Полювання на мамонта

За відповіддю на це запитання «Голос України» звернувся до відомого металурга, доктора технічних наук, професора, члена-кореспондента Національної академії наук України Валерія Мазура, який декілька років працював на високих посадах в урядових установах і адміністрації Президента України. У 1995—1997 роках — міністром промисловості України. Він безпосередньо займався проблемами, пов’язаними з КГЗКОРом.

Нам завдано мільярдних збитків

— Валерію Леонідовичу, що представляє собою недобудований КГЗКОР і який інтерес саме нашої держави у розв’язанні пов’язаних з ним проблем?

— Спорудження КГЗКОРу розпочалось 1985 року відповідно до багатосторонньої угоди між СРСР і країнами — членами Ради економічної взаємодії (РЕВ) та двосторонніх угод, підписаних СРСР у 1986—1987 роках з СРР, ЧССР, НДР і НРБ. Проектна потужність комбінату становить 10 млн. тонн котунів на рік, потужність першої черги 6,6 млн. тонн котунів. Основний виробничий комплекс комбінату розташований в місті Долинська Кіровоградської області. Його допоміжні виробництва та інфраструктура займають площі на території трьох областей України. Кошторисна вартість комбінату становила 2,4 млрд. доларів США. Будівельно-монтажні роботи виконано приблизно на 70 відсотків. Це величезний промисловий об’єкт, своєрідний монстр, мамонт, динозавр, яких одиниці в світі. У 1998 році будівництво комбінату було зупинено переважно внаслідок розвалу СРСР, всього соціалістичного табору і кризисного стану на той час економік держав — учасниць будівництва.

— А яка необхідність і мета будівництва КГЗКОРу? Чому на першому етапі в будівництві КГЗКОРу брали участь Румунія, Словаччина, Німецька Демократична Республіка та Болгарія?

— Одним із головних завдань КГЗКОРу було забезпечення залізорудною сировиною, котунами металургійних комбінатів зазначених країн соціалістичного табору. По інерції Румунія та Словаччина постачали обладнання і продовжували будувати окремі об’єкти КГЗКОРу вже після отримання нашої незалежності. Фінансування здійснювалось із бюджетних коштів. Орієнтовно Румунія витратила на КГЗКОР близько 500 млн. доларів США. Словаччина — вдвічі менше, але також значні кошти. Україна витратила майже 900 млн. доларів США лише на обладнання та роботи із зведення об’єктів КГЗКОРу. Але, крім цього, слід враховувати інші витрати — витрати України на створення умов для будівництва КГЗКОРу. Тут цифри будуть в декілька разів більші.

— Валерію Леонідовичу, а яку користь від будівництва КГЗКОРу мала Україна на стадії його проектування? Не можна заперечувати, що за часів СРСР такі грандіозні проекти детально і всебічно опрацьовувались.

— Безумовно, опрацьовувались. Крім зазначених обставин політичного характеру, КГЗКОР проектували, виходячи з того, що цей комбінат перероблятиме слабомагнітні окислені руди, які попутно видобуваються разом з магнетитовими і складаються у відвали. Окислених руд у відвалах накопичилось більш як 2,5 млрд. тонн. Процес накопичення відвалів розкривних порід триває і потребує відведення під них додаткових земель сільськогосподарського призначення. КГЗКОР у разі використання як сировини окислених руд із відвалів повинен розв’язувати екологічні проблеми Кривбасу, зокрема, і шляхом можливого скорочення і закриття фізично зношених, застарілих аглофабрик. На сьогодні поліпшення екології в Кривбасі та інших гірничо-металургійних регіонах має бути одним із головних пріоритетів держави. Тому будь-які зміни в проекті будівництва КГЗКОРу і відхід від використання накопичених відвалів, заміна криворізьких окислених руд на російський залізорудний концентрат в якості сировини, з точки зору національних інтересів, неприпустимі. Хоча нині чітко простежується намагання деяких зацікавлених осіб завозити сировину саме з Росії. А це не відповідає ідеї будівництва комбінату. Треба переробляти свої породи, а не служити звалищем для відходів із завезеної сировини.

— А що, проблема відведення нових площ під хвостосховища гірничо-збагачувальних комбінатів так загострюється, що треба невідкладно приймати відповідні рішення на найвищому державному рівні?

