Закарпаття позаду. Ми долаємо перевали й опиняємося на Івано-Франківщині. В об’єктиві камери і пера — «життя без ілюзій» мешканців Гуцульщини: самобутньої «країни в країні», батьківщині дивовижних ремесел, фольклору й опришківського руху. Землі, овіяній легендами про славетного месника Олексу Довбуша.

«Він хитрий, як гуцул», — любив повторювати мій однокурсник, уродженець «негуцульської» частини Прикарпаття, коли хтось за демонстрованою відвертістю приховував потаємність. «Ось начебто розчинив перед тобою душу, мов ворота, навстіж, — образно пояснював Михайло свою теорію, — а насправді перед чужаком двері ляп і лямпу фу: не побачиш, що там діється...» Я не такий тонкий знавець гуцульського менталітету: серед моїх земляків-подолян «хитрих» також — хоч греблю Південного Бугу ними гати, тому вірю, що привітність і гостинність, з якими нас зустрічали в гуцульських домівках, ішли, може, й не від «розчиненої навстіж», але доброї душі...

Якби дороги не мостили деклараціями

Побувавши 1884 року в Жаб’є (так колись називалася Верховина), Іван Франко написав: «Ось Жаб’є, гуцульська столиця, нема, мовляють, села понад Жаб’є і більшого лиха шукати дарма...» По суті, ці слова Великого Каменяра актуальні й сьогодні. Але — наполовину. Якщо абстрагуватися від розкішних — просто-таки кіношних — гірських пейзажів і вже закладеної туристичної інфраструктури, і зважати лише на те, що Верховинський район посідає перше місце в області за рівнем безробіття, тут зовсім відсутня газифікація і на половині його території не працюють радіоточки — цей давно вже не останній набуток цивілізації, то лихо тут справді не перевелося. Але не все так безнадійно, як видається на перший погляд, запевняє місцеве керівництво. Так, труб з блакитним паливом не прокладено, але перспектива гірського району не в газі, а в електриці, треба тільки збільшити потужність мережі електропостачання, бо тієї, що є, не вистачає. Тут великі надії покладають на малі ГЕС, якими мають обмережити численні гірські річки. Так само майбутнє не за проводовим радіо, а за передавальними станціями. До речі, більшість верховинців самотужки розв’язали проблему «німих» телеекранів, придбавши супутникові антени. Тепер столичні новини не осідають на рівнині, зашпортавшись об гори: у найвіддаленіших присілках завдяки «тарілкам» знають, що відбувається в державі. Ще одна ознака невідрубності горян від широкого світу —мобільні телефони, з якими, самі бачили, дітвора навіть пасе корів.

Утім, мобільність — річ дуже відносна. Може, з телефоном «ти й не один», як стверджує реклама, а ось без добрих доріг — найстародавнішого зв’язку із світом — і цілим гуртом почуваєшся у самотності. «Наша найбільша проблема — сільські дороги, — каже голова райради Ярослав Кікінчук. — Найвіддаленіші населенні пункти розташовані від Верховини за 69 кілометрів, зв’язати їх з райцентром під’їзними шляхами — зробити людям найкращий подарунок. Уявіть собі, як дістатися за десятки кілометрів до установ, лікарні, базару — мало куди кому треба. Навіть погожої днини це важко, а в негоду! Знову ж таки, як дібратися з далеких присілків до школи! Ми, щоправда, зберегли автотранспортне підприємство у комунальній власності району, тому нині вдається підвозити 75 відсотків учнів, але не скрізь пройде автобус. Початок шляху багатьом школярам доводиться міряти ногами».

Проблемами верховинців, розповідає Ярослав Миколайович, постійно переймаються і райрада, і райдержадміністрація, але не все можна вирішити на місцевому рівні. Наприклад, із усіх статей закону «Про статус гірських населених пунктів України», по суті, виконується одна: про доплати до пенсій і зарплат. А ті, що стосуються розвитку соціально-економічної сфери, залишаються паперовими деклараціями. Що дуже прикро, адже саме Верховина була «місцем виникнення, узагальнення й обґрунтування ідеї цього закону». Втім, перед специфікою цього краю інколи безпорадні й законодавча та виконавча влади. Щороку тут бешкетують по дві-три природні стихії, завдаючи великих збитків людям. На жаль, уточнює пан Кікінчук, Кабмін ніколи не відшкодовує їх сповна, хоч і має на це спеціальні резерви.

