урядом, між держсекретарем і РНБО, між урядом і Верховною Радою», — наголошував він. Відтак глава держави дійшов висновку, що хоч у владі з’явилося багато нових облич, але стався парадокс — обличчя влади не змінилося. «Члени моєї команди слухали Президента, але не чули, і, як би це не було важко, я повинен цей гордіїв вузол розрубати в ім’я України... Я пішов у президенти не для того, щоб ключові державні інститути не мали порозуміння й не знаходили між собою злагоди та взаємоповаги... І робити вигляд, що нічого не відбувається, я не можу... Я мушу зробити радикальні кроки щодо зміни керівництва уряду, РНБО й секретаріату Президента», — підсумував він. Під час спілкування з журналістами В. Ющенко підтвердив, що спочатку хотів обмежитися звільненням П. Порошенка й кількох міністрів та що не збирався відправляти у відставку Ю. Тимошенко. «День і ніч ми присвятили тому, що якщо є можливість зберегти командний дух, залишитися разом, це була б краща відповідь. І така домовленість була прийнята. На жаль, за ніч вона була змінена. Не мною», — сказав він. За словами Президента, у нього була одна мета — побачити, що учасники конфлікту подають один одному руки й цим закріплюють більш м’який варіант урегулювання проблеми. Наступного дня Ю. Тимошенко повідомила, що «м’який варіант» передбачав такі умови. По-перше, вона повинна була під час спільної з Президентом прес-конференції підтримати Порошенка, Мартиненка, Третьякова і Безсмертного (при цьому Тимошенко зазначила, що подати їм руку неможливо хоча б тому, що їхні руки постійно зайняті — «шукають, що б стирити») та затаврувати Зінченка. По-друге, спільний список на парламентських виборах мав очолити Ющенко, при цьому він отримував квоту на формування 66 відсотків списку, а Тимошенко — на 33 відсотки. До того ж Тимошенко не мала права включати до своєї частини списку представників ПРП, обох Рухів та «Пори», але, окрім цього, Президент ще й мав право вето на кожну кандидатуру, яку Тимошенко мала намір внести до своєї частини списку. А Тимошенко такого права не мала. І, по-третє, Президент погоджувався відправити у відставку секретаря РНБО П. Порошенка й свого першого помічника О. Третьякова, а Тимошенко мала завізувати укази про звільнення віце-прем’єр-міністра М. Томенка, міністра економіки С. Терьохіна та свого найближчого соратника — голову СБУ О. Турчинова. Також вона повідомила, що запропонований віце-прем’єром Р. Безсмертним радикальний «нульовий варіант» передбачав відставку всього складу уряду. Водночас Ю. Тимошенко заперечила, що давала згоду на «м’який варіант» розв’язання проблеми. «В ту ніч я не дала відповіді, а поїхала радитися з командою», — сказала вона. Як відомо, ця нарада відбулася на дачі, під Києвом, що невдовзі дало В. Ющенку підстави стверджувати, що Тимошенко готувала імпічмент. Також Тимошенко повідомила, що хоч названі члени її команди й були готові до відставок, проте вранці вона зателефонувала Президенту й сказала, що не може погодитися на пропонований варіант, бо «це означало б зрадити».

13 вересня Президент подав до Верховної Ради кандидатуру Юрія Єханурова для надання згоди на призначення на посаду Прем’єр-міністра. Цього самого дня, прагнучи заручитися підтримкою народних депутатів, В. Ющенко зініціював підписання Декларації єднання та співпраці заради майбутнього України. Окрім Президента, під документом підписалися Голова Верховної Ради В. Литвин, в. о. Прем’єр-міністра Ю. Єхануров та представники парламентських фракцій: від «Нашої України» — Микола Мартиненко, Народної партії —Ігор Єремеєв, СПУ — Олександр Мороз, УНП — Юрій Костенко, НРУ — В’ячеслав Коваль, від фракції партії «Вперед, Україно!» — Ігор Шаров, від фракції НДП та «Трудової Україн» — Валерій Пустовойтенко, від фракції ПППУ — Станіслав Довгий, від фракції партії «Регіони України» — Раїса Богатирьова, від позафракційних депутатів — Володимир Заплатинський та окремо від Партії промисловців і підприємців — Анатолій Кінах. Підписанти декларували свою відданість демократичним цінностям та заявляли, що їхні дії в суспільно-політичній сфері буде спрямовано на забезпечення прав опозиції на те, щоб не допустити політичних переслідувань та використання влади для тиску на політичних опонентів, на здійснення на практиці політичної реформи згідно зі змінами до Конституції, практичне відокремлення бізнесу від влади, недопущення використання посад в органах державної влади для задоволення приватних чи корпоративних інтересів, неухильне забезпечення гарантій власності, недопущення взаємної боротьби у владі та переважання партійних ознак при доборі кадрів. Окрім того, в документі висловлювалася «спільна воля» стосовно необхідності ухвалення, підписання й безумовного дотримання законів, покликаних врегулювати статус вищих органів держави, оптимізувати баланс повноважень між ними, зокрема законів про Кабінет Міністрів, про Президента та про Фонд держмайна. Пізніше для вироблення цілісного загальнодержавного бачення розвитку країни пропонувалося скликати загальнонаціональний «круглий стіл» за участю представників політичних сил, профспілок і громадськості, наукової та творчої еліти. Під цією декларацією з різних причин відмовилися підписатися представники БЮТ, КПУ та СДПУ(о).

