Володимир Сторч був у дзеркальній кімнаті у ставці Герінга

Про ставку Гітлера «Вервольф» під Вінницею відомо багатьом. Зате мало хто знає, що за якихось десяток кілометрів від неї був ще один стратегічний об’єкт — ставка другої після фюрера людини у нацистській Німеччині — Германа Герінга.

Всі дані про бункер — у німецьких архівах

Іноземні туристи самотужки шукають дорогу до села Гулівці Калинівського району. На туристичній карті Вінниччини такого маршруту немає, хоча інтерес до місця, де зберігаються сліди лігва одного з найбільших військових злочинців фашистської Німеччини, зростає не лише серед наших туристів. Можливо, тому, що загадок навколо ставки Герінга ще більше, ніж навколо «Вервольфу». Жодних документів про будівництво цього підземного об’єкта знайти не вдалося. Директор Вінницького обласного архіву Сергій Гальчак каже, що в них нема навіть документів про ставку Гітлера. Раніше зберігалися декілька справ. «Я їх сам бачив, тримав у руках, — уточнив співрозмовник, — частина російською мовою, інші — німецькою. Ще до мого приходу в архів нам їх передали із тодішнього КДБ. А потім надійшов «папір» з вимогою повернути їх назад. Нині, як мені відомо, вони зберігаються у Києві, в архіві СБУ.»

Науковий працівник обласного краєзнавчого музею Святослав Хавлюк повідав про те, що у Вінниці ще жива людина, яка брала участь у виставі в нашому театрі, на якій були присутні Гітлер і Герінг (її спогади подамо трохи далі). А щодо дати будівництва, за його словами, дослідники сходяться на тому, що обидві ставки споруджували приблизно в один і той самий час. За даними пана Хавлюка, роботи на «Вервольфі» почалися у вересні 1941-го, а навесні наступного року (3 березня 1942-го) у підземеллі вперше побував фюрер і пробув тут аж до жовтня.

У Гулівцях не один, а два бункери

Дослідники не можуть дійти згоди навіть з приводу кількості підземних «хатинок» Герінга. Мої співрозмовники кажуть, що був лише один бункер. Натомість 78-річний житель Гулівець Володимир Сторч переконує, що Герінг мав два підземелля.

— Я виріс у цьому селі, — розповідає ветеран, — і вже з семи років пас худобу. І так всю війну. Пасовище було біля лісу, там, де вже німці натягнули колючий дріт і ходили їхні вартові.

— І вони не проганяли звідти пастуха?

— Ніколи! Худоба є худоба — і брикала, і підходила впритул до дроту, але за це я не отримував наганяй жодного разу.

Те, що в їхньому селі має бути щось «непонятне», жителі зрозуміли тоді, коли німців понаїжджало стільки, що аж в очах почорніло, продовжує згадувати Володимир Іванович. До лісу вела шосейка. То вони першим ділом розібрали її, як тільки сніг почав сходити. А тоді спланували нову дорогу. «Десь в пояс вирили жолоб. Заповнили його щебенем з нашого кар’єру. А зверху засипали отсєвом.»

Така сама дорога прокладена у самому лісі, продовжує розповідати пан Сторч. Вона вела до бункерів. Ця дорога дотепер служить. Скільки по ній техніки пройшло! «Тут наші ракетники у 60-х роках проводили навчання, — каже ветеран. — Ліс зритий окоп на окопі, то по цій дорозі проходила техніка по 60 тонн. І як бачите, нічого. І тепер зайдіть в ліс. Хоча б які дощі йшли, а транспорт ходить по дорозі, як по асфальту. Добру «подушку» постелили німці.» Ніхто відтоді дорогу не ремонтував. А нині вона веде через ліс до заводу з виробництва кісткового борошна.

За словами співрозмовника, будували дорогу і наші полонені, і німці, і односельчани. Серед німців було багато спеціалістів. Семеро з них жили в нашій хаті. Я хоч був ще малий, але все одно пам’ятаю, що то були не солдати. Бо вже старші за віком. «Як прийшли до нас, то в той же день викинули грубку і піч, і поставили свої, такі добротні, з вогнетривкої цегли. І свої ліжка мали, такі, що складалися. А нам довелося перебратися на горище.»

Ще німці збудували електростанцію (залишки її фундаменту збереглися дотепер), проклали телефонний кабель під землею, замінили дерев’яні шпали на металеві (на відрізку залізниці, яка вела до лісу). Співрозмовник уточнює, що залізнична «вітка» була ще до війни, її проклали до кар’єру. Німці добудували її, і зробили ще одну. Вагони, замасковані зверху, заходили прямо в ліс. Навіть воду для станції німці привозили у спеціальних котлах (дід називає їх «тендерами», каже, що вона була з якимось каустиком і ще з чимось).

