За 26 кілометрів від Івано-Франківська на мальовничих берегах Дністра розкинувся райцентр Галич — невеличке містечко, де нині проживають близько семи тисяч мешканців. Важко повірити, що цей заштатний населений пункт колись був столицею могутнього Галицько-Волинського князівства — першої української держави на наших землях, що мала свої кордони, військо, гроші, свого президента — князя і навіть свій парламент, роль якого відігравали бояри. Сьогодні про колишню велич Галича нагадують хіба що давні церкви, рештки стародавніх замків та музейні експонати. На жаль, від старості та бездоглядності у середині ХVІ столітті розсипався найвеличніший колись храм Галичини — Успенський собор, заснований князем Ярославом Осмомислом у 1157 році. Для галичан у той час він мав таке само значення, як для Київської митрополії Софійський собор. Відомо, що Галицький Успенський собор Святої Богородиці і за своїми розмірами мало чим поступався Софії Київській — його фундаменти лише на півтора метра в довжину і ширину менші за софійські.

Сенсаційне відкриття Пастернака

Собор був центром духовної і світської влади в перших століттях християнства на цих теренах, окрасою княжого Галича, тож відшукати його місцезнаходження було найзаповітнішою мрією найвизначніших археологів. Досить сказати, що впродовж ста років експедиції науковців невтомно копали галицьку землю, сподіваючись натрапити на фундаменти собору. Сенсаційне відкриття сталося у 1936 році. І воно справедливо випало на долю відомого українського археолога, дослідника Галича Ярослава Пастернака. Важко передати, який підйом національної самосвідомості в українців спричинила ця подія. До села Крилоса, що нині за декілька кілометрів від Галича, а тоді було історичним центром княжої столиці, зі всіх кінців до святого місця заспішили паломники. Щоб священні фундаменти не затоптали, Ярослав Пастернак зробив над ними дерев’яне шатро і обладнав місце, звідки віруючі могли оглядати легендарні рештки храму. По суті, це був перший галицький музей-заповідник. Та проіснував він недовго. Наближався 1939 рік. Передчуваючи воєнне лихоліття і розуміючи важливість знахідки, Ярослав Пастернак присипав фундаменти землею. А останки князя Ярослава Осмомисла, знайдені ним у притворах собору, з благословення митрополита Андрея Шептицького перевіз до Львова у крипту собору святого Юра. Тут прах Ярослава Осмомисла покоїться й досі. Сама ж гробниця князя стала експонатом Івано-Франківського краєзнавчого музею.

Воскресіння давнього міста

Відтоді пройшло немало десятиліть. Науковці не раз намагалися привернути увагу до Галича, його багатої історії та пам’яток. Заради справедливості скажемо, що у 1975 році тодішній райком партії заговорив про необхідність створення в Галичі національного заповідника. Кажуть, уже був призначений навіть його директор. Та потім ця справа затихла. Заповідник на цих теренах виник уже в часи незалежності — у 1994 році. Однак про Галич голосно заговорили лише у 1998-му. Обласна влада зуміла привернути увагу до міста, ініціювавши відзначення на державному рівні його 1100-річчя. До маленького райцентру на святкування вдалося затягнути навіть тодішнього Президента України Леоніда Кучму. Завдяки цим урочистостям занепале бідне містечко отримало кошти, за які більш-менш причепурилося, а в центрі міста було відкрито пам’ятник Данилу Галицькому. «Марафет» наводили так скороспішно, що доходило до анекдотичних ситуацій. Галичани й досі з усмішкою згадують про будинок на центральній площі міста, де відбувалося головне святочне дійство. Власне, це був уже не будинок, а лише передня фасадна стіна, що залишилася від нього. Відбудувати його не встигали. Але галичани знайшли вихід з ситуації: стіну гарно пофарбували, підперли сусідніми спорудами, і з площі здавалося, ніби це справжній, а не бутафорський будинок.

Мабуть, щоб справити більше враження на сановників, тоді ж відкрили фундаменти Успенського собору. Свято прошуміло, а вони так і залишилися під відкритим небом, віддані на поталу снігам і дощам. Фахівці кажуть, що відтоді фундаменти зазнали більшої руйнації, ніж за всі попередні століття.

