У Києві Вічний вогонь запалили на десять років раніше, ніж у Москві

Звісно, для киян та подія була неординарна. Проте потрапити на відкриття було майже неможливо. «Мені здається, туди пускали тільки військових і за особливими перепустками, — згадує Лідія Різник, якій 1957 року виповнилося 14 років. — Про відкриття пам’ятника в Києві, ясна річ, говорили. У кожній сім’ї хтось загинув на фронті. І дуже багато хто не знав, де саме поховано їхніх рідних. У похоронках зазвичай вказували якийсь населений пункт. Приміром, у похоронці на мого батька Опанаса було записано, що він героїчно загинув під час визволення Києва в районі Канева. А де саме, я й досі не знаю. А скільки було тих, що пропали безвісти! Тому до пам’ятника одразу пішли люди. Ми з тіткою — в якийсь із перших днів після відкриття. Коли саме, вже не пам’ятаю, але таких, як ми, там було багато».

Хто саме з високопосадовців був присутній на відкритті монумента, дізнатися не вдалося. В музеї Великої Вітчизняної війни мені зауважили, що, мабуть, і не вдасться. Бо в компартійних архівах стосовно цієї події зберігся запис тільки про одного учасника церемонії — двічі Героя Радянського Союзу маршала Василя Чуйкова, командувача військ Київського військового округу, якому було надано честь запалити Вічний вогонь. Що стосується Микити Хрущова, то на відкритті в Києві його бути не могло. Того дня в Москві проходив парад, присвячений 40-річчю революції, отож місце Хрущова було на Мавзолеї. До того ж у 50-ті роки відкриття пам’ятників війни ще не супроводжувалося помпезністю, приїздом високих гостей, виступами художніх колективів... Війна ще стояла за плечима. Тоді про неї згадували мовчки... Це вже пізніше, коли до влади прийшов Леонід Брежнєв, з’явилися повоєнні медалі, статуси, пільги... До речі, 9 Травня червоним днем календаря стало тільки 1965 року. Того само року і Києву присвоїли звання «місто-герой».

Проте в архівах збереглися постанови, з яких і почалося спорудження монументів, що увічнювали пам’ять загиблих у Великій Вітчизняній війні. Перша постанова уряду СРСР датується 2 березня 1956 року. Вже 5 березня Рада Міністрів УРСР та ЦК КПУ прийняли спільну постанову і вирішили розмістити «Парк вічної слави воїнам Великої Вітчизняної війни» на схилах Дніпра в районі колишнього Аносовського (від прізвища коменданта Київської фортеці) саду. Від 1895 року цей парк був улюбленим місцем прогулянок киян. Особливо любили його діти, бо за наказом Олексія Аносова для них у саду розмістили гімнастичні снаряди.

Проект монумента підготували вже до 30 червня. Його авторами були архітектори А. Мілецький, В.Бакланов, Л. Новиков та скульптор І. Першудчев, якого за радянських часів називали «співцем ратного подвигу радянських воїнів», оскільки майже всі його роботи були присвячені Великій Вітчизняній війні. До речі, в тому самому авторському складі 1958 року ця група реалізувала ще один проект — пам’ятник у селі Нові Петрівці...

І ще кілька слів про Авраама Мілецького. З часом він емігрував до Ізраїлю і став головним архітектором Єрусалима. 1991 року Мілецький передав у Київ свій проект пам’ятника трагедії Бабиного Яру і переміг у конкурсі. Проте той проект так і залишився на папері...

Отож у 1957 році парк перепланували. Як розповів заступник директора з наукової частини Музею історії Києва Дмитро Малаков, сюди перенесли прах невідомого солдата. Над його могилою встановили 27-метровий обеліск. Обабіч алеї — могили 34 радянських командирів, перепохованих з різних місць. Серед них ті, що загинули під час київських операцій 1941 та 1943 років. «Найближче до Вічного вогню лежать двоє: передвоєнний командувач військ КОВО, а потім командувач Південно-Західного фронту генерал-полковник Михайло Кирпонос та передвоєнний аташе посольства СРСР у Берліні, а потім начальник штабу Південно-Західного фронту генерал-майор Василь Тупіков. Обидва загинули в ніч на 20 вересня 1941 року поблизу хутора Дрюківщина на Полтавщині, намагаючись вирватися з оточення в київському котлі. По визволенні прах Кирпоноса в грудні 1943 перепоховали в Ботанічному саду університету, а Тупікова — у сквері на розі вулиць Святославської (нині Чапаєва) та М. Коцюбинського. 1957-го їх прах перенесли у парк. Так само втретє довелося ховати гвардії старшину бронетанкових військ Никифора Шолуденка, чий прах спочиває на першому місці праворуч алеї парку».

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА (з архіву «Голосу України»).