— Це потрібно було робити давно. Сьогодні наповнення хвостосховищ гірничо-збагачувальних комбінатів Кривбасу досягло критичної межі, але скидання шламів до них триває. Це загрожує техногенною екологічною катастрофою. Фахівці розуміють небезпеку. Але всі заплющують очі і сподіваються, що пронесе. У нас звикли, що героїчні дії починаються вже після катастрофи. А треба упереджувати надзвичайні ситуації. Сьогодні, наприклад, до Президента і Прем’єр-міністра України звертається ВАТ «Південний гірничо-збагачувальний комбінат» (ВАТ «ПГЗК») з питанням відведення землі під розміщення і будівництво нового хвостосховища, бо вільних ємкостей для складування відходів збагачення (хвостів) на наявних хвостосховищах, відверто скажімо, немає. Але як треба сьогодні розуміти поняття «відведення землі»? Земля в нинішніх умовах — це товар, і кожний її квадратний метр коштує величезні гроші. Тому про відведення за спасибі треба забути назавжди. Не буде вже такого. Тим паче що Земельним кодексом України не передбачена навіть можливість викупу земельних ділянок під промислові об’єкти, котрі не належать державі. Розмови про те, що шламосховища гірничо-збагачувальних підприємств є природохоронними об’єктами, викликають сумну посмішку, бо, по суті, це висновок з точністю до навпаки. ВАТ «ПГЗК» не є державним підприємством. Але проблема хвостосховищ від цього не зникає. КГЗКОР може послабити гостроту цієї екологічної проблеми.

— Але ж для будівництва КГЗКОРу також були відведені величезні площі землі.

— Так. Під будівництво КГЗКОРу і його інфраструктури задіяно багато тисяч гектарів землі. На ній вже щось споруджено, і шляху назад немає. Внаслідок будівництва КГЗКОРу Україні завдано мільярдних збитків за рахунок втрати величезних площ орних земель (чорноземів), знищення (перенесення) деяких поселень, спотворення розвитку Долинська. Тепер очевидно, що Україна стала постраждалою стороною внаслідок спільного рішення країн — членів РЕВ про спорудження КГЗКОРу.

— Виходить, що Україна повинна ставити питання перед Румунією, Словаччиною та іншими країнами, які спільно приймали рішення про будівництво цього монстра, про відшкодування Україні завданих втрат. Мабуть, саме в такому напрямі В. Ющенко і вів розмову з президентом Румунії Траяном Бесеску?

— Я не був присутній на цих переговорах. Але на всіх попередніх обговорювались лише фінансові претензії Румунії та Словаччини до України за внесок в будівництво КГЗКОРу. Німці та болгари відмовились від таких претензій. На жаль, у 1993—1994 роках Україна, на мій погляд, припустилася юридичної помилки, прийнявши на себе зобов’язання СРСР по КГЗКОРу перед Румунією та Словаччиною під тиском цих країн. І навіть почала відвантажувати котуни в Румунію як розрахунки за будівництво КГЗКОРу. Цими кроками Україна значно послабила свої правові позиції щодо відшкодування збитків. Але сьогодні під час проведення аудита і оцінки внеску і втрат кожної з країн обов’язково треба врахувати вартість землі, використаної під будівництво КГЗКОРу. Я гадаю, що саме для оцінки внеску України в КГЗКОР і відстоювання національних інтересів на нараду до Президента були запрошені СБУ та Генпрокуратура. Мова йде про мільярди доларів, що може не втратити, а отримати наша держава у разі приватизації навіть недобудованого КГЗКОРу.

— А чому ж тоді понад десять років питання добудови КГЗКОРу перебувало у млявому стані, а тепер набуло певної гостроти?

— Причин багато. По-перше, у зв’язку із постійним нарощуванням обсягів виробництва сталі у світі зростає потреба в залізорудній сировині, отож і зростають ціни на неї. Так, очікується, що в найближчий рік тільки один Китай вийде на рівень виробництва 490 млн. тонн сталі на рік, тобто збільшить обсяги виплавки сталі на 15 відсотків. Об’єктивно виникає гострий дефіцит залізорудної сировини на міжнародних сировинних ринках. Очікується стрибок її вартості на 15—20, а, можливо, і більше відсотків. Будівництво нових гірничо-збагачувальних комбінатів, що планується і розпочато в деяких регіонах світу, вартісний і довготривалий процес. А сировина потрібна вже сьогодні. Для добудови КГЗКОРу і введення в експлуатацію першої черги комбінату необхідні порівняно невеликі кошти і терміни, бо готовність комбінату становить в середньому 70 відсотків, а деяких об’єктів, наприклад, випалювальних машин, 80—85 відсотків.

