Вузькі, ніби штольні, коридори, де не розминутися двом середньої статури людям, облуплені панелі, убогі, з важким повітрям, тісні кімнати — це Чигиринський територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких малозабезпечених громадян, чи, як кажуть, будинок для людей похилого віку. Більшість його мешканців — колишні колгоспники, котрі на своїх плечах, за трудодні-«палички» піднімали з післявоєнних руїн, годували велику державу.

Колись тут був дитячий дошкільний заклад. Хотілося б побачити того архітектора, котрий 30 років тому побудував цю похмуру неоковирну споруду. У ній незатишно було малюкам, а старим людям — і поготів. Перекроєні нашвидкуруч зали та спальні дитсадка перетворилися на задушливі помешкання, у яких туляться по троє-четверо немічних постояльців.

— Хотілося б поставити в палатах просторі шафи, — бідкалася завідувачка стаціонарного відділення центру Марія Маслак, — адже старенькі привозять із дому свою одежину. Їм дорога кожна хустина, рушник, плюшева шубка, в якій усе життя проходили... А тут зовсім нема де повернутися — ледве тумбочки втиснули.

Сама Марія Павлівна також не має окремого кабінету — із сестрою-господаркою ділять заставлену різними речами кімнатку з одним вікном.

— У нашому закладі перебуває 80 осіб похилого віку та одиноких непрацездатних, — продовжувала завідувачка стаціонару. — Майже половина з них — лежачі. Доглядати за такими хворими — нелегка справа. Особливо коли немає спеціальних ліжок, не вистачає сучасних засобів гігієни. У «гуманітарці», котра вряди-годи надходить до центру, трапляються медикаменти, памперси для дорослих, однак ця допомога — що краплина в морі.

Разом із Марією Павлівною піднялися на другий поверх. Запах несвіжої білизни, що стояв у коридорі, посилився при наближенні до палат, де лежали тяжкохворі. З актової зали долинав голос, що розповідав про страждання Ісуса Христа. Для мовчазних бабусь, яких було з півтора десятка, заїжджий пастор-протестант проводив духовну бесіду. Ми зайшли до кімнати, де із трьома сусідками жила найстаріша мешканка центру. Спершись на два костури, 94-літня Єфросинія Костянтинівна Мінська сиділа на акуратно застеленому ліжку. «Вона в нас чепуруха, — відрекомендувала Марія Маслак. — Он які білі вишиті подушки привезла з дому. А є такі бабусі, — з жалем додала, — що за весь вік простирадла в хаті не мали. То голод був, то війна, то післявоєнна розруха. А потім 12 карбованців колгоспної пенсії...»

Єфросинія Костянтинівна гостям зраділа — не часто вони в неї бувають. Почала розповідати про довге й тяжке своє життя. Як змалку горбилася на буряках, потім — на криворізьких рудниках. Мала четверо дітей. У війну поїхала шукати хліба, а трьох дочок, синочка й чоловіка розстріляли есесівці... «Хіба надіялась, що доживатиму вік у казенному домі? —запитувала-журилася старенька й сама відповідала: — На все воля Божа. Спасибі, що тут доглядають, їсти дають...»

Крім Єфросинії Мінської, в інтернатному закладі проживає ще кілька довгожителів, котрим за дев’яносто, вісімдесят років. Та найбільше мешканців, рік народження яких припав на голодні тридцяті минулого століття. Зазнавши злигоднів із дитинства та юності, виснажливої колгоспної праці у зрілі роки, усі ці люди через різні життєві обставини залишилися без рідного кутка, тепла родинного вогнища. Держава взяла на себе обов’язки піклуватися про них. Як вона це робить, видно не лише з облаштування ветеранського будинку. Проста арифметика витрат розповідає ще більше: місцевий районний бюджет, а саме йому держава делегувала свої повноваження з опіки над непрацездатними громадянами та одинокими людьми похилого віку, виділяє для утримання територіального центру близько 1 мільйона 700 тисяч гривень на рік. Левова частка цих коштів витрачається на зарплату обслуговуючому персоналові. Разом із соціальними працівниками це 130 осіб. Крім незначного державного фінансування, центр вираховує для внутрішніх потреб 75 відсотків із трудових пенсій своїх підопічних. Але це також мізер — пенсії колишніх колгоспників принизливо малі.

— Часто доводиться звертатися по допомогу до керівників господарств, підприємств, — поділився клопотами директор територіального центру Микола Лисий. — Чимало людей ідуть назустріч, співчувають, чим можуть, діляться. Однак часто ми чуємо й відмову, бачимо байдужість і черствість.

У тому, що це саме так, переконуєшся відразу, тільки-но ступивши на подвір’я сиротинця для дорослих. Годі тут шукати затишну дерев’яну альтанку для стареньких, зручні лави на осонні чи біля квітників. І це при тому, що в Чигиринському районі діє кілька лісництв, лісгоспзаг, є своя меблева фабрика...

Про жалюгідне фінансування не тільки Чигиринського територіального центру, а й усіх 27 інтернатних закладів в області поспілкувалася із завідувачкою сектору головного управління праці та соціального захисту населення облдержадміністрації Валентиною Лук’яненко. «Проблеми утримання одиноких людей похилого віку та непрацездатних громадян нам добре відомі, — сказала Валентина Андріївна. — Як будь-яка комунальна власність, а саме до цього реєстру законодавець відніс територіальні центри, потребує, на мою думку, комплексного реформування. У тому числі й розширення джерел фінансування. Поки цього не буде, не в нашій компетенції якісно покращити життя в інтернатних закладах...»

Ось така відповідь. Усі погляди знизу звернено нагору, до уряду, парламенту, Президента. Немічні люди, які втратили здоров’я на колгоспно-радгоспній кріпаччині, на шахтах і рудниках, не можуть відстоювати своє право на хоч і скромну, але гідну старість. Сильні світу цього згадують про них хіба що під час підготовки до виборів. Тоді й присилають кілька мішків крупи чи борошна. Навіть самодіяльних артистів з концертом направляють, щоб настановили стареньких, за кого їм «правильно» голосувати. Однак не пам’ятаю газетної розповіді чи телевізійного сюжету про те, що «слуги народу» хоча б «попіарилися» у такому закладі, як Чигиринський ветеранський сиротинець.

Нас ніколи не поважатимуть у світі, у тому ж Євросоюзі, куди так прагне наша владна еліта, якщо найнезахищеніші, немічні люди перебуватимуть на дні суспільства. Може, хоч це змусить уряд і законодавців повернутися обличчям до потреб старшого знедоленого покоління?

Черкаська область.

На знімку: Єфросинія Костянтинівна Мінська, колишня жителька хутора Вдовичин Чигиринського району, знищеного 1943 року есесівським каральним загоном.

Фото автора.