Єдність протилежностей: нездійсненна мрія чи неминучий фінал протистояння?

Утім, хіба тільки Харків? Уся країна сьогодні нагадує величезний, але «завислий» комп’ютер, що потребує негайного перезавантаження. Та коли десь у «провінційних» обласних центрах цю операцію змогли виконати вибори, то в нашому місті й у цілому в області вони, здається, тільки ще більше ускладнили й заплутали ситуацію. Правлячу в Харкові Партію регіонів тепер підтримує майже половина населення області. Стільки ж приблизно виборців хотіли б бачити біля керма влади інші політичні сили. Утім, нинішнє протистояння, схоже, змусило навіть найнепримиренніших політичних яструбів місцевого масштабу замислитися над питанням: а чи не в єдності наша сила?

Сталі симпатії

Минулі вибори не тільки не зняли напруги в суспільстві, а й ще більше її загострили. Напередодні виборів харківські «регіонали» оптимістично заявляли, що візьмуть на позачергових виборах більше голосів, ніж у березні минулого року. Пояснення впевненості давалося просте: «регіонали» постійно перевиконують узяті на себе зобов’язання. Справді, на виборах 2006 року при плані 620 тисяч голосів Харківська область «видала на-гора» 768 тисяч. Однак результати кампанії зразка 2007 року засвідчили спад довіри до Партії регіонів і її зростання до інших політичних сил. Це до певної міри природно: українці на підсвідомому рівні недолюблюють владу. У той само час політологи відзначають, що в регіоні поступово починає вирівнюватися баланс симпатій до основних політичних гравців.

Порівняно з минулим роком Партія регіонів утратила в Харківській області два відсотки голосів, водночас майже на 4 відсотки зросла довіра до блоку Юлії Тимошенко і Компартії, більш ніж на 2 відсотки голосів більше було віддано «Нашій Україні—Народній самообороні» і блокові Литвина. Майже ті ж пропорції відзначено і в самому Харкові. Однак політологи говорять і про те, що спад рейтингу «регіоналів» на кілька відсотків пов’язаний з тим, що в харків’ян сталі симпатії, які не змогли сильно похитнути ні передвиборні скандали, ні масове цькування у ЗМІ. А от підвищення рейтингу блоку Юлії Тимошенко, у цілому по Україні й у Харківській області зокрема, спостерігачі вважають закономірним. І кажуть, що розчарування багатьох виборців у «регіоналах» та «нашоукраїнцях» принесло БЮТ чимало голосів. Ті ж, хто з недовірою ставиться і до Тимошенко, швидше за все, віддали свої голоси за блок Володимира Литвина. Більше таких виборців було в сільських районах. Комуністи, найімовірніше, вважають експерти, завоювали симпатії тих виборців, які розчарувались у «регіоналах», а також тих, хто раніше голосував за Наталю Вітренко. Загалом же, відзначають експерти, в області намічається тенденція до зниження впливу «регіоналів» і зростання довіри до інших великих політичних гравців. Тож на наступних виборах цей баланс може вирівнятися ще більше.

Недовіра відкладається до весни?

Пропрезидентська партія «Наша Україна» на парламентських виборах весни 2006 року зазнала на Харківщині фіаско. За цю політичну силу тоді проголосувало близько п’яти відсотків виборців. Партія регіонів, домінуюча в обласній раді, взялась одразу усувати главу облдержадміністрації Арсена Авакова, заслухавши на черговій сесії його доповідь про економічну та соціальну ситуацію в регіоні й висловивши в підсумку йому недовіру двома третинами голосів. Однак усе-таки пан Аваков цей потужний удар витримав. Після низки судових розглядів він зумів довести в залі суду, що голосування за його відставку проведено з порушенням регламенту.

На якийсь час пристрасті довкола цього питання в краї вляглися. Але в переддень останніх виборів депутати обласної ради знов заговорили про те, щоб улаштувати А. Авакову черговий імпічмент місцевого масштабу. Питання було внесено до порядку денного, аж раптом, за кілька днів до сесії, президія облради передумала, хоча сесію облради, де планувалося розглянути питання про недовіру Авакову, призначали двічі: спочатку на 9 жовтня, пізніше — на 16. «Пересувку» в облраді пояснювали тим, що треба, мовляв, доробити питання.

