Війна пам’ятників чи війна з пам’яттю?

Схоже, що в Україні активізувалися бойові дії: цього разу почалася війна пам’ятників із пам’ятниками. Взяти хоча б для прикладу Одесу. Ще не встигли затихнути пристрасті довкола перенесення пам’ятника героям-потьомкінцям, як керівники міста вирішили спорудити (чи відновити) пам’ятник цариці Катерині ІІ. А слідом за ними і керівництву Сімферополя теж дуже вже захотілося увічнити цю особу. Мабуть, «господа-товарищи», забули, в якій державі вони живуть, захопившись ледь не реставрацією Російської імперії, принаймні її символів і атрибутів, увічненням пам’яті її монархів, найлютіших ворогів України впродовж всієї її історії.

Мало того, в Сімферополі нещодавно відкрили пам’ятник «Постріл у спину» — начебто «жертвам УПА». Претензійний загалом твір і за назвою, і за вирішенням: дві якісь невиразні фігури з каменю. Та, люди добрі, про які жертви УПА в Криму може йти мова? Там якщо і є хтось, причетний до УПА, то це хіба що пенсіонери-чекісти та інші службовці більшовицької каральної системи, котрі, начебто воюючи з УПА, принагідно винищували і мирне населення; саме на їх совісті жертв дуже багато.

То кому ж цей пам’ятник і чий? Уже як на те пішло, то чому б не оголосити його пам’ятником лише тим, хто, рятуючись від голоду після Другої світової війни, йшов у Західну Україну, в Галичину, де мої земляки ділилися останньою їжею з братами-східняками. І саме завдяки цій братній допомозі вдалося врятувати від голодної смерті мільйони мешканців сходу і півдня України та їх дітей, бо в Галичині, хоч теж жилося сутужно, але якась їжа ще була, бо не було колгоспів, які перетворили господарів якщо не в рабів, то в жебраків. І ніхто з них не постраждав від УПА, від «бандерівців» — більше того, була навіть директива керівництва ОУН, УПА, яка закликала всіляко допомагати їм, сприяти, роз’яснювати ситуацію. Саме УПА в міру можливості гарантувала їхню безпеку.

Знаю з розповіді матері, що наша сім’я допомагала цим нещасним, ми ділилися останнім. У нас навіть жили тоді біженці. Так формувалася і гартувалася єдність українського народу. Тож коли через декілька років нашу багатодітну сім’ю виселили з Галичини в херсонські степи, то нам теж всіляко допомагали місцеві селяни, вони співчували нам, бо з власного досвіду знали, що таке більшовицький терор — село ж було, як я дізнався вже значно пізніше, «махновським», отже — і репресованим.

Тож давайте оголосимо цю скульптурну композицію в Сімферополі «Пам’ятником жертвам терору, режимам, символом примирення». Бо щось у нинішній Україні так захопилися боротьбою сучасного з минулим, що ризикують втратити майбутнє. Майбутнє держави і саму державу. Бо не можна рухатися вперед з головою, повернутою назад, та ще й із перекошеним від люті обличчям або засліпленими сльозами очима.

Якщо керівництву Одеси вже так припекло будувати монумент, то чому б їм, скажімо, не спорудити, пам’ятник жертвам Катерини ІІ — останньому кошовому отаману Запорозької Січі Петру Калнишевському та українським козакам, — адже саме вони штурмом не раз брали турецьку фортецю Хаджибей (востаннє — 11 вересня 1789 року), оселилися тут, заснували в такий спосіб нинішнє місто Одесу. Адже серед майже тисячі першопоселенців Одеси було понад 600 українських козаків. Недарма знаменитий генерал Й. де Рібас відзначав, що «росіяни вперше утвердилися у Хаджибеї, який став невдовзі Одесою, під тупіт запорозького гопака». Це об’єктивне свідчення іноземця. І саме пам’ятник українському козацтву в Одесі міг би стати об’єднуючим символом для всіх одеситів, між якими чимало нащадків саме тих козаків — засновників Одеси. Так само, як пам’ятник гетьману Петру Сагайдачному в Криму. В Севастополі він, між іншим, уже давно чекає свого часу і рішення на вищому державному рівні, виготовлений, відлитий з бронзи за ініціативи й за кошти відомого кримського підприємця-мецената Юрія Колесникова. Адже нині вище гуманістичне призначення будь-якого пам’ятника — об’єднувати, а не роз’єднувати, консолідувати, а не призводити до розбрату. Саме таким може (і має) стати пам’ятник Петру Сагайдачному в Севастополі — герою української історії, який близький і росіянам як борець за православ’я і порозуміння між Україною і Московією.