Які резерви тримають «на плаву» і в повінь, і в буревії, і просто в нелегкому житті мешканців тутешнього високогір’я, ми досліджували на конкретному прикладі. Переконавшись спочатку, що нарікання на брак надійних доріг — це не примха «зіпсованих цивілізацією» аборигенів, а найжорсткіша реальність...

Кмітливістю і світ пройдеш, і вдома не пропадеш

«Ще далеко нам їхати?» — підскакуючи на сидінні дітища японського автомобілебудування, м’яко кажучи, не зовсім прилаштованого до такої екстремальної подорожі, з нетерпінням допитувалися ми в заступника голови райради Дмитра Стеф’юка. «Ні, — заспокоював наш проводжатий, — метрів двісті...» Що таке кілька сотень метрів у місцевому еквіваленті, я вже знала. «Вуйку, далеко до села?» «Та де, близько, але трохи є». Будьте певні, це «трохи» інколи довше за вже подолану дистанцію, але хто з тим рахується, коли треба вперед, а не назад.

Нарешті присілок Черетів Буковецької сільської ради, садиба Івана та Василини Текинюків. Перше, що ми дізналися після привітань з господарями: нашій «Мазді» пощастило, оте, по чому ми їхали, ще називається дорогою з твердим покриттям, трохи далі вона закінчується. Дорога ця — постійний головний біль Івана Федоровича. За тих кілька діб, що ми провели в родині, з розмови про неї починався і закінчувався день: «Я вже й до секретаріату Президента дійшов з тим питанням. А що робити, коли люди мучаться. В 90-х протягнули оцей шлях, що ви їхали, до того тільки трактором можна було дістатися Черетіва. Я за свої кошти найняв екскаватора, зачистили кювети, то лісовози розбили покриття. Їм, у лісгоспі, що, шкода його? Вони тільки своє знають... Поправити б дорогу, поставити стовпчики безпеки, але ж де набрати стільки грошей?»

До речі, з ініціативи Івана Федоровича в Черетів протягнули колись не тільки дорогу, а й світло і телефонну лінію. Текинюк тут узагалі — на всю околицю авторитет у найкращому розумінні цього слова. До нього прислухаються, з ним радяться, бо поважають не тільки за працьовитість, а й за вроджену «кебету», кмітливість себто, чи підприємливість. Колись він служив на Балтійському флоті, побачив світу, навіть планував поміняти гори на море, але мама просила повернутися додому. Не міг не послухати — повернувся. Одружилися вони з Васютою, народили першу доньку, одне слово, почалася та «біографія», коли не командир віддає накази, а ти козиряєш «єсть!», а сам собою командуєш. Як людині бувалій земляки доручили йому відповідальну роботу — «їздити по Союзу і вкладати угоди на продаж виготовлених у їхній артілі сувенірів»: білизни, ліжників, обкладинок для паспортів, малярських щіток. Якутії, хвалиться Іван Федорович, з тим карпатським крамом діставався. Але розпався Союз, гроші в людей «спалилися на ощадкнижках». «Погоріли» й Текинюки, але ж «кебета» залишилася. Вона підганяла до діла, а не розпачу, бо немає гріха понад неробство, «складеними на колінах руками хліба не наїсишся».

На типово карпатському просторому обійсті крім нової і старої, ще батьківської, хати, стодоли — багато господарських будівель, ставок з фонтаном (!) і чудовою різьбленою альтанкою. Справді, сюди б ще гарну дорогу, й альпійські садиби «відпочивають». Самі господарі з чемності трохи посиділи з нами на березі ставка і пішли — нема коли: осінь. І буряки треба витягнути, і капусту зрізати, і маржину (худобу) попорати. Онуків вкласти, казкою приспати. А завтра, на світанку, спуститися «200 метрів» до Верховини, бо машиною не наїздишся: «бензина дорога»...

