Країна з жахом спостерігає за зростанням цін, а на Городенківському цукровому заводі тішаться, що дорожчає цукор. Ще кілька днів тому, кажуть, за кілограм давали 2 гривні 25 копійок, а тепер — 3 гривні. Цукор, який лежав на заводських складах з минулого року, таки діждався свого зоряного часу. Тоді його не продали, бо ринок був перенасичений цим добром. Та й збувати цукор за ціною, нижчою від собівартості, не дуже й хотілося. Тепер ці невеликі поклади, викинуті на ринок, мали б хоч якось компенсувати заводові торішні збитки. А, за словами Мирослава Бандурака — виконавчого директора ТОВ «Аверс-93», як тепер офіційно іменується Городенківська цукроварня, підприємство втратило тоді на кожній тонні цукру 500—700 гривень.

Державі нібито не мало б бути ніякого діла до фінансових справ заводу. Вона позбулася останньої акції на частку його власності ще три роки тому. Уже четвертий сезон завод працює як стовідсотково приватна структура та ще й зареєстрована у Києві. То нехай би боліла голова у власників, чи сходиться у них дебет з кредитом. Але парадокс у тому, що на цьому підприємстві, як співається в пісні, зійшовся клином білий світ Городенківського району. У ньому і так нараховується нині дві тисячі безробітних. А, не дай Бог, закриється цукрозавод, їх кількість може зрости ще на 400—500 осіб. Принаймні стільки людей, стверджує директор, працюють на заводі у розпал цукроваріння. Соціальне напруження владі аж ніяк не потрібне. Тож в історії заводу навіть є сторінка, коли обласна рада заставила комунальне майно громади, щоб це приватне підприємство могло взяти кредит в одному з банків і сяк-так стати на ноги. Цей безпрецедентний факт свідчить лише про те, що у Городенківської цукроварні у регіоні — особливий статус. Мало того, що вона єдина в області. На цій цукроварні ще й тугим вузлом зав’язана чи не вся «господарка» району, промисловість якого, по суті, становлять два об’єкти — цукроварня та сирзавод.

— По-перше, — пояснює начальник управління агропромислового комплексу Городенківської райдержадміністрації Василь Савіцький, — цукрозавод — це зайнятість населення. По-друге, присутність його означає, що селянам є сенс займатися вирощуванням цукрових буряків. По-третє, район не знає проблем з цукром, бо тут завжди свого вистачає. Знову-таки вигода господарствам — не треба транспортувати врожай за тридев’ять земель, коли завод під боком. Розрахунки за здану сировину між заводом і селянами ведуться на давальницьких умовах. В оплату, крім цукру, входить ще й жом. Це спонукає городенківців займатися тваринництвом, бо ж треба цей корм для худоби кудись дівати. В свою чергу, це дає життя Городенківському сирзаводу. Ось так тут усе пов’язано однією ниткою.

Ой як кортить місцевій владі інколи смикнути за розпущений хвіст підприємства, яке нерідко спекулює на цих обставинах. Та тримає себе за руки. Бо як тільки щось — завод кричить, що держава хоче знищити цукрову галузь. На пам’яті районної влади ще живі спогади кількарічної давності, коли по місту носили символічну труну, в яку держава буцімто заколотила цукровиків. А хто тепер підприємства штовхає до самогубства — недалекоглядні господарі чи державна політика, чи те й те разом — сказати важко. Ситуація на заводі катастрофічна, зізнається Мирослав Нестерович. Як довго ще він протримається на плаву, сказати важко. Кожен сезон для нього може стати останнім. Щоб гарантувати йому якесь майбутнє, каже директор, потрібні кошти. І чималі — 5—6 мільйонів доларів. Тоді завод буде конкурентоспроможний. А де взяти такі кошти? Два роки завод спрацював з прибутком, якого після всіх відрахувань заледве вистачило на косметичний ремонт. Торішній сезон був збитковим. А обладнання вже вичерпало свій ресурс більш як на 70 відсотків. Приміщення збудоване ще, як кажуть, за царя Панька — у 1926 році. То тут, то там щось дає збій. Про якесь істотне нарощування потужностей чи нові прогресивні технології не йдеться. Сезон цукроваріння триває щонайбільше півтора місяця. А планка переробки сягає заледве ста тисяч тонн буряків.

