Жовтневий підсумок пережитого

У жовтні Мінекономіки покращило експрес-прогноз економічного зростання в 2007 році на один процентний пункт — до 7 відсотків приросту валового національного продукту (ВВП). Водночас воно погіршило до 11,6 відсотка річний (грудень до грудня) прогноз інфляції. Це сталося на тлі вже звичної публічної дискусії на тему «Хто винен?». І Нацбанк, і уряд, природно, апелювали до громадян, захищаючи власні мундири. Дехто згадував 2003-й, коли через подорожчання хліба раптом потрапили під загрозу річні виміри і економічного зростання, і інфляції. Але паралелі неочевидні. Ми ще не мали помаранчевих і біло-синіх потрясінь. Долар по відношенню до інших валют ще не падав і, ясна річ, не тягнув за собою гривню.

Тоді наші банки тільки мріяли про колосальні обсяги валютних запозичень, які вони здійснили за останні два роки, а людям ще тільки належало відкрити для себе всі принади валютного кредитування. ВВП тоді сягнув 9,6 відсотка, а інфляція не перевищила 8,2 ще й тому, що нікому й на думку не спадало однією рукою покласти 17,5 мільярда гривень на підвищення заробітних плат і пенсій, а другою — запровадити держрегулювання хлібних цін, з тим щоб виграти вибори. Тепер усі ці приємні й неприємні сюрпризи вже позаду. У регіонах подорожчав хліб. І експрес-прогноз Мінекономіки видається свого роду підсумком пережитого. Влада зажадала свого роду допінг-контролю за інфляцією.

Причини зростання цін у вересні-жовтні Перший віце-прем’єр-міністр Микола Азаров вбачає у подорожчанні енергоносіїв, падінні курсу американського долара, штучному підігріванні інфляційних очікувань і зростанні середніх заробітних плат. Йому легко заперечити, бо ціни зростають швидше від зарплат у рази. У вересні, коли ціни пішли вгору, реальна зарплата знизилася проти серпня на 0,3 відсотка (вона зростає майже удвічі повільніше, ніж торік). Поза тим Микола Азаров має рацію, бо зростання заробітних плат вже давно неадекватне зростанню продуктивності праці. Улітку ми не побачили цінового послаблення головно через небажання бачити штучність статзвітності промислового зростання і надмірні обсяги гривні, яка виходила в обіг, щойно Нацбанк викуповував на міжбанківському ринку американську валюту. А восени кількість товарів уже не задовольняла суспільство, бо левову частку приросту валового продукту забезпечували невиробничі складові — чисті податки, оптова і роздрібна торгівля, послуги тощо. Зазирнувши у платіжний баланс, ми зрозуміли, що зростаємо здебільшого не завдяки реальному виробництву товарів і послуг, а завдяки їх подорожчанню.

Шукати винуватців у високій інфляції справа невдячна, бо в нас не питають з Мінагрополітики за різке падіння продуктивності праці, з Міністерство ЖКГ — за неосвоєння мільярдів гривень бюджетних коштів, з Мінпаливенерго — за нестворення стабілізаційного фонду нафтопродуктів для боротьби з сезонними коливаннями цін і т. д., і т. п. А не питають тому, що з монополіями владі вигідніше дружити, ніж сваритися.

Вибухи немісцевого значення

На старті жовтня ми всі стали свідками дуже прикрого інциденту, який класично проілюстрував, чому наші монополії завжди зверху, а споживачі знизу. Російський «Газпром», який через афілійовані з ним структури скоро рік, як цілковито контролює надходження природного газу в Україну, погрожував скоротити його поставки, якщо «Росукренерго» не покриє прострочену заборгованість приблизно в 1,3 мільярда доларів США перед постачальником «Газпром експорт». За якусь хвилину до опалювального сезону це пролунало, як вибух, оскільки блакитним паливом від «Росукренерго», через ще одного напівросійського посередника «Укргазенерго» і «Нафтогаз України» підживлюються і промислові, й побутові споживачі та бюджетні організації. Мало того, через день з України вже вимагали 2,1 мільярда доларів США. З’ясували, що почім, хто кому і скільки завинив, і усе за місяць владнали, але компенсуватиме втрати монополій споживач. Рано чи пізно він відшкодує через тарифи і втрату авансу за транзит блакитного палива територією України, і величезні кредити для покриття боргу «Нафтогазу України», і відсутність у підземних сховищах імпортного природного газу за цінами цього року ($130 США). Нагадаю, і Президент країни Віктор Ющенко, і Прем’єр-міністр Віктор Янукович минулого місяця вважали за прийнятну ціну 1000 кубічних метрів блакитного палива 150—160 доларів США.

Вибух у багатоповерхівці Дніпропетровська ще раз примусив країну здригнутися. І знову на експертному рівні йшлося про згубну силу газових монополій. Адже, хотіли того чи ні, а ми дозволили напівросійській «Укргазенерго» перейти від прямих угод зі споживачами до опосередкованого контролю за найбільш ласою частиною газорозподільних активів — міськ- і облгазів. Ще раз підкреслю: від монопольного становища на газовому ринку — до опосередкованого контролю за розподільчими активами, які, між іншим, є невід’ємною складовою газотранспортної системи країни. Структура власності останніх така заплутана, а недотримання правил експлуатації мереж, переданих їм в управління, таке очевидне, що смертельний вибух міг статися будь-коли, але струсонуло в жовтні, будь-де на Сході країни, але перепало дніпрянам. Чому я вважаю цю трагедію вибухом немісцевого значення? Бо не виключено, що первинні мережі низького тиску передадуть у концесію (про це йшлося у секретаріаті Президента і, цілком ймовірно, на переговорах Віктора Ющенка з російським бізнесменом Віктором Вексельбергом, який контролює потужну російську групу «Газекс» і, зокрема, сумно відомий «Дніпрогаз»). І, схоже, в концесіонерах побачимо росіян. Вже зараз вони мають дуже серйозний вплив на газовий та інші ринки, які тісно пов’язані з життєзабезпеченням: від тепло- і водопостачання — до транспорту і зв’язку. Це добре, якщо тільки цей вплив не заважає конкуренції, не імпортує в країну те, чого у нас і так не бракує, — монополії, які починають одразу диктувати ціни і тарифи.

Програші не на стадіонах

Відверто кажучи, не довіряю усіляким рейтингам. Але це не стосується рейтингу конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму, який потрапляє на очі восени від 2004 року. Він базується на опитуванні більш як 11 тисяч крупних бізнесменів стосовно економічних потенціалів 131 країни. Поділюсь. За цей рік Україна втратила інвестиційну привабливість на чотири пункти і нині посідає 73-те місце. Нас обігнали Росія (58-ме місце), Казахстан (61-ше), Узбекистан (62-ге), а ми — Грузію, Вірменію і Молдову. Погіршилися позиції і в категорії «ефективність товарних ринків», в якій ми скотилися з 73-го на 101-ше місце. Не інакше, як через якість вищезгаданого допінг-контролю за цінами і посилену роль монополій. Найкращий показник серед 12 критеріїв ми здобули в категорії «розміри ринків», що свідчить про невикористані можливості. А найгірший — у категорії корупції, податкового регулювання і якості державних інститутів. Зрештою, усе найгірше стосується наслідків політичної кризи, яка стала на заваді прийняттю податкової та інших реформ і впродовж року примушувала інвесторів дивитися на нас, як на таких, що подають надії.