* М’ясо в нас екологічно чисте, самі бачите, жодної «хімії» довкола, — каже пані Василина. — Але худоба не ціниться, збиткова ця справа: зерно привозне, у горах тільки сіна вдосталь. Якби платили за кілограм більше, а не сім гривень, як зараз, можна було б розводити худобу з користю і для себе, і для людей. Щось дотують, правда, але тих грошей ми ще не бачили...

З маржиною справді більше мороки, ніж користі, але без неї взагалі не обійшлися б. Бо треба грошей і на одяг, і на меблі, і на подарунки онукам. Та й на весілля он просять, не підеш із «соткою» в кишені. «Чула, у вас люди багато «метають на повниці» (дарують грошей під час спеціального обряду), — принагідно цікавлюся в пані Васюти, бо, чесно кажучи, трохи шокована тутешніми весільними тарифами. — А де ж стільки беруть?» «З пенсії складають чи щось продають. Аякже, весілля — то така справа, що зганьбитися не можна».

Взагалі, до «самоганьблення» — поширеного, на жаль, явища навіть у цій споконвіку «цнотливій» місцевості — ставлення у доброзичливих Текинюків різко негативне. Бо «людина сама себе робить, як дбає, так і має». У вічно актуальній мудрості цих слів переконалися, поблукавши Черетовим. По-всякому тут люди живуть, не всі так порівняно заможно, як наші газди. Але й не всі так крутяться з ранку до ночі. І доньок своїх привчили: хочете добре жити — працюйте. Слава Богові, сприйняли ту науку, у шлюбі щасливі, бо й зяті не тиняються по кутках, а знають ціну трудовій гривні. А якщо горілка заливає очі чи ліньки вівцю за дійку потягнути, то хто винен, що в хаті, мов після потопу, а діти ненагодовані? Хто має відповідати за лиху долю, коли не злодії і не хвороби обікрали, а сам себе скривдив?

«Маю жінку, але ще жию»

Вуйко Василь косить отаву. Не по-осінньому зелена трава смачно хрумтить під його косою. «О, добрі люди, — вгледівши нас, дід охоче стає «на перекур». — Мабуть, не тутешні...» Дізнавшись, що журналісти з «самого» Києва, жвавішає. «Ади, розкажу вам, що колись були справжні хлопці, боронили Україну, а тепер... Хіба депутати — депутати, а президент — президент? Він і далі тєгне за тими бандитами...». З усього виходило, що вуйко Василь із Шешор був би ліпшим главою держави, ніж Ющенко, бо «як ото траву косою», так би твердою рукою навів у країні «порєдки». Ця ідея в процесі розвитку теми починає йому дедалі більше подобатись: «Або я не можу бути Президентом? — питає. І з жалем додає: — Правда, мені 77 років. То можу бути чи старий?» «Якраз за віком на радника Президента підходите, — втішаю. — Візьме вас, не пошкодує». «О, то буду пробиватися...»

«Як ви живете, маєте жінку, родину? — перекидаю вуйка з «високої політики» на побутові матерії. «Жінку маю, але ще жию», — по-філософськи формулює дід свою «теорему буття». Подумки він ще «перетравлює» гіпотетичну участь в управлінні державою: чому б Президентові й справді не прислухатися до порад такого тертого життям чоловіка, як він. Але потроху заспокоюється: хочете про родину, то слухайте. Сам космацький, самі розумієте, що то означає: у Космачі все найліпше, і легені (хлопці) насамперед. Вподобав собі дівчину, і так собі з нею «полюбили», що одружилися. Марійка й тепер файна, але трохи «стесана» життям: робота висмоктала з неї соки. Донька живе тут, а син в Америці: «виграв зелену карту». А ось сам дідусь недавно програв... Більше, ніж карту. Продав «з дурного розуму» найкращого в Шешорах коня і купив на косівському базарі «знищену, запалену» кобилу. Досі плаче, як згадає...

