Чорне море: чинник об’єднання чи яблуко розбрату?

Монографію, що недавно вийшла, «Чорноморський вузол»* присвячено дослідженню комплексу стягнутих у тугий вузол економічних, політичних, міжнародно-правових, соціально-культурних, екологічних, національних, етнічних та інших проблем Чорноморського регіону. Це унікальний за історією, географічним положенням, можливостями регіон. У шести країнах, розташованих безпосередньо в басейні Чорного моря, проживає близько трьохсот мільйонів чоловік, виробляється більше двох трильйонів доларів США сукупного внутрішнього валового продукту. Тут перетинаються різні цивілізації, зіштовхуються геополітичні інтереси й устремління різних держав і міжнародних організацій, у тому числі безпосередньо з Чорноморським басейном не пов’язаних.

Значення регіону визначає здебільшого те, що він межує із Близьким Сходом, є важливою ланкою трансконтинентального «транспортного ланцюга», бо Чорне море служить природним продовженням енергетичного коридору від Каспію, де зосереджені величезні запаси нафти і природного газу в Європу, є ключовим транзитним маршрутом перекачування каспійської нафти. Через це Чорноморський регіон став зоною особливої уваги США, ЄС, НАТО, а стабільність і безпека в цьому перехідному просторі в безпосередній близькості від Іраку, де триває війна, і від інших проблемних регіонів (Ізраїль, Палестина, Іран та ін.) набуває важливого значення.

Навіть короткий перелік тем, дослідженню яких присвячено монографію, — соціально-економічний розвиток і екологічні проблеми регіону, використання транспортних коридорів і трубопровідних мереж, оборонні проблеми, вузол непростих проблем Кримського півострова, конфліктний потенціал і перспективи регіонального співробітництва, нові геополітичні проекти, еволюція політики США в Чорноморському регіоні — свідчать про актуальність цього видання. У ньому на великому фактичному матеріалі, з посиланнями на велику кількість документів, показано, як розвивається обстановка в регіоні, як вибудовуються тут відносини між окремими країнами і групами країн. Природно, що всі процеси аналізуються насамперед крізь призму національних інтересів нашої країни з акцентом на те, як використовують вигідне для України географічне положення Чорного моря.

Загострення боротьби у світовому масштабі за доступ до джерел сировинних, насамперед енергетичних, ресурсів і шляхів їхньої доставки обумовило активізацію дій США, ЄС і НАТО, спрямованих на посилення їх позицій у Чорноморському регіоні. Свідченням тому є, зокрема, розгортання американських військово-морських баз на Чорноморському узбережжі Румунії і Болгарії, після того як вони стали членами ЄС і НАТО, створення різних угруповань держав, об’єктивно і, можна сказати, відкрито спрямованих на протидію впливові Росії, поступове витиснення її з пострадянського простору і сприяння просуванню інтересів США в Чорноморському і Каспійському регіонах (ГУАМ, так зване Співтовариство демократичного вибору — «Співдружність» Біломорсько—Чорноморсько—Каспійського регіону тощо. Новим кроком на цьому шляху стало приєднання України до так званих багатонаціональних миротворчих сил країн Південно-Східної Європи під егідою НАТО, що, по суті, є спробою манівцями втягти Україну в Альянс і в угоду Сполученим Штатам направити наших військовослужбовців до Афганістану).

Зазначаючи, що це вносить додатковий елемент невизначеності в Чорноморському регіоні, автори справедливо зауважують, що «не можна допустити, щоб НАТО в особі нечорноморських держав грало в регіоні першу скрипку і перетворювало регіональні країни на «бананові республіки». Чорне море, на їхню думку, має залишатися регіоном співробітництва, а не суперництва.

У цих умовах керівництво України зайняло, особливо після обрання В. Ющенка Президентом, сторону держав, що виступають з антиросійських позицій, прагнучи перетворити Україну на альтернативу Росії в Чорноморському регіоні і на пострадянському просторі. У монографії на аналізі конкретних ситуацій показано, з якими негативними наслідками для нашої країни пов’язане проведення такого курсу. Підтвердження того — відома ситуація з будівництвом і використанням нафтопроводу Одеса—Броди, на чому країна втратила сотні мільйонів доларів, а також розв’язання проблеми делімітації українсько-російського кордону в районі акваторії Азовського моря та Керченської протоки тощо.

Ознайомлення з матеріалами, наведеними в цій книзі, дає підстави казати принаймні про недалекоглядність української дипломатичної служби під час розв’язання важливих питань, що стосуються державних інтересів країни в цьому регіоні, зокрема, про непослідовність і непевність політики щодо Молдови, Придністров’я. Це показано на прикладі того, як розв’язували питання про коригування кордону між Україною і Республікою Молдова і до чого призвело укладання відповідного договору. До слова, згідно з Конституцією України такі питання мають вирішуватися на Всеукраїнському референдумі, чого зроблено не було. Непослідовна позиція українських керівників з відродження судноплавства на українській ділянці Дунаю (будівництво глибоководного судноплавного каналу «Дунай—Чорне море» по гирлу Бистре, що необґрунтовано зупиняв уряд Ю. Тимошенко) призвела до фактичного усунення України з ринку транспортних послуг на цій ділянці міжнародних коридорів і до втрати величезних коштів.

Такі помилки тим більше непростимі, якщо врахувати, що в цьому регіоні є і величезні невикористані можливості, і гострі економічні, екологічні, соціальні проблеми. Непродумана політика центральної влади в Наддністрянщині являє реальну загрозу національним інтересам. Є складності у відносинах з Румунією, пов’язані, зокрема, з визначенням належності острова Зміїний і прилеглого до нього нафтогазоносного континентального шельфу. Автори зазначають: «Ситуація, в якій опинилася Україна, стала наслідком недалекоглядної і безвідповідальної політики влади, що проводилася протягом останніх двох років. Як писало одне українське видання, ми здаємо сусідній державі свої позиції на Чорному морі одну за одною. До того ж румунській стороні не треба докладати до цього практично жодних зусиль, усе роблять українські «патріоти».

Дослідження, проведене авторами книги «Чорноморський вузол», показує, що зовнішньополітичний курс України вимагає істотного коригування. Основним тут мають бути не ідеологічні міркування, не орієнтація на якийсь один вектор, а національні інтереси нашої країни. Нашій зовнішньополітичній службі треба багато зробити для того, щоб підвищити свій професіоналізм.

Україна може претендувати на роль лідера в Чорноморському регіоні, але тільки за умови, що вона виступатиме чинником об’єднання, а не бути на стороні тих, хто провокує розбрат.

Хотілося б, щоб з цією книгою ознайомилися члени українського парламенту, уряду, у президентських структурах, інших державних органах країни, причетних до вироблення і здійснення курсу в області зовнішньої політики. Вона того заслуговує.

Георгій КРЮЧКОВ, народний депутат України 3-го і 4-го скликань.