Пісня «Марічка», до серця якої прокладав кладку закоханий юнак, пригадалася на Буковині. Там почув про село Заріччя (Вижницький район), жителі якого під час повеней втрачають зв’язок з цивілізацією. Дітей до сусідньої Берегометської школи батьки роками (!) носять на плечах. Вони переходять убрід річку Сірет у чоботях. Є, правда, дощана кладка. Та їй майже півстоліття, тому ходити по ній в негоду — страху набиратися.

Давно, кажуть, розробили проектно-кошторисну документацію мосту до передгірського села, але катма 15 мільйонів гривень для його зведення. Страждають від повені не лише школярі, а й дорослі, яким щодня доводиться перебиратися через бурхливу небезпечну річку. Були трагічні випадки. А як дошкуляє відсутність переправи сім’ям померлих та породіллям, яких доставляють до Берегомета в обхід (а це 14 кілометрів) — знають лише селяни.

Ці екстремальні умови викликали нериторичне запитання: як буковинцям живеться, зокрема, на освітянській ниві? Численні спілкування з батьками і педагогами дали змогу намалювати, гадаю, реальну картину.

Чернівці. Цього року Олександра Кожуленко (ЗОШ № 18) та Наталія Кінащук (гімназія № 2) перемогли в конкурсі «Учитель року-2007» у номінаціях відповідно «Українська мова і література» та «Математика». Ганна Фочук (ЗОШ № 2) стала лауреатом (образотворче мистецтво), а Тетяна Радевич увійшла до десятки кращих учителів-правознавців України.

Цікавився, на якому місці педагоги області по зарплаті. Виявилося, п’яті (середня — 1179 гривень). На щастя, такий «високий» матеріальний стимул не заважає трьом тисячам педпрацівників столиці Буковини плідно виконувати почесний обов’язок у 106 дитячих, загальноосвітніх закладах. А ще в гуртках за інтересами, яких 257. Скажімо, клуб юних техніків «Кварц», гурток ткацтва (єдині в області) — найпопулярніші, бо діти там роблять практичні речі своїми руками.

Тішить чернівчан активність дітей, ентузіазм педагогів. А ще перспектива: цього року першокласників і десятикласників прийшло до шкіл більше, ніж торік.

Село Їжівці. У найбільшому в області Сторожинецькому районі воно, напевне, найвідоміше. Саме тому я і поїхав до румунського кордону, біля якого Їжівці розташувалися в мальовничій місцевості. Щасливий збіг обставин звів мене з директором місцевої школи, яка з чоловіком, учителем фізкультури, їхала додому з районної наради.

Ольга Іонашку керує школою І—ІІ ступенів четвертий рік, до цього вчителювала. Нинішній вельми авторитетний начальник відділу освіти Василь Грозаву — учитель Ольги Василівни, пішов «у люди» з Їжівців. Йому є чим пишатися: дві школи в рідному селі — одні з найкращих у районі. Тут і з матеріально-технічною базою порівняно все гаразд, і навчальний процес налагоджено добре. У господарстві Іонашку, щоправда, плюсів, вважаю, більше, ніж у дванадцятирічці. Директор з однодумцями капітально відремонтували класи, замінили вікна, підлогу і покрівлю, опорядкували територію.

Діти залюбки вчаться у світлій оновленій школі, але чимало з них живуть за кілька кілометрів від неї. Зрозуміло, втома від дороги, особливо меншеньких, дається взнаки. Селу конче потрібен шкільний автобус, яким держава обіцяє забезпечити роками.

Їжівці з більш як п’ятьма тисячами мешканців —перспективне село: кожен п’ятий тут школяр, у дитсадку — 100 дошкільнят. А народжуваність значно перевищує смертність. У закладах працюють віддані справі професіонали, багато з яких — випускники місцевої ЗОШ.

Район, як розповіла Ольга Василівна, максимально стимулює роботу вчителя, надто успішного. Та можливості місцевої влади обмежені. Їжівецькі колективи навчальних закладів знають, що за перемоги в конкурсах їх відзначать і добрим словом, і копійкою. Та факт залишається фактом: щоб забезпечити дітей наочним, дидактичним матеріалом, частенько треба лізти до власної кишені. А там, незважаючи на гучні заяви київських можновладців, грошей кіт наплакав.

Буковинці, як я зрозумів, «випливають» на ентузіазмі. На жаль, не тільки вони.

Київ—Чернівці—Київ.