Жаринки Олега Германа

«Чуєш, брате мій....»

Він родом із старовинного села Чернихова на Зборівщині. «Я ріс в енергетиці українського мелосу, чистого, живого, це залишило слід на все життя». Батько воював на фронтах, відсидів у двох концтаборах, німецькому й сталінському (за те, що потрапив у полон), не нарікав на долю і ні на кого зла не тримав. Повернувшись, сказав коханій дівчині: «Поки не збудую хати, свататись не буду». І Марія Чотиригодинна (дівоче прізвище матері) чекала. У цій хаті народилися Олег з братом. Давно батьків нема, а хати діти не продають. Олег Михайлович буває тут щовихідних. Тут досі зберігається банджо, зроблене батьком з артилерійського снаряда, багато інших, дорогих серцю речей.

Батько працював завідувачем клубу, мати весь день на колгоспних буряках, а вечорами... Взимку в клубі холодно, то вдома напалювали піч і починалися репетиції. Дорослі співали, готувалися до вистав, робили декорації, а діти — поруч.

Пригадує Олег Михайлович епізод із життя батька. Повіз він на огляд до Тернополя сільський хор, та й заспівали заборонену тоді «Чуєш, брате мій...» Хтось із журі наказав припинити спів, а батько йому: «Журавлів не можна зупинити». Пісню таки доспівали. Лунала вона і коли Михайла Германа, знаного на всю округу співака, музиканта і годинникаря, опускали в сиру землю. Олег Михайлович досі не може стримати подивування, коли згадує це. Відспівувати батька приїхали хори, які він навчав: сільський, церковний, з семінарії. Коли домовину опускали в могилу, звідкись узявся клин журавлиний, та так низько пролетів, що люди відчули вітер від крил. І сама собою полинула над могилою прекрасна мелодія: «Чуєш, брате мій...»

Михайло Герман співав, грав чи не на усіх музінструментах. Олег Герман співає, грає, творить музику, віршує, малює. Він показує мені морського коника, виліпленого онуком Олександром. Син грека Костаса й українки Наталі, він добре знає українську, перекладає своїм ровесникам надзвичайно цікаву дідову книжку, жанр якої важко визначити: сучасні казки, які «ростуть» разом з тими, хто їх читає. Доньку Олега Михайловича після закінчення педуніверситету направили на роботу за кордон: викладати у Греції українську для наших поселенців.

Там вона вийшла заміж. Чоловік, шануючи уподобання дружини, виділив їй помешкання, де є бібліотека з українськими книгами, наші народні інструменти, тут же — художня школа для дітей. За сприяння чоловіка Наталя створила у грецькому містечку справжню мистецьку оазу, де збираються наші земляки, куди приводять своїх дітей. У художній школі Наталі — 80 учнів.

...Коли Наталі виповнилося сім, батько вперше вивів її на сцену. Їхній дует так добре сприйняли, що батька і доньку почали запрошувати чи не на всі мистецькі заходи в місті. Тепер Олег Михайлович співає сам. Він сам собі режисер, поет, композитор. Його бардівські концерти дуже популярні.

У нього свої цінності й погляд на життя. Якось його познайомили з підприємцем: мовляв, може допомогти у фінансуванні книжки. Той мовив зверхньо: «Якби ти про мене написав, може, щось вділив би». Але Герман ніколи ні під кого не підлаштовувався, не славив того, що стояло впоперек душі. Мав пропозиції попрацювати на виборчій кампанії, обіцяли добре віддячити, адже знали, що в Германа авторитет беззаперечний. В жодній акції участі він не брав, собою не торгував. Кажуть: «Що ти за проректор, й досі їздиш громадським транспортом?» — він не ображається. «Моя арифметика не збігається з тією, що довкола, — каже Олег Михайлович. — Але я не роблю з того трагедії. Кожен живе, як знає. Я приїду в суботу до батьківської хати, вмиюся водою зі своєї криниці, сяду в садку на пеньок — і щасливий. Скільки передумано на тому пеньку, скільки поетичних рядків приходить у таку мить...»

Зовні Олег Герман видається людиною м’якою. Чого вартий його тихий усміх беззахисної людини. Йому часто приносять рукописи на рецензію. Сотні сторінок патетики й патріотизму, а поезія й не ночувала. Душею він не кривить, талановитого благословить, графомана підтримувати не буде. Каже, що найбільшу втіху має від студентства. Двері його кабінету ніколи не зачиняються. Перерви між лекціями в нього немає. Каже: «Не так важливо, щоб тебе слухали, головне, щоб тобі вірили. Для викладача головне —збудувати цей місток довіри. Коли студенти вірять викладачу, вони стають ніби співтворцями предмета, а це набагато цікавіше, ніж просто заучувати матеріал. Не вказувати, не нав’язувати свого вибору, а спонукати до пошуку власних шляхів».

У Олега Германа півтора десятка книг — поезії, новели. Від «Жаринок у серці», які він мені подарував, не можна відірватися. То філософія, вбрана у поетичний рядок. Він мріє видати книгу про своє село — «Від хати до хати». Це буде історія Чернихова, пропущена через життя людей. Жодної родини Олег Герман не обмине. Невдовзі у видавництві «Богдан» вийдуть з друку «100 потайних дверей». Недарма вони так зацікавили ровесників його онука. На одній сторінці — вірш, на другій — малюнок, далі запитання. Відчиняючи умовні двері, діти не просто пізнають світ, а й вчаться бути активними.

А його картини? Ось втомлений столяр схилився на руки: з одного боку зроблена ним колиска, з другого — домовина. Між ними — невидима нитка життя. Ось батьківська хатина у садку — джерело натхнення. Скільки ще потайних дверей треба відчинити, щоб пізнати внутрішній світ Олега Германа?

Тернопільська область.

Фото автора.