«Ось, бачите, — кажу, — а ще хочете президентом бути. То ви такого наміняєте за газ, що всі заплачемо». «О, ні, я вже вчений. «Запаленого» мені більше не підсунуть». Виручив зажуреного невдалим обміном «тяглової сили» діда сусід — Микола Боринський, відомий у цих краях чоловік. Подарував йому свого коня, доброго, гуцульського. Він «стриг вухами» неподалік нас, наче прислухався до розповіді господаря.

Пенсія у Василя Реведжука мала, її важко й пенсією назвати, нарікає. Майже все своє трудове життя він «обходив овець»: щомісяця йому за сто голів платили 32 карбованці. «Як неправду кажу, най у мене каменем кинуть. Я не міг себе вигодувати, не те, що родину, хоч з ранку до ночі товкся біля овець...» Нині виручає не так пенсія, як веселий характер і спритність. «Нарвав яблук — обміняв на картоплю, дрова не купую — сам з лісу везу». А оце саме сьогодні виклав на базарі 370 гривень за зерно, треба й коневі вівса купити. Та найбільше йде на заправлення газових балонів. Із 60 гривень ця «розкіш» підскочила до 140. «А збираюся керницю копати, робітникам їсти треба варити, то більше газу піде», — засмучується дідусь. Але не надовго, бо, сказано ж, легкий характер.

«А що про те життє розмовляти, де воно дінеться? А як дінеться, то не буде вже кому журитися. Сідайте на коня, приїхайте, гуцульських пісень заспіваймо: «...Ми розмовляли про наше кохання, а сонце сіяло про любов. Скажи, мила, правду, чи ти мене любиш, а може, смієшся наді мнов...» Доспівавши гуцульську ліричну, вуйко Василь раптово згадав про свої «майбутні державні функції» і «вдарив» серйозну, партизанську — про борців за волю України. «А сороміцькі коломийки можете?» — поцікавився наш фотокореспондент. «Та де? Не знаю таких», — віднікувався веселий дід, що «не журиться життєм, абисьте й воно ним не журилося». Але доки я відволіклась на коня, відвів Клименка вбік і щось зашепотів йому на вухо. З того, як Сашко сміявся, стало зрозуміло: злукавив вуйко, як справжній гуцул. Усе він знає...

Спогади про доросле дитинство

Марія Михайлівна Боринська-Ткачук народилася в криївці. Історія її родини за драматичністю б’є рекорди найсльозливішого мексиканського «мила»: тут трагедія справжня, а не надумана. Її батьки — учасники націоналістичного підпілля. Молодшого татового брата німці 1942 року «десятували» у коломийській в’язниці: кожного десятого в’язня фашисти розстрілювали. Неповнолітньому Володі випав той жахливий номер... Михайло Ткачук з дружиною, як і багато інших краян, піднялися на збройну боротьбу з німецькими окупантами, а коли нахлинула «альтернативна» окупаційна хвиля — з усіма її жахами: масовими розстрілами цивільного населення, катуванням у застінках НКВС, виселенням до Сибіру й Казахстану, продовжили боронити свою землю вже від «визволителів».

...Наближався час пологів. Був це жорстокий 1947 рік — «яструбки» пантрували на повстанців, мов справжні шуліки. Відчуваючи загрозу, Ткачуки домовилися із зв’язковою, тоді ще зовсім молодою Ганною Василащук (ми знаємо її як визначну народну майстриню, лауреатку Шевченківської премії), що вона допоможе прилаштувати майбутнє немовля в надійні руки (рідна бабуся дівчинки на той час загинула: замерзла, ховаючись від облави. Та й було дуже небезпечно віддати маля комусь з рідні: це відразу привело б органи в «бойову готовність»). І ось крихітна Марійка побачила світ, якщо можна цим масштабним словом назвати тісний закуток криївки. Новонароджену потайки винесли з лісу в рукаві сердака і «підкинули» у рів, неподалік обійстя Ганниних батьків — Василя і Людвіні Браківників.