«Я не знаю, де твоя могила, але знаю, де твоє життя». Ці слова поета цілком стосуються і такої величної постаті української історії, як гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Бо рік його народження невідомий, могила його — десь під бруківкою-асфальтом в районі Києво-Могилянської академії, бо не вберегли її «славних пращурів великих правнуки погані...». Та славен він своїми справами, й відома дата його смерті — 20 квітня 1622 року. Виповнилося 385 років з того скорботного дня, коли вся Україна оплакувала втрату свого вірного сина. Тож треба пом’янути його і нам — хай і через стільки літ. Ушанувати його світлу пам’ять. Тим паче що наступного року виповнюється 400 років відтоді, як українські козаки під проводом гетьмана Петра Сагайдачного оволоділи татарськими фортецями Інкерман і Ак-Яр — саме 1608 року козацький флот Петра Сагайдачного ввійшов у Північну бухту нинішнього Севастополя, де з нього висадився потужний десант. А вперше запорозькі «чайки» з’явилися в цих бухтах ще 1585-го. Тобто ще за 200 років до виникнення тут Севастополя, який спочатку, між іншим, називався Ахтіяром, коли тут ще й не чули про московітів (бо «росіян» на той час ще теж не було, а були московіти), натомість українці, «руські» бували тут частенько, мало не з ІX століття, від князя Володимира з військом, який 988-го тут, у Корсуні-Херсоні Таврійському, охрестився. Та й таврійським Херсонес називали не випадково — ще візантійський письменник XІІ століття Євстафій писав, що корінне населення Криму — таври і руси — це один і той само народ.

Таври були сучасними українцями — це доводили і вже наш сучасник професор Сімферопольського університету Петро Гарчев, і видатний краєзнавець Валько Кравченко у своєму досі належно не поцінованому дослідженні «Український Севастополь» (обидва дослідники, на жаль, уже покійні). Отож на запитання, коли українці з’явилися в Севастополі, в Криму, можна відповісти словами Валька Кравченка з його книжки: «...вони ніколи тут не з’являлися, вони були тут завжди, з прадавніх віків, коли ще тут не було не лише Севастополя, а й навіть Херсонеса Таврійського». І татари, й інші народи, а тим паче московники прийшли у Крим значно пізніше. Україно-литовське військо великого князя литовського Альгірдаса (Ольгеруса) 1363 року, громлячи ординців, узяло місто Херсонес. Та, як пише Валько Кравченко в «Українському Севастополі», «настав 1783 рік. Росія захопила Крим («по праву силы и победы оружия нашего»). 13 (2) травня до нинішньої Південної бухти Севастополя віце-адмірал Федот Олексійович Клокачов привів Озівську флотилію, створену в січні 1783 р. За два дні до цього кошовий отаман Лиманської флотилії Чорноморського козачого війська Сидір Білий привів сюди вісім фрегатів. Згодом він передав їх призначеному командуючим створеним Чорноморським флотом Клокачову, а сам повернувся до керування своєю флотилією. Не лише залоги Сидора Білого складалась з українців, а й на кораблях Клокачова майже всі матроси були українцями. Вони оселились в заснованому тут місті, і тоді в Севастополі з’явились перші українські хати-мазанки, і тут залунала українська мова. Д. М. Сенявін (майбутній адмірал), котрий керував зведенням перших будівель в Севастополі, згадував: «Начали строить казармы. Эти строения делали из плетня, обмазывали глиной, белили известью, крыли камышом на манер малороссийских хат».