По-друге. В Україні, Росії, Румунії, Словаччині майже всі гірничо-металургійні об’єкти вже приватизовані і виявились суперприбутковими. Серед великих гірничо-збагачувальних комбінатів неприватизованим залишився лише недобудований КГЗКОР, який в нинішніх умовах став вкрай перспективним для інвестицій.

По-третє. Сьогодні в гірничо-металургійній галузі України сформувались потужні фінансово-промислові групи, які фінансово і технічно спроможні швидко добудувати КГЗКОР. У попередні роки український бізнес в необхідному для добудови КГЗКОРу обсязі грошей не мав. Тому на нараду до Президента стосовно КГЗКОРу були запрошені керівники ВАТ «Арселор Міттал Кривий Ріг», «Смарт-груп», «Індустріального союзу Донбасу», Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча. Зацікавленість у придбанні КГЗКОРу виявляють також могутні російські компанії, наприклад, ВАТ «Северсталь», ЗАТ «Металлоинвест» та інші.

По-четверте. В Румунії та Словаччині металургійні комбінати, а саме в Галаці, Кошиці та інші, нині належать приватним компаніям. Подейкують, що ці компанії успадкували і належні цим країнам активи в КГЗКОРі. І Румунія, і Словаччина на державному рівні не планують більше брати участі в добудові КГЗКОРу, не передбачають на це коштів в своїх бюджетах, а навпаки готові свої об’єкти на КГЗКОРі, які вони і зараз самі охороняють, продати будь-кому із значним дисконтом. Мабуть, таку можливість і готовність мав на увазі Траян Бесеску на зустрічі з В. Ющенком. Відомо, що попередні розмови на цю тему з румунами раніше вели «Міттал», «Северсталь» та інші компанії.

По-п’яте. Під час «законодавчо розумної» схеми приватизації «Укррудпрому» деякі українські металургійні комбінати не змогли, чи не встигли, придбати активи гірничорудних підприємств і залишились без власної залізорудної бази. Це створює для них істотні труднощі в конкурентній боротьбі з тими заводами, які використовують сировину зі своїх гірничо-збагачувальних комбінатів чи шахт. «Обділені» бізнесові групи виступають категорично проти остаточної монополізації ринку залізорудної сировини в Україні. Для держави монополізація також невигідна.

Час повертати борги грошима, отриманими за рахунок пільг

— Як я зрозумів, нині склалися сприятливі умови для продажу КГЗКОРу інвестору, який попередньо викупить у Румунії і Словаччини їх частки в цьому недобудованому об’єкті, і в результаті будуть виконані зобов’язання України за відповідними договорами. Чому ж тоді Президент в своєму указі зазначає про «проблемні аспекти роздержавлення об’єктів гірничо-металургійного комплексу» і підключає до розгляду питання КГЗКОРу Раду національної безпеки і оборони України?

— А тому, що приватизація гірничо-металургійного комплексу України, який коштує до 100 млрд. доларів США, була так відрегульована, що держава, бюджет грошей не отримували. Отримали тільки обіцянки виконувати «інвестиційні зобов’язання». Вигадувались різні схеми приватизації гірничо-металургійних підприємств через укази про заснування незрозумілих об’єднань, ухвалювались закони щодо особливостей приватизації окремих металургійних підприємств і гірничорудної галузі загалом. Невідомо для чого створювались спільні підприємства на базі успішно працюючих заводів та рудників. Передавались в оренду за мізерну плату стратегічні гірничі комбінати тощо. А міжнародні зобов’язання, борги привласнених за безцінь металургійних і не тільки підприємств виплачує держава із бюджету. Прикладів цілком достатньо. Все обґрунтовувалось створенням економічної безпеки держави, поліпшенням інвестиційного клімату для українських бізнесових кіл, національною безпекою України взагалі. Сьогодні всі розуміють, що таким словоблуддям замилювалися очі народу України, навішувалась локшина на вуха. Ніхто в Україні не звик сплачувати дійсну, реальну світову ціну за промислові об’єкти.