А було ж колись, було! У районі пам’ятають, як у радянські часи завод починав працювати з вересня, а зупинявся у січні-лютому. За сезон переробляв не менш як 240—260 тисяч тонн буряків і давав 50—60 тисяч тонн цукру. І навіть за таких темпів та наявності в області ще одного цукрозаводу — Бовшівського — підприємства не могли переробити всю вирощену в області цукросировину. А що нині? Бовшівський завод почив у Бозі. А Городенківський, який мимоволі став монополістом на прикарпатських теренах, торік дав 11,5 тисячі тонн цукру, та десь такі самі види має на цей сезон. За сировиною машини долають відстань й 70 км, бо городенківці, які з діда-прадіда вирощували цю культуру на своїх родючих чорноземах, розохотилися до цієї праці. Досить глянути на цукрову плантацію — і бачиш причини. Десь прогрес рухається вперед, а селянську господарку обминає. Як були тут основною технікою дві руки та сапка, так і залишилися. В Європі уже й забули, що воно таке — ручна праця на цукрових плантаціях, а в нас на полях орудують одні родинні «комбайни» — дід, баба, їхні діти та внуки, які й орють, і сіють, і сапають, і збирають. Найвитривалішою ланкою у цій конструкції є пенсіонери. Ото вони ще за інерцією й підтримують животіння цукрової галузі. Але стара гвардія, загартована колгоспами, поволі вичерпує свій ресурс. Можливо, його ще вистачить на кілька років, кажуть у районній раді. А хто потім загинатиметься на полі, просапуючи «буряки рядочками, стеляться листочками»? Що ряди буряківників рідіють і то досить швидко, свідчать цифри: кількість виробників у районі порівняно з минулим роком скоротилася майже в чотири рази. Торік їх було близько чотирьох тисяч, нині — не більше півтори.

Як шагренева шкіра, скорочуються й площі цукрового буряку. Різниця з минулим роком становить 600 га. З 1,5 тисячі га, що становлять нині буряковий клин району, 880 га обробляють індивідуальні виробники, а 626 га перебувають у руках агрофірм. Хоч останніх на Городенківщині налічується 58, три з них — СВК імені Шевченка, фермерське господарство «Поточище» та приватна агрофірма «Вільхівці» — загалом засівають буряками 590 га. «Майбутнє — за такими агроформуваннями», — резюмують у районній раді. І врожаї тут — не пара тим, що збирають виробники на своїх ділянках. Середня врожайність перевалює за 500 ц, тоді як у індивідуальників — ледь за 200 ц. Виходить, що праця селян не лише важкозатратна, а й невдячна. Бо буряки хочуть не так гіркого поту, як, скажімо, гербіцидів. «Без вкладання додаткових коштів виробники не можуть збирати по 500 ц буряків, — каже Василь Йосафатович. — А де їм взяти той капітал? Якби ж то завод допоміг господарникам у потрібний момент вкласти гроші в землю. Але на ринку така цінова політика на цукор, що не дозволяє йому це робити». Одне слово, куди не кинь — всюди клин. Тільки не буряковий.

Не дивно, що на заводі про якісь перспективи чи розбудову не говорять. Зробили сякий-такий ремонт та витискають з обладнання останні сили. Звернутися б по допомогу до банків, та вони дають кредити під такі проценти, від яких іноземці, каже пан Бандурак, аж присідають. Отож крутиться колесо заводу, поки крутиться. Щодоби пережовує 2,3 тисячі тонн буряку — і добре. Наразі уже перероблено 12,5 тисячі тонн, а в буртах ще більш як 50 тисяч. Дощі, які моросять на Прикарпатті, закінчаться, сподіваються, раніше, ніж ці запаси. Втім, сільське господарство, зауважують, — непередбачлива річ, на 70 відсотків залежить від Божої волі. А від держави залежить регулювання цінової політики. Якщо вона й далі кидатиме переробника то в жар, то в холод, держава може недорахуватися ще одного цукрового заводу.