Але вже 19 вересня Р. Богатирьова заявила, що відкличе свій підпис під документом, якщо влада не виконає взяті на себе зобов’язання. Формальною підставою для такої заяви став міліцейський обшук в офісі фірми Р. Ахметова «Люкс», у зв’язку з чим регіонали вимагали негайного звільнення заступника міністра внутрішніх справ Г. Москаля й начальника УМВС у Донецькій області М. Клюєва, а також — негайного ухвалення в цілому законопроекту про внесення змін до Конституції стосовно місцевого самоврядування та запровадження політреформи вже з першого жовтня 2005 року, припинення політичних репресій та відмови від реприватизації. «Фракція голосуватиме за Єханурова лише за умови виконання вимог «Регіонів України», — заявила Р. Богатирьова.

Представляючи 20 вересня у Верховній Раді кандидатуру Ю. Єханурова на посаду прем’єра, В. Ющенко ще раз пообіцяв, що виступить гарантом недопущення політичних репресій та «не буде творити дій деструктивного характеру» стосовно запровадження політреформи. Він запевнив, що новий уряд буде аполітичним та що в ньому «не буде осіб, які пов’язали себе з бізнесом, які себе дискредитували та які не є в контексті політичних домовленостей про формування уряду». Очевидно, що «поза контекстом уряду» мала опинитися Ю. Тимошенко, тож вона відразу заявила, що БЮТ не братиме участі у формуванні нового складу уряду, а також не голосуватиме за кандидатуру нового прем’єра. Водночас вона зауважила, що «Єханурову сформують уряд так, як його сформували мені», уточнивши, що «була жорстка умова Президента: і Кабмін, і голови облдержадміністрацій — усі його кандидатури», а їй належало знайти з цими, дуже різними, людьми спільну мову та домогтися, щоб уряд працював як команда. Проте 20 вересня фракція «Регіони України» відмовилася підтримати Ю. Єханурова, і для обрання його на посаду прем’єра не вистачило трьох голосів.

У цій ситуації Ю. Тимошенко запропонувала В. Ющенку знову об’єднати зусилля та формувати новий коаліційний уряд. «Хочу запропонувати Ющенку просто повернутися на рік назад і запропонувати об’єднати наші сили, наші стратегії й сформувати уряд. Це мусить бути сильний уряд, але з урахуванням того, що парламент нині не структурований, це має бути коаліційний уряд», — сказала вона під час прес-конференції, яка відбулася 21 вересня. Також Ю. Тимошенко заявила, що вважає великою помилкою роз’єднання із командою Ющенка, та запевнила, що «не служитиме війні, яку вона не розпочинала» і в жодному разі не руйнуватиме єдність із Президентом. Однак сам Ющенко вже був переконаний в іншому. Зокрема, шостого жовтня під час виступу на мітингу в Львові він сказав: «Коли влада пішла у відставку, на другий день я був поінформований відносно тих кроків, які планувалося зробити для того, щоб в Україні не було уряду до першого квітня 2006 року, щоб до першого квітня уся країна вирувала імпічментом, щоб не було бюджету. На жаль, ці плани належали не опозиції». Тоді й з’явилася Декларація про єднання та співпрацю. Втім, як показало голосування за кандидатуру Ю. Єханурова, Партії регіонів загальної декларації було мало.