Сидір Білий за бойові заслуги був нагороджений землями в Херсонському повіті і мав звання підполковника російської армії. Катерина ІІ визнала його заслуги, натомість сучасний севастопольський «совєт народних (!) депутатів» навіть згадувати про нього не хоче. Серед засновників Севастополя один лише Клокачов був росіянином та й той перебував тут лише тиждень і вже 8 травня відбув до Херсона. Далі керували створенням Чорноморського флоту і будівництвом Севастополя Мак-Кензі — шотландець, Войнович — серб, а надіслав сюди Клокачова ще ефіоп Ганібал. Харчі для Чорноморського флоту постачались з українських земель. Будівельні матеріали для перших споруд Севастополя — також. Перші кораблі будували в Херсоні та Миколаєві. А на чиї кошти будувались ці кораблі і споруди військового порту Севастополя? Знову-таки на кошти України.

Тож вшанування пам’яті Петра Сагайдачного на загальнодержавному рівні має виняткове державотворче значення, воно може стати завершенням лише одного періоду історії українського Криму і початком іншого. Творці нової, незалежної української держави, якими є і ми з вами, повинні відстояти, довести українськість Криму загалом, і Севастополя зокрема. То починати треба саме з Севастополя. Не лише перевидати книжку Валька Кравченка «Український Севастополь» масовим накладом, а й відкрити тут українські школи. Забезпечити державне фінансування української преси... А для початку — спорудити пам’ятник гетьману Петру Сагайдачному. Для цього наразі не потрібно державних коштів, а лише добра воля керівництва України та рішення на найвищому рівні — указ чи розпорядження Президента України. Про це вже кільканадцять років мріє відомий підприємець і меценат, український патріот Юрій Колесников із Сімферополя — доктор економічних, наук, президент об’єднання «Транс-Континенталь». Багато добрих справ зробила ця людина — всіх не перелічити... Одне лише фінансування кількох україномовних видань в дев’яностих роках минулого століття чого варте! Мільйони доларів (вживаю саме це визначення, бо за ці роки доводилося мати діло і з рублями, і з карбованцями, і з купонами, і з гривнями) витратив він на підтримку української культури і духовності, просто на допомогу людям. Розповідь про Юрія Колесникова — це тема окремого нарису. А наразі — конкретна пропозиція з його боку. Ще 1998 року він замовив і оплатив величний бронзовий пам’ятник Петру Сагайдачному і мріє встановити його, знову-таки, за свій кошт, в центрі Севастополя, скажімо, біля Штабу Чорноморського Флоту Російської Федерації. Сподіваємося, віримо, що керівництво України підтримає патріотичний вчинок Юрія Колесникова, і ми скоро зможемо розповісти нашим читачам про встановлення пам’ятника Петру Сагайдачному.

Встановлення такого пам’ятника саме гетьману Петру Сагайдачному може стати важливим кроком до взаєморозуміння і солідаризації населення такого складного міста, як Севастополь, знявши антагонізм між його російськомовними і україномовними жителями. Адже саме Петро Сагайдачний 1618 року врятував Москву від штурму військом, яким він командував, хоча легко міг взяти її. Та він не віддав наказ штурмувати місто, як християнин, пожалівши православних москвичів. Сагайдачний відновив у Києві православну митрополію. Більше того, саме Петро Сагайдачний навесні 1620 року просив московського царя взяти на службу запорозьких козаків — з таким проханням уже після смерті гетьмана звертався до царя соратник Сагайдачного козацький митрополит Йов Борецький у 1624 і 1630 роках. З роду гетьманів Петра Сагайдачного походив і видатний російський письменник українець Костянтин Паустовський. Тож постать Петра Сагайдачного може стати в Севастополі об’єднавчим символом двох народів з однією історією, ще одним чинником і стимулом до вшанування пам’яті національного героя України, геніального воєначальника й політика, який прагнув дружніх союзницьких (але рівноправних) стосунків з Москвою. Для Севастополя це особливо важливо та актуально. Встановлення пам’ятника Петру Сагайдачному в Севастополі якнайкраще сприятиме, на мій погляд, формуванню єдиної української політичної нації.

Фото Олега ВОЛОДИМИРСЬКОГО.