Враховуючи наявну традицію, треба очікувати, що дехто забажає і КГЗКОР придбати безплатно, а борги залишити за державою. Кажуть, що якась фірма оцінила вартість внеску України в КГЗКОР лише в 80 млн. доларів США. Коли це справді так, то оцінку «оцінщикам» повинні зробити вже не металурги. Гадаю, саме ці «проблемні аспекти роздержавлення» мав на увазі Президент.

— Як же таке сталося? Невже державні мужі не розуміли наслідків рішень, які приймали?

— Всі все розуміли. Але у Верховній Раді, уряді, інших державних установах завжди було потужне лобі металургійних бізнесових кіл з майже необмеженими фінансовими можливостями. Ці лобістські групи, діючи під гаслами порятунку металургії, захисту галузі від іноземної експансії та інших «обґрунтувань» на базі патріотичних настроїв і протягували потрібні укази, закони, постанови, рішення. А у результаті «маємо те, що маємо». Водночас треба зазначити, що в деяких випадках лобіювання інтересів металургів дало позитивний ефект для економіки держави.

— Треба якимось чином виправляти становище, щось робити.

— Насамперед віддати державі борги. Любов повинна бути взаємна. Можу в порядку обговорення висловити таку крамольну думку, пропозицію, яка, впевнений, у багатьох викличе здивування і нерозуміння. У 1999 році, в найтяжчі часи для економіки України, Верховна Рада ухвалила закон про проведення експерименту в гірничо-металургійній галузі. Згідно з ним провідні підприємства металургії отримали пільги з оподаткування та інші фінансові преференції. Держава істотно підтримала виробництво, що значною мірою спочатку зупинило падіння, а потім забезпечило стабілізацію і зростання техніко-економічних показників гірничо-металургійних підприємств. Підтримка, своєрідний кредит, була своєчасною і ефективною. В останні роки підприємства гірничо-металургійної галузі отримали значні прибутки за рахунок зростання цін на металопродукцію в п’ять і більше разів порівняно з цінами десятирічної давнини. Може, настав час повернути державі борг, гроші, отримані за рахунок пільг, що діяли під час названого експерименту? Це відкриє додаткове джерело наповнення бюджету України, зменшення його дефіциту. Залучені кошти можуть бути використані на оздоровлення екології в металургійних центрах Кривбасу, Запоріжжя, Дніпродзержинська, Донеччини.

— І все-таки, в який спосіб найбільш доцільно з усіх точок зору роздержавити КГЗКОР?

— Нічого не треба вигадувати. Законодавством України передбачена форма продажу державних об’єктів, в тому числі стратегічного значення, на умовах конкурсу з використанням відкритості пропонування ціни за принципом аукціону. У разі реалізації цієї схеми держава спочатку висуває конкурсні умови, які повинен виконати потенційний покупець об’єкта. Відносно КГЗКОРу обов’язковими умовами має бути попереднє погашення боргових зобов’язань перед іншими країнами і викуп землі, на якій розташований комбінат, виконання певних соціальних зобов’язань та вирішення інших завдань. Далі проводиться відкритий аукціон між потенційними покупцями, які зобов’язуються виконати визначені умови конкурсу. Хто на аукціоні заплатить більшу суму за об’єкт, той і буде його власником. Реалізація цієї схеми приватизації КГЗКОРу реальна. До речі, у своєму дорученні від 3 листопада 2005 року Президент України зобов’язав до 1 березня 2006 року вжити заходів щодо продажу державної частки у майні КГЗКОРу, зокрема, забезпечити проведення відповідного конкурсу. Тобто, ще два роки тому В. Ющенко доручав саме продати державну частку на відповідному конкурсі, а не щось інше. А ще раніше Кабінет Міністрів України постановою №1903 від 16 жовтня 1999 року зобов’язав низку міністерств створити на базі КГЗКОРу акціонерне товариство. Не створили ані ВАТ, ані ЗАТ. Не всі доручення у нас виконуються. На превеликий жаль.

Безумовно, прийнятими з позицій інтересів держави можуть виявитися й інші схеми, в тому числі із створенням спільного підприємства з інвестором. Питання тільки ціни, а головне — прозорості та публічності процесу приватизації КГЗКОРу, виходячи із національних інтересів України.

Вів розмову Леонід БРОВЧЕНКО.

Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.