22 вересня, після чергової наради з лідерами фракцій, В. Ющенко вдруге вніс до Верховної Ради кандидатуру Ю. Єханурова. За словами прес-секретаря глави держави Ірини Геращенко, Президент прагнув, щоб новий уряд був «не урядом політиків, а урядом професіоналів-прагматиків, який відокремить вибори від поточної ситуації». Враховуючи це, «Президент звернувся до Єханурова зі словами, що перед ним чистий аркуш паперу та що він уповноважений вести переговори щодо входження в уряд професіоналів», а за собою залишає лише силовий блок міністрів, додала вона. Проте реально результат визначила та обставина, що за годину до голосування за кандидатуру прем’єра Президент В. Ющенко, лідер Партії регіонів В. Янукович та кандидат у прем’єри Ю. Єхануров підписали політичний меморандум порозуміння між владою та опозицією. Цей документ, окрім загальних декларацій «про стабільність у країні», необхідність «консолідації державницьких політичних сил» та «спільне вироблення стратегії подолання кризи», зокрема, містив домовленість про впровадження політичної реформи, недопущення політичних репресій проти опозиції, внесення проекту закону «Про амністію», невідкладне введення в дію змін до Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», які передбачали їх недоторканність, прискорення прийняття закону «Про статус та права опозиції» (із закріпленням за опозицією керівництва у парламентських комітетах із питань свободи слова та інформації, з питань бюджету, з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією та Спеціальною контрольною комісією Верховної Ради з питань приватизації), прискорення прийняття законів про Кабінет Міністрів та про Президента, прозоре формування уряду на принципах професіоналізму та відокремлення влади від бізнесу, законодавче врегулювання гарантій прав власності, недопущення фактів чинення тиску на судові органи та невтручання органів влади і посадових осіб у хід підготовки та проведення виборів. Таким чином, в обмін на прем’єрство Ю. Єханурова В. Ющенко фактично відрізав собі шлях до скасування політреформи, визнав, що насправді нова влада намагалася притягнути до відповідальності не злодіїв та сепаратистів, а чинила політичні репресії проти опозиції, замість реалізації гасла «Бандитам — тюрми» зобов’язався амністувати фальсифікаторів президентських виборів, погодився із наданням депутатам місцевих рад депутатської недоторканності, відмовився від повернення у державну власність незаконно приватизованих підприємств... Чи не занадто дорога ціна, особливо з урахуванням того, що після підписання меморандуму В. Ющенко став катастрофічно втрачати підтримку з боку своїх учорашніх прихильників?

Уряд Єханурова

Після підписання меморандуму за кандидатуру Ю. Єханурова на посаду прем’єра проголосували 289 народних депутатів. «Поза контекстом» формування уряду знову залишилися фракції КПУ та СДПУ(о) та більшість представників БЮТ, «Єдиної України» і ПРП. А фракція Партії регіонів проголосувала за кандидатуру Ю. Єханурова у повному складі. Коментуючи підсумки голосування, В. Ющенко зазначив, що «цей день увійде в історію України тим, що політичні еліти продемонстрували унікальне порозуміння». Як і прогнозувалося, більшість «міністрів-політиків» уряду Тимошенко зберегли свої портфелі й в уряді «прагматиків-професіоналів» Єханурова. Серед перепризначених до складу нового уряду — віце-прем’єри Роман Безсмертний та В’ячеслав Кириленко (останній був міністром праці та соціальної політики), міністр закордонних справ Борис Тарасюк, міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, міністр оборони Анатолій Гриценко, міністр аграрної політики Олександр Баранівський, міністр охорони навколишнього природного середовища Павло Ігнатенко, міністр освіти і науки Станіслав Ніколаєнко, міністр у справах молоді і спорту Юрій Павленко, міністр палива та енергетики Іван Плачков, міністр вугільної промисловості Віктор Тополов, міністр фінансів Віктор Пинзеник, міністр промислової політики Володимир Шандра. Серед відносно нових облич в уряді Єханурова — Перший віце-прем’єр-міністр Станіслав Сташевський, віце-прем’єр-міністр Юрій Мельник, міністр економіки Арсеній Яценюк, міністр праці і соціальної політики Іван Сахань, міністр транспорту і зв’язку Віктор Бондар, міністр з питань надзвичайних ситуацій Віктор Балога, міністр культури і туризму Ігор Ліховой, міністр юстиції Сергій Головатий, міністр охорони здоров’я Юрій Поляченко, міністр Кабінету Міністрів Богдан Буца та міністр новоствореного Міністерства будівництва, архітектури і житлово-комунального господарства Павло Качур.