Консервувати і музеєфікувати!

— Роботи зі збереження фундаментів собору заклинила абсурдна ідея, яка виникла у головах деяких місцевих чиновників того ж 1998 року, — відбудувати на старих підмурівках Успенський собор, — пояснює генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич» Олександр Береговський. — Чинне законодавство передбачає у таких випадках одне: музеєфікацію і консервацію автентичних залишків собору, що дійшли до наших днів. Усупереч думці наших археологів та офіційній забороні Міністерства культури на замовлення райдержаміністрації одна будівельна фірма встигла навіть залити частину автентичних фундаментів бетоном і «впаяти» туди арматуру. Для того, щоб розібратися, хто правий, а хто ні, заповідник «Давній Галич» ініціював проведення міжнародної наукової конференції «Успенський собор Галича: минуле, сучасне, майбутнє», котра відбулася у два етапи у 2005 і 2006 роках. Під час дискусії фахівці дійшли згоди, що будь-яке будівництво на старих фундаментах є, по-перше, незаконним, і, по-друге, не має ніякої рації. Чому? Тому, що ще у 2002—2003 роках на наше замовлення науково-дослідна лабораторія Інституту архітектури Національного університету «Львівська політехніка» розробила проект консервації та музеєфікації решток фундаментів собору. Керівником проектної групи є доктор архітектури завідувач кафедри реставрації «Львівської політехніки» Микола Бевз. Проект був розглянутий і прийнятий до реалізації Міністерством культури і туризму України. Тож сьогодні питання впирається лише у фінансування і проведення необхідних робіт. Наразі для забезпечення схоронності пам’ятки зроблено першочергове: водовідведення, щоб дощі не стікали в яму, дренажі, так звані глиняні замки, що закрили фундаменти, замовлено камінь-піщаник, який буде використано як консерваційний матеріал. Можна сказати, що справа вже другий рік як зрушила з місця. Щоправда, не такими темпами, як хотілося б.

Загалом, починаючи з 2003 року на Успенський собор з Києва надійшло близько півмільйона гривень. А потрібно 4 мільйони гривень. Можливо, через два роки, мріє директор, об’єкт уже буде в такому вигляді, що його зможуть оглядати туристи. Однак сумнівається, що проект, який передбачає не лише музеєфікацію та консервацію фундаментів, а й благоустрій території та інше, буде здійснений в означений термін — до 2012-го. Ось і поточного року заповідник ще не отримав на собор жодної копійки із запланованих у державному бюджеті 100 тисяч гривень. Та й субвенції в район на ці цілі зупинилися.

«10 років виготовляли документи на пам’ятку»

Є ще одна обставина, яка загальмувала роботи і про яку не надто люблять тут говорити. Мова йде про виготовлення Державного акта на пам’ятку, адже держава не може вкладати гроші не у свою власність. Коли працівники заповідника звернулися до громади по згоду на отримання такого документа, їм відмовили. Тож роботи, що проводилися зі збереження фундаментів, мали, так би мовити, напівлегальний характер. Важко повірити, але за дозвіл на виготовлення акта заповідник судився з місцевою громадою близько шести років! А загалом ця процедура тривала майже десять років. Наразі вистраждані документи уже, кажуть, на підході, а з громадою знайдено порозуміння. Лише втрачений час уже не повернеш.

Стосовно самого проекту, то вдалося довідатися таке. Консервація буде здійснена з використанням каменю-піщаника з Бережанського родовища. Фундаменти «одягнуть» у глиняний замок, а зверху протрасують піщаником. Частково їх музеєфікують. Буде споруджено оглядовий майданчик для туристів, який використовуватимуть і як відпустову площу під час прощ. Остання ідея належить греко-католицькій єпархії, котра хоче, щоб нарівні з Гошевом і Зарваницею тут було відпустове місце. Є також думка повернути сюди зі Львова мощі засновника храму — галицького князя Ярослава Осмомисла. Правда, на думку працівників заповідника, його останки, перепоховані 1941 року у крипті собору Святого Юра, нині перебувають у дуже добрій компанії. Там лежать мощі Андрея Шептицького, Йосипа Сліпого, Сильвестера Сембратовича. І тягати їх з одного місця в інше не варто. Однак, кажуть, це питання церковної влади і української держави, їм це вирішувати.