Мирослав Бандурак пильнує за барометром цін, а селянин журиться своїм. Торік завод платив йому за тонну буряку 65 кг цукру, а тепер за ту саму працю — 62 кг. Мало того, що життя подорожчало на всіх напрямах. Переробник пояснює, що зазнав збитків на цукрі, більше платити не може. Але чому за ті збитки має відповідати селянин, того останній не розуміє. Як не розуміє, чи справедливо те, що цукром, виробленим з вирощеної ним сировини, переробник ділиться в пропорції 60:40. Хіба селянська виснажлива праця просто неба, примхи погоди, які можуть нанівець звести всі його гарування, то менші ризики? І хтось йому те компенсує? Та ще й цукровий буряк у нашій державі — недотаційна культура. Добре німцеві — приїхав у Тлумач, взяв 4000 га землі в оренду, а держава йому за кожен га — по 300 євро дотації, а за посіяний буряк — ще по 600. Так працювати можна. А що нашого селянина до тієї праці заохочує? Хіба біда та безвихідь, а ще руки, які постійно шукають роботи.

А завод заздрить продавцеві. Його мучить, що бариші, які мають на цукрі торговці, не йдуть ні в яке порівняння з затратами, ризиками та прибутками переробника. Взяти хоча б те, що за сировину завод розраховується зі здавачами, як кажуть, не відходячи від каси. А чи знає напевно, що заробить на тому кілограмі цукру завтра, коли в країні все таке нестабільне і хистке, як сільська кладка через річку? А як подорожчав газ, дизпаливо? І що з того, що держава встановила мінімальні ціни на цукор? А якщо той мінімум торік виявився на ринку максимумом? Триматись за встановлену планку — то поховати цукор на складі. А хочеш його збути — маєш пірнути під неї. Держава за це карає. Але вибирай, що краще: каменем об голову чи головою об камінь.

Нині цукровим заводам радять, щоб вони в свої руки брали ще й вирощування буряку. Як свиновідгодівельні комплекси — вирощують свиню і тут же з неї роблять ковбаси. Бо нині між виробником і переробником постійні тертя. Кожен думає, як би свої ризики застрахувати за рахунок партнера. Якби ці дві ланки з’єднати в один пучок — не було б на кого дивитися вовком та підозрювати в нечесній грі. За свою історію завод кілька разів тужився взяти в обробіток землю. Навіть колись дочірнє господарство створив, «Червона калина» називалося. Але не вийшло так, щоб одночасно і швець, і грець, і на дуду грець. Тож ідея припала порохом. Та й потреба така ще не припекла, бо навіть теперішнього зниділого цукрового потенціалу регіону поки що вистачає на короткий сезон цукроваріння, який не встиг розпочатися, як вже фінішує. А поряд пустують землі. Нині в Городенківському районі, який здавна славився високою культурою землеробства, бур’янами заростають понад 5—6 тисяч га. Колись, згадує Василь Савіцький, не було й квадратного метра, щоб на ньому щось не вирощували. Василь Йосафатович каже, що ніж у спину сільського господарства встромили розпаюванням земель. Тепер людей намагаються навернути до кооперації, та ті клаптики землі вже не так просто стулити докупи. А ще, каже, нема стабільності в державі. Хоча б три-чотири роки спокійно попрацювати! Але спокій поки що не сниться й у снах. Навіть у солодких, хоч смак цукру тут ні до чого.

Івано-Франківська область.

На знімку: такий був Городенківський цукровий завод два роки тому.

Фото Галини КВІТКИ.