Шостого жовтня, під час першого засідання Кабміну за участю Президента, В. Ющенко ще раз заявив, що урядовці мають бути поза політикою, а якщо хтось із міністрів захоче після засідання уряду побігти на телебачення, щоб висловити окрему думку, то він порадив їм робити це лише після того, як покладуть заяву про звільнення. Стосовно організаційних змін, то 15 жовтня Кабінет Міністрів ухвалив постанову про створення семи урядових комітетів. Комітети з питань економічної політики та з питань правої політики і оборони очолив сам прем’єр, комітет з питань розвитку реального сектору економіки очолив перший віце-прем’єр С. Сташевський, комітет з регіональної політики — віце-прем’єр Р. Безсмертний, комітет з питань агропромислового комплексу і природокористування -віце-прем’єр Ю. Мельник, комітет з питань гуманітарної і соціальної політики — віце-прем’єр В. Кириленко, комітет з питань європейської і євроатлантичної інтеграції — міністр закордонних справ Б. Тарасюк.

Зауважимо, що вимоги Президента про аполітичність міністрів не узгоджувалися ні з його попередніми заявами, ні з концепцією адмінреформи, котра передбачала, що уряд має статус політичного, а не господарського органу та що кожен міністр несе політичну відповідальність за ввірений йому нарпрям роботи. Проте вже у листопаді В. Ющенко доручив Кабміну розробити законопроект, який би запровадив у системі центральних органів виконавчої влади розділення політичних посад і посад державних службовців. Схвалений урядом 14 грудня проект указу Президента, зокрема, передбачав запровадження посади державного секретаря Кабміну й державних секретарів міністерств як вищих посад держслужбовців у цих органах. Передбачалося, що кандидати на посади держсекретарів спочатку проходитимуть конкурс Головдержслужби, а потім профільні міністри подаватимуть їхні кандидатури на затвердження уряду. Держсекретарі мали призначатися на п'ять років із правом повторного призначення на ще один термін, причому пропонувалося, щоб звільнити їх було можна лише за власним бажанням, за рішенням суду та у разі порушення умов договору, підписаного ними із Головдержслужбою. Держсекретарі не мали права брати участь у засіданнях Кабміну, заміщати міністра чи представляти законопроекти у Верховній Раді, оскільки це виключна функція міністрів, котрі є політичними фігурами. Також передбачалося запровадження політичних посад віце-міністрів, котрі саме й мали заміщати міністра у разі його відсутності. Планувалося, що цей указ набере чинності з першого січня 2006 року, разом із запровадженням політреформи. Також уряд вважав за необхідне прискорити підготовку законопроектів про Кабінет Міністрів, про систему центральних органів виконавчої влади й про держслужбу. Після засідання уряду С. Головатий зазначив, що міністерство юстиції підтримує ідею розділення політичних і адміністративних посад у центральних органах виконавчої влади, проте вважає, що це потрібно робити разом із прийняттям закону про Кабінет Міністрів. А що стосується проекту указу про розмежування політичних посад і посад державних службовців у системі центральних органів виконавчої влади, то, за його словами, багато положень цього документа суперечать Конституції й законам України. «Ми підтримуємо політично ідеологію переведення державної служби на європейські стандарти, але це потрібно робити разом з прийняттям законів про Кабінет Міністрів, про міністерства та інші органи виконавчої влади, про внесення змін до низки законів про державну службу, яка була б стабільною, аполітичною, щоб державні службовці працювали, знаючи, що вони захищені законом, і тривалий час, щоб зміни в законодавчому органі й вибори не впливали на стабільність держслужби», — сказав він. Проте саме з огляду на наближення парламентських виборів годі було сподіватися на швидке ухвалення комплексного рішення. Як наслідок, 21 грудня 2005 року прем’єр Ю. Єхануров, нагадавши міністрам про введення в дію з початку 2006 року конституційної реформи, закликав їх посилити співпрацю з парламентом, зауваживши при цьому, що за відсутності закону про Кабмін їм у своїй діяльності доведеться керуватися тимчасовими регламентуючими документами.