* Було дуже талановито інсценовано випадкове знайдення дитини, — розповідає пані Марія. — Все продумали до дрібниць. Ганна одяглася під циганку, на той час багато молдаванок у широких спідницях ходило по наших селах, прохаючи харчів: у них на батьківщині був голод. Траплялося, справді підкидали дітей, аби врятувати їх від голодної смерті. Нишком поклала мене і швидко побігла перевдягатися. Знов вийшла і як закричить: «Йой, іду, а тут дитина плаче в рові... На крик прибіг лісник Петро Мироняк, йому також розписали «роль» у «виставі»: «Боже, — зойкнув, — і справді дитина лежить. Збіглися ще люди. Одна жінка, щоправда, ледь не зіпсувала «сценарію». «Якщо дівчинка, — каже, — то візьму собі. Виросте, помічницею буде...» І нагинається до мене. «Я перша знайшла», — злякалася Ганна. «А нащо тобі дитина, ти ще дівка, вийдеш заміж, своїх народиш...» «А може, то Бог так розпорядився, щоб її знайшли при нашому городі. Не віддам вам...» Довго сперечалися, аж доки сусідка Браківників не розсудила: «Якщо Анничка знайшла дитину біля свого городу, то най відповідає за се...» Не встигли в сільраді зареєструвати немовля, як приїхали з Косова, з опікунської ради: треба віддати дитину в притулок. А дід Василь вперся: ми вже старі, дівка наша віддається, то хай нам дитя буде втіхою на старість. Начебто повірили, але пильного ока не спускали, все навідувалися до нашої хати якісь суворі чоловіки. Спасибі, голова сільради був родич, прикривав, як міг. А трохи пізніше, до речі, мимоволі допоміг офіцер КДБ: побачивши, як я вправно запам’ятовую віршики про Леніна, зробив висновок; «Це дуже розумна дівчинка, вона не молдаванка, хорошу пам’ять має. Напевно, нагуляна від німця...»

Отак «виправдана» Марійка й залишилася вихованкою добрих діда і баби. Вони від неї не приховували, що не рідні їй, але люблять, як свою кровинку. Пані Марія каже, що змаленьку десь на підсвідомому рівні розуміла: вона повинна бути чемною і слухняною, бо її виховують лагідні, та чужі люди. Але найглибше в її пам’ять врізалися, звісно, не лірика про Ілліча, а побачення з... батьками.

* Мені не сказали, до кого мене ведуть. Так, наче це випадкова зустріч в однієї жінки з її знайомими. Тато високий, чорнявий, у плащ-палатці. Посміхнувся до мене, і я спокійно всілася йому на коліна, хоча не дуже охоче йшла до чоловіків, крім діда. А тут чомусь притулилася до його грудей... За якийсь час приходить жінка, побачила мене і розридалася. «Вуйку, а чого це ваша вуйна плачуть?» — питаю, а в самої, пригадую, серденько забилося. «Це не моя вуйна, маленька. То чужа жінка, вона втратила дитину, та й плаче...» Недовгим було те побачення. Привели мене додому, і я кажу чомусь схвильованим дідові й бабі: «Я бачила, як жінка плакала, коли на мене дивилася. Я не ваша, і хоч я вас дуже люблю, хотіла б піти до тієї жінки жити, якби вона мене взяла». Бабуся аж руками сплеснула: «Вона не може тебе взяти, вони живуть дуже бідно, мають лиш кози, то де годні дитину виростити, що будеш їсти?» А сама з дідом переглядається... Хоч було мені тоді неповних п’ять років, а той день так зафіксувався, наче я мала дорослу пам’ять.

Ще одна зустріч відбулася в лісі. Мене туди повела «шукати корову» тітка Марія, була в нас така горбата жінка (потім уже дізналася, що вона також була зв’язковою). Дивлюся, хтось наближається: «Ой, дивіться, це та сама жінка, що тоді плакала», —вигукую захоплено. «Та придивись добре, — заперечує Марія, то зовсім інша тета, ти її ніколи не бачила». Мама цього разу не плакала, тільки так дивилася на мене, наче пригортала, голубила поглядом. Запитала, як мені живеться в діда і баби, мовляв, то її давні знайомі, прийшла б до них у гості, але нині немає як. А потім зняла з себе хрестика і вдягнула мені на шию... Я довго оглядалася, хоч жінка наче розтанула в повітрі, як тільки ми попрощалися... Як ми попрощалися назавжди...

