«Епідемія» сирітства

...Десятирічна Валя не вміла ні читати, ні писати, бо жодного дня не була в школі. Дівчинка мешкала з бабусею, яка дружила із «зеленим змієм». Батько помер від алкоголізму, а мати була засуджена за крадіжки. Бабця-гуляка не заробила пенсії, тому була на «утриманні» онуки. Дівча щодня розбирало завалену тваринницьку ферму. Зібрану цеглу забирали «добрі» люди, залишаючи у мозолистій Валиній долоньці кілька гривень на хліб.

Аби автор особисто не зустріла дівчинку-«мауглі» з Жашківського району — не повірила б у її існування...

Нині Валю пригріли у дружній, багатодітній родині. Вона ходить до школи, має друзів. Рідна мати, повернувшись з колонії, навіть не поцікавилася, де дочка.

— Ми виявляємо не десятки, а сотні дітей, котрих потрібно рятувати від власних батьків, — зазначає начальник служби у справах дітей Черкаської облдержадміністрації Тетяна Прітченко. — Тільки за дев’ять місяців 2007 року осиротіли 430 неповнолітніх. Всього на обліку — 2 тисячі 700 дітей. Понад 80 відсотків з них — соціальні сироти, тобто діти батьків, позбавлених через пияцтво, наркоманію чи моральну розбещеність права батьківства.

Ще кілька років тому у знедоленої сироти був один шлях: з неблагополучного дому — до інтернату. Тепер з’явилася реальна перспектива знайти доброзичливу, сердечну родину. В області налічується 65 прийомних сімей, в яких виховується 182 дитини, понад 1600 знаходяться під опікою і 700 хлопчиків та дівчаток перебувають у державних закладах.

— Торік, — поділилася директор Черкаського дитячого будинку №1 Марія Пилипенко, — з нашого закладу передано у сім’ї 24 сироти. Навіть найкращий дитбудинок ніколи не замінить отчого дому. Однак не всі названі батьки психологічно готові виховувати «важких» дітей. У таких сім’ях разом з дітьми переживають моральні потрясіння і дорослі. Уже дехто має намір повернути назад наших підопічних.

Марія Пилипенко, педагог з 28-річним стажем, переконана, що потрібно розвивати й інші форми опіки над дітьми. Як це, до прикладу, роблять у Польщі. Там дітей-сиріт за віком не переводять «по етапу» з одного інтернату до іншого, а створюють усі умови в одному закладі. Старші діти живуть у квартирах, ведуть домашнє господарство. За кожними п’ятьма підопічними закріплений один вихователь. Дитбудинківці відвідують звичайну школу, займаються у музичній чи художній студіях, у спортивних секціях. У наших селах, куди здебільшого забирають сиріт у прийомні родини, звісно, цього всього немає. До того ж діти з неблагополучних сімей, найчастіше, потребують комплексного лікування.

А як у них?

Готуючись до вступу в ЄС і виконуючи відповідні вимоги євротовариства, Румунія за короткий час форсувала закриття державних сиротинців і створила мережу прийомних сімей. Спокусившись на велику матеріальну вигоду, стати названими батьками погодилося чимало румунських громадян. Однак вже через рік, а то й кілька місяців, у цій країні повернулись до системи державної опіки над дітьми. Прийомні родини виявилися нездатними виховувати підопічних. Зафіксовані були численні факти рукоприкладства, грубого поводження, інших антипедагогічних дій щодо дітей.

Я в жодному разі не хочу кинути тінь на порядні прийомні сім’ї. Велика їм подяка за громадянський подвиг. Однак уважно ставитися до їхніх проблем, контролювати — ці обов’язки не повинна знімати із себе держава, яка, до речі, платить зі свого бюджету 1300 гривень щомісяця на кожного вихованця у прийомній родині. Є такі подружжя, котрі взялися ростити по п’ятеро-семеро сиріт... За цим процесом стежать органи освіти, охорони здоров’я, соціальні служби, правоохоронці. Та, як зазначають фахівці, Сімейний кодекс не передбачає чіткого механізму здійснення державного контролю. Цю прогалину потрібно якнайшвидше ліквідувати. Бо «епідемія» сирітства триває...

Черкаська область.

На знімку: вихованці Черкаського дитбудинку № 1.

Фото автора.