Повернення в конституційне поле

Під час переговорів В. Ющенка у вересні 2005 року з лідерами парламентських фракцій стосовно призначення на посаду Прем’єр-міністра Ю. Єханурова Президент також погодився змінити структуру свого секретаріату та привести у відповідність із Конституцією діяльність Ради національної безпеки і оборони. Вже 22 вересня глава держави своїм указом ліквідував посади державного секретаря України, двох перших заступників, чотирьох заступників держсекретаря й першого помічника Президента. Відповідно В. Ющенко звільнив О. Рибачука з посади державного секретаря України та призначив його на посаду голови секретаріату Президента. За цим указом у голови секретаріату мало бути лише два заступники, один з яких — перший. Цього само дня глава держави вніс зміни до Указу від восьмого лютого 2005 року «Про деякі питання організації діяльності РНБО», за яким до компетенції секретаріату Президента поверталися такі функції, як внесення пропозицій стосовно кандидатур на керівні посади в правоохоронних органах, Збройних силах та інших військових формуваннях України, подання на розгляд глави держави пропозицій стосовно кандидатур на посади суддів, членів Вищої ради юстиції та Вищої кваліфікаційної комісії суддів, погодження пропозицій щодо кандидатур керівників правоохоронних органів в областях, Кримській автономії, Києві та Севастополі, погодження проектів указів про присвоєння вищих військових звань та чинів. І, нарешті, 27 вересня, після передання низки функцій РНБО до відання секретаріату Президента, на посаду секретаря Радбезу було призначено Анатолія Кінаха, котрий в уряді Тимошенко обіймав посаду першого віце-прем’єра.

14 жовтня у розвиток цих змін було видано Указ «Про створення секретаріату Президента». У цьому документі секретаріат позиціонувався як орган, що допомагає Президенту в здійсненні його повноважень. Окрім голови секретаріату та двох його заступників, до структури цього патронатного органу входили представники Президента у Верховній Раді, Кабінеті Міністрів, Конституційному Суді, прес-секретар, прес-служба та інформаційна служба, служба підготовки виступів Президента, головна державно-правова служба, служба державного протоколу й церемоніалу, режимно-секретний відділ, головна служба документального забезпечення, служба стратегічного планування, головні служби: регіональної та кадрової політики, політичного аналізу, зовнішньої політики, оборонної політики, правової політики, політики інституційного розвитку, соціально-економічної політики, гуманітарної політики, ситуативного аналізу, забезпечення прав людини, а також служби забезпечення діяльності низки комісій при Президентові. Як зазначив голова оновленої структури О. Рибачук, цим указом повноваження секретаріату введено у конституційне поле, тож тепер від імені держави мають право говорити лише Президент, Голова Верховної Ради та Прем’єр-міністр. Передбачалося, що в майбутньому функції секретаріату буде виписано в законі про Президента, а повноваження уряду — в законі про Кабінет Міністрів. Однак усі розуміли, що на початку 2006 року найголовнішим питанням будуть парламентські вибори, або, як зазначала Ю. Тимошенко, вибори Прем’єр-міністра, оскільки політреформа передбачала, що ті політичні сили, які зможуть створити коаліцію, формуватимуть виконавчу владу. На цей час В. Ющенко знову висловив думку, що політреформа проводилася під тиском та що було порушено процедуру внесення змін до Конституції, але він уже нічого не міг змінити, бо 18 жовтня закінчився термін повноважень дев’яти суддів Конституційного Суду, а Верховна Рада не поспішала з приведенням до присяги новопризначених суддів та з обранням суддів за своєю квотою. Отож навіть соратник Президента народний депутат І. Плющ зауважував, що сьогодні «Ющенко запитує: «А що таке політреформа? Що це таке? А яка вона?» Треба було йому читати цей документ, перш ніж давати відмашку проголосувати за неї усією фракцією «Наша Україна». Чотириста голосів було, пам’ятаєте? І Ющенку треба не запитувати, що це таке, а прочитати той закон, за який він дав добро голосувати». Утім, що таке політреформа, вже на початку 2006 року В. Ющенку добре роз’яснили регіонали — ця політична сила вже 10 січня 2006 року забула й про декларацію, і про меморандум, і про «унікальне порозуміння» та проголосувала за відставку Кабінету Міністрів. А лідер регіоналів В. Янукович, відповідаючи на запитання, чому його фракція підтримала таке рішення, сказав: «Тому що уряд Єханурова не тільки продовжив політику уряду Тимошенко, яка знищувала вітчизняного товаровиробника, погіршила життя наших громадаян, а він ще більше наробив шкоди, ніж Тимошенко». Для глави держави це мало стати доброю наукою, але, як свідчать подальші події, не стало.

(Продовження. Початок у № 203 за 6 листопада 2007 року.).