Сьоме листопада, незважаючи на «не червоний день календаря», залишається не простою датою в історії і для тих, хто вважає її визначною, і для їхніх непримиренних опонентів. А ЗМІ цього дня намагаються з’ясувати, що воно насправді було — Велика жовтнева соціалістична революція, — організовуючи дискусії між тими й тими.

А в самий цей день вони виходять на вулиці, намагаючись переконати у своїй правоті чи один одного, чи самих себе, що, втім, обом сторонам поки що не вдається. Після чого, попри зусилля міліції, в хід ідуть держаки від прапорів або яйця. Перевага не на боці «червоних», у чиїх лавах усе-таки більше людей похилого віку: яйцеметальники і сильніші, і влучніші.

Але це, здається, єдина перевага. Бо коли я слухаю радянські лозунги антифашистів і прихильників комуністичної ідеї, то принаймні можу їх зрозуміти: вихованим тією системою важко сприйняти нинішній інший, далеко не кращий для них спосіб життя. Але коли такі само лозунги, лише в іншій інтерпретації, проголошують антикомуністи, то не полишає відчуття, що я колись уже чула це на комсомольських зборах і мітингах на честь когось чи чогось.

Тодішні патріоти, палаючи класовою ненавистю, вимагали стерти з лиця землі, приміром, куркулів, одноосібників, інших ворогів радянської влади (читай: тих, хто має інші погляди). Нинішні — праворадикали, тавруючи ганьбою комуністичний режим і знову палаючи класовою ненавистю до нових багатіїв, виголошують гасла про соціальну справедливість, яких кляті комуняки не хочуть зрозуміти. А коли так, то їм не ... місце в незалежній Україні. Щоправда, не розповідають, де їм належить бути? Як і не завдають собі клопоту замислитися, чи є суспільство демократичним, коли людям з іншими поглядами, ніж в опонентів, у ньому немає місця? Ну нехай не дуже освічені комсомольці 30-х у своєму прагненні будь-що ощасливити народ послуговувался ідеологічними штампами. А нинішні, які переважно не знають, що таке радянська влада, котрі позакінчували університети та мають можливість подивитись, як живуть люди в країнах демократії — звідки в них такий тупий і обмежений більшовизм? Не інакше, як спрацьовують комуністичні гени...

Проте головними аргументами проти «комуністичного диктаторського режиму» нинішні демократи (більшість яких усе-таки робила кар’єру завдяки членству в КПРС, а коли не членству, то лояльному ставленню до неї або активній участі у її діяльності. — Авт.) вважають політичні вбивства, репресії, а останнім часом також голодомор. Натомість не лише «закляті» комуністи, а й чимало тих, які вважають, що в СРСР жилося краще, терористами називають нових героїв, котрі, за нинішнім визначенням, боролися за незалежність України. Вони теж не визнають голодомор геноцидом лише проти українців, розв’язаний комуністичним режимом, посилаючись на недавню резолюцію ЮНЕСКО.

Найцікавіше, що й ті, й інші розповідають про це так, ніби жахи творилися — свідомо, чи ні, безпосередньо чи опосередковано не ними самими, їхніми батьками та дідами, а якимись монстрами, котрих нині треба затаврувати ганьбою. Останнім часом у цих дискусіях з’явилося щось інше, ніж досі: ті, хто це коїв, незалежно від політичного забарвлення, — борці за всенародну ідею, незалежність, світле майбутнє. Усупереч тому, що, приміром, співробітництво з окупантами в цілому світі осуджується і має цілком конкретне визначення: колабораціонізм. А терор — кров і смерть — він і є терор, і виправдати його не може жодна ідея чи пояснення, заради чого він здійснювався: задля незалежності чи світлого комуністичного майбутнього. І хоч би як нам хотілося сотворити з убивць національних героїв, незалежно від того, заради якої ідеї вони позбавляли когось життя. Але нам так хочеться мати своїх національних героїв, що ми сором’язливо намагаємося не відкривати ті сторінки їхнього життя, де їхні вчинки ніяк не вкладаються у рамки моралі.

Натомість наші «герої» були такими само людьми, як і ми — з тими само помилками й вчинками, якими можна пишатися. І не марсіани чи суціль росіяни вигрібали останню пригорщу зерна або картоплину з погребів в українських селах, виконуючи грандіозні плани хлібозаготівлі, а й ми, українці, прирікаючи на голодну смерть односельців. Часом ще жорстокіше, ніж прийшлі комісари продзагонів. Чому боїмося це визнати, натомість звинувачуючи «комуністичний режим» загалом? Чому не вислухаємо тих, хто це робив безпосередньо, а не лише тих, хто пережив голод 33-го? Боїмося ще однієї правди про себе?

І наостанок: певній частці нашого суспільства дуже кортить більшовицьким наскоком, перейменувавши вулиці та знісши пам’ятники тієї епохи, позбутися навіть згадки про неї. Вірять, що в такий спосіб це можливо зробити?