Невдовзі після лісового побачення батьки Марії загинули. Був то 1953 рік. Того дня влаштували облаву, в село пригнали повно військових. Вони нишпорили по хатах, і навіть «до вітру» людей водили під конвоєм. Важка, недобра тиша нависла над округою, коли приволокли на опізнання постріляних повстанців. Люди відвертали голови: ні, таких не знаємо, це не наші. Марійка, звичайно, не бачила цієї страхітливої картини: її виручило малолітство. Але пізніше баба їй розповідала, що того дня завжди чемну, слухняну дитину наче підмінили. Вона плакала без причини, вередувала, зітхала, як доросла; то рвалася на вулицю, то нишкла у закутку, нікого й нічого не чула.

Голос пані Марії переривається. І через 54 роки не вщухає той не зрозумілий їй тоді дитячий біль: осмислений з роками, він гірчить неспіваними мамою колисковими над її люлькою, непочутим татовим «Моя донечко», непростягнутими теплими й такими надійними руками, що мали б підтримати її перший крок... Ми плачемо разом...

* Мене дражнили діти молдаванкою, аж доки один однокласник не вніс ясність: її тата й маму вбили в бункері, яка вона молдаванка? Я до баби: «Чуєте, що кажуть?» «А, слухай дурних дітей, вони нічого не знають»... Правду мені відкрили після випускного: я закінчила восьмирічку. Дідусь попросив мене як уже дорослу вислухати його: ми боялися за тебе, тому приховували, хто твої батьки. Ти з ними зустрічалася, вони загинули, ти маєш двох старших братів. З’ясувалося, хлопців надійно маскували, а потім вивезли з села, аби вони не стали наживкою для піймання мами й тата. Доля була до них не дуже прихильною: витріпані важким дитинством, облавами, переховуванням, втечами, вони померли досить рано, хоча й встигли залишити по собі нащадків, моїх племінників.

Марія вчилася в десятому класі, коли померли її опікуни. Потім вступила до Коломийського медучилища, на четвертому курсі вийшла заміж: «Так пішло моє життя». У теперішньому житті — чоловік Василь, дві заміжні доньки, четверо онуків. Пенсія, яку треба підперти не «заслуженим відпочинком», а роботою: знов те саме правило — хочеш їсти, треба працювати. Мають корову, в «муках проводять газ».

* Живемо, як усі прості українці: не краще і, Богу дякувати, не гірше. Пестимо онуків, пасемо корову. Конвертуємо пенсію у сплату рахунків за світло, телефон, тепер ось будемо за газ. Але так можуть жити і напівтварини. Хочеться бути гідними, а не просто жувати хліб і гнутися, як горох. Мені здається, найбільша проблема українців — у невиполотому ще почутті меншовартості. Воно заважає нам бути нацією. Воно дозволяє ділити країну на Схід і Захід...

Суб’єктивні висновки з об’єктивних фактів

Біля Писаного Каменю — мальовничої гори серед вікового смерекового лісу — ми зустрілися з групою шведських туристів. «Фантастика! Неймовірно красива країна!» — вигукували вони, знехтувавши притаманну північну флегму. «Карпати — найкращі у світі гори», — патріотично погодилися ми. «Аякже, — з гордістю додав наш місцевий гід. — Україна — взагалі найкраща»...

Які гуцули хитрі? Вони просто гонорові, далебі, не гірша риса натури. Дбаючи про збереження самобутності своєї етнографічної групи, не забувають: Гуцульщина — це також Україна. Можливо, в різних її куточках живуть за місцевими звичаями, але генетично сповідують основну заповідь українця: «Немає лиха понад неробство». Ще б трохи поваги до самих себе — і були б ми фантастично сильним, неймовірно красивим народом.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.