Що підземних бункерів справді було два, неважко пересвідчитися, бо дотепер збереглися їхні залишки. Один з них знаходився ближче до залізниці. Другий — біля самої дороги, яка веде на завод кісткового борошна. Останній менше зруйнувало вибухом. Схоже, саме підземелля вціліло, бо глибина вирви не така вже й велика. Але слідів підкопу чорних археологів, про що дехто твердить у Вінниці, ніде не видно. З лопатою до підземелля не підступишся —кругом такі бетонні глиби!.. Сховище дедалі більше стає схожим на смітник: скрізь купи пластику, скла...

Два роки тому, коли Михайло Корінець, який показував сліди ставки Герінга, ще працював тут лісником, то йому одного разу передали з Вінниці інформацію, що на ставці хтось веде підкоп. Зобов’язали негайно перевірити і доповісти. Коли добрався на місце, справді побачив декількох хлопченят. Вони, бідолаги, із зубилами намагалися вирубати з бетону металеві прути міцної німецької сталі. Нічого їм не вдалося, бо то непосильна робота не тільки для дітей.

Пан Корінець каже, що тепер, коли він вже на пенсії, перекваліфіковується на екскурсовода. То поляки приїхали (молодь здебільшого), просять покажіть, що воно і де. Приїздили й німці. З таким інтересом усе розглядають!..

Наші дівки Манька й Гуліта туди бігали

— Чого ходили? — перепитує Володимир Сторч.

— Чого-чого! Чухати ходили його. Видко, думали щось заробити.

— І що?

— Голими тікали звідти. Одна після того аборт зробила. Так що люди знали, коли він приїжджав. Це ж село. Але, кажуть, він тут довго не валявся. Точно був тоді, коли з Гітлером зустрічався у Стрижавці. Такі балачки ходили. А тепер уже пишуть, що справді так воно було — влітку 42-го фюрер приймав високих чинів з Берліна на «Вервольфі».

— А чого ви лазили за колючий дріт?

— Я ріс збитошним, кругом пхав свого носа. Не раз після того думав: це ж могли пристрелити. Як мені вдавалося через той дріт пробиратися!.. Я там ошивався кожен день. Знав маршрут вартових. Декого з них упізнавав. Думаю, вони мене, малого пастуха, так само запам’ятали.

Із дзеркальних кімнат малий Володька поцупив декілька цінних для нього речей. З раковин умивальників повиривав ланцюжки, на яких кріпилися пробки. Каже, що дуже гарні були. Схожі на дівочі коралі. Назбирав чимало лез. Ніяк не міг зрозуміти, нащо їх німці викидають. «У нас тоді понятія не мали, що це за такі бритовки гострі.» А ще на маршруті вартових попадалися цвяхи. Може, їх спеціально розсипали, хтозна. Отакий мав скарб після вилазки у «лігво» Герінга. За іронією долі, Сторч дотепер пасе там худобу. Тільки тепер у його череді лише одна корова.

Дуже добре пам’ятає, коли саме німці висадили в повітря ставку. Каже, було це рівно о першій годині дня. Числа і місяця не пам’ятає, а ось годину, коли це сталося, тримає в пам’яті дотепер. За його словами, вибух був сильний, але глухий.

Не вірить в те, що німці могли щось там лишити цінного. «Вони не такі дурні! Вони мали коли все вивезти. Сюди стільки машин проїжджало, я рахувати збивався.» Заперечує існування підземних ходів, які, за деякими припущеннями, вели від ставки до залізниці і навіть до аеродрому в Калинівці. «Якби такі були, я б їх обов’язково облазив...»

Я його добре розгледів, бо стояв крайній, а він якраз зупинився біля мене. Упізнав його по кадрах документального кіно. Німці перед сеансами часто вихваляли себе у документальних кінокадрах. Зокрема, показували й нашу Стрижавку з «Вервольфом». Там я бачив Герінга. Тепер він стояв поруч зі мною.

Артистка на ім’я Катерина знала німецьку мову, тому одразу почала перекладати розмову фашиста. Він запитував, як нам тут живеться. Я боявся щось відповідати, щоб, бува, не втрапити в халепу. А потім Герінг і Гітлер дивилися балет «Бахчисарайський фонтан». Сиділи в так званій урядовій ложі, біля самої сцени. Ми думали, що, може, вилучать сцену із шаблями. Вони хоч і не справжні, а все-таки металеві. Але ні. Гітлер, схоже, спокійно почувався у Вінниці, коли, кажуть, навіть по місту їздив у кабріолеті з відкритим верхом.

До речі, після відвідання театру Гітлером і Герінгом артистам пошили нові костюми з французької тканини.

Наостанок про цікавість, яку, як уже згадувалося вище, виявляють іноземні туристи до ставки Герінга. Вони тим самим підказують нам ще один туристичний маршрут. Дивно, що ніхто дотепер не подумав про його відкриття. Така робота спонукала б до подальших досліджень подій, що відбувалися у ті роки на нашій території. Взятися б за неї по-справжньому нашим історикам! З більшим ентузіазмом це могли б зробити молоді дослідники минулих днів.

Віктор СКРИПНИК.

Вінницька область.

На знімку: колишній лісник Михайло Корінець у ролі екскурсовода.

Фото автора.