Боротьба за позбавлення Авакова посади, протривавши півтора року, на даний момент звелась до нуля. За словами голови облради Василя Салигіна, депутати вирішили, що керівника обласної адміністрації краще заслухати по закінченні року, коли буде підбито всі підсумки. Тим більше, що на цьому наполягав і сам Аваков.

Політологи у своїх коментарях обережні, але багато хто бачить у цьому процесі об’єктивну проблему, що стоїть перед Харковом і Харківською областю, — це єдність влади, обласної ради та обласної адміністрації, у розв’язанні спільних завдань.

Чим фантастичніша брехня, тим більше в неї вірять

І до виборів, і після виборів одна з козирних карт опозиції — міський голова Михайло Добкін «не такий». Мовляв, обдурив харків’ян, не втримав ціни на енергоносії, не відремонтував за один рік дороги, що не ремонтувалися десятиліттями, не забезпечив гідного життя при нікудишніх зарплатах і галопуючих цінах. Це з одного боку. З другого — харківський градоначальник, мовляв, спить і бачить, як він з друзяками усе продає в цьому місті: землю, стратегічні комунальні підприємства, стадіони, аеропорти. Ну, а з третього — градоначальник недосконалий у моральному сенсі: лається під час запису політичних роликів, не так читає секретні папери, не ті історичні цінності цінує... Висновок: треба такого голову вигнати, а вибрати іншого, який відразу подбає про всіх і всіх нагодує.

Сьогодні хіба тільки ледачий не говорить про грядущі перевибори харківського міського голови. Кандидатів не бракує. Головою хочуть бути всі, та особливо ті, хто досяг великого успіху не в організації великих справ, а в посередницьких операціях типу «купи-продай» та зумів збити «потужні» політичні сили, що нараховують при уважному підрахунку не більше сотні багнетів.

Що ж стосується перевиборів, то процедура ця складна, і навряд чи в харківської опозиції вистачить сьогодні пороху в порохівницях, щоб самостійно, в окремо взятому місті, організувати і провести цю кампанію. Прибічників у них небагато, навіть на акції протесту приходять в основному найняті на годину студенти. А коштів у кількох місцевих багатіїв, яким зіпсували апетит у процесі поглинання харківського добра, вистачає хіба що на фінансування місцевих ЗМІ, котрі за такого розкладу готові смакувати промахи влади.

Однак днями, після того як у Харкові відбулась координаційна рада за участю Президента Віктора Ющенка з підготовки заходів у зв’язку з 75-ою річницею голодомору, Михайло Добкін заявив, що він настільки пройнявся цією темою, що тепер докладе максимум зусиль, щоб у Харкові з’явився Парк пам’яті й меморіал на честь безвинних жертв політичного насильства. Хоч раніше градоначальник висловлювався за стриманіше ставлення до цього, безумовно, трагічного факту в нашій історії, за що не раз зазнавав критики з боку націонал-патріотичних сил.

Незабаром більшістю голосів депутати обласної ради затвердили програму увічнення пам’яті жертв голодомору 1932—1933 років на нинішній і наступний роки. Головний її пункт — створити меморіал пам’яті жертв голоду.

Інформаційна війна

До всіх інших лих у Харкові ще додалася й інформаційна війна. Тепер уже воюють між собою не тільки засновники заводів, газет і пароплавів, але й самі журналісти телевізійних каналів і друкованих ЗМІ. Коли вона почалася і коли можливе примирення на інформаційному полі — ніхто до пуття сказати не може.

Активне використання «чорних» інформаційних технологій у Харкові почалося десь років шість тому. Вибори 2006 року поклали початок справжній телевізійній війні в Харкові. Програми, не гребуючи нічим, плодилися на екранах і множилися. Конфліктуючі сторони скотилися до виробництва мультфільмів і тиражування роликів, що показують опонентів у принизливих ситуаціях. Та все-таки є надія, що харківські журналісти знайдуть у собі сили стати вище цієї політичної метушні. На недавніх слуханнях зі свободи слова, які відбулись на одній із сесій Харківської облради, журналісти відверто говорили про те, що не розуміють, як можна зараз захищати свободу, коли всі колеги поділені на «своїх» і «чужих». І що в інформаційних війнах не буває переможців, тому рано чи пізно треба зупинитися. Чи не знак це доброї волі до миру і злагоди? Адже спочатку, як відомо, було саме слово.

Харківська область.