Відбудовувати чи не відбудовувати?

Чи можна вважати, що дискусії про подальшу долю фундаментів собору уже остаточно припинилися? Учені висловили свою думку, каже Олександр Богданович. Але галицька влада час від часу продовжує повторювати, що на цьому місці має стояти собор. Тож не виключено, що дискусія лише затихла. Хоча варіант відбудови, каже він, у принципі неможливий.

— Чинне законодавство України передбачає, що може бути причиною для відтворення пам’ятки. Насамперед це фотофіксація, обмірні креслення, описи, свідчення сучасників. Нам інколи закидають: а ось у Києві і золотоверхий Святомихайлівський, і Успенський собори відновили. Але в Києві ще живуть люди, які хрестилися у цих храмах, брали там шлюб. Радянські вчені, які за розпорядженням влади розбирали Михайлівський собор, обміряли його до міліметра. Усі фрески були акуратно знято й перевезено до Росії, звідки нині вони частково повертаються в Україну. Є зафільмовані й останні секунди існування Успенського собору перед тим, як його підірвали. Тобто в цьому разі були підстави для відновлення. А який вигляд мав Успенський собор Галича, ніхто не знає. Невідомо навіть, скільки на ньому було куполів. Жодних документальних свідчень, яким він був, немає. І хоча сьогодні створено понад 10 варіантів, який він міг мати вигляд у княжі часи, це суто плід фантазії. А в реставрації є гасло: «Де починається уява, там закінчується наука». Якщо сьогодні тут щось зводити, то це буде новобудова XXІ століття, але аж ніяк не відбудова колишнього собору. Чи є в цьому потреба? Як простий мирянин, скажу, що нині далеко не кожне таке село, як Крилос, що налічує близько двох тисяч мешканців, може похвалитися, що в ньому одна релігійна громада має аж три церкви. Маю на увазі церкву Успіння, новозбудовану церкву на Четверках та ще й типову бойківську церкву хатнього типу, яку перенесено із села Поплавники Галицького району до Крилоського музею народної архітектури і побуту Прикарпаття і яка буде діючою. Ми назвали її «церквою подорожнього» і наступного року введемо в експлуатацію. Тож хіба нема де задовольнити свої релігійні потреби?

Івано-Франківська область.

На знімку: фундаменти Успенського собору (на передньому плані) та церка Успіння Пресвятої Богородиці.

Фото автора.

***

...Коли створювався заповідник, і Олександр Береговський бігав з паперами по міністерству, чиновник з цього відомства спитав його: «А де це — Галич? На Закарпатті?». І цьому є пояснення — історія замовчувалася, а Прикарпаття в радянські часи мало статус закритого регіону. Правда, у цьому був і плюс: Галичу вдалося уникнути радянського туризму. Як тут кажуть, місто не затолочили. Але й сьогодні, коли Галич став доступний і відкритий, черг туристів тут немає. Місто і далі живе тихим провінційним життям, ритм якого відбивають церковні дзвони. Здається, що сучасному Галичу не під силу нести на своїх вутлих плечах ношу зі скарбами історії, що дісталися йому з княжих часів у спадок. А чайні ложки коштів, які перепадають з бюджету, дають змогу ледь триматися. Галичу не вистачає добрих доріг, готелів, екскурсоводів, грошей на наукові експедиції, реклами, щоб світ міг довідатися, який він є. За насиченістю пам’ятками історії, культури, архітектури інше таке місце, як Галич, важко знайти. На території Національного заповідника «Давній Галич» є 97 пам’яток культурної спадщини, з яких у Крилосі — 61. Та нинішній райцентр може хіба що лише тішитися відголосками слави колишнього стольного Галича, адже ще не навчився жити на його дивіденди.