Ну, і як довго ми всі ще будемо брехати собі й іншим!? От тільки досі не знаю головної мотивації цієї брехні: чи тому, що насправді ми несповна розуму, чи тому, що свідомо хочемо цю кляту систему совєцьку зберегти для наступних поколінь?!

Бо наразі виходить, як у відомій інтермедії Райкіна-Жванецького: «Я з бажаючого позрізаю всі ґудзики, а ви побачите, що він робитиме!»

Але ж йдеться не про якийсь один момент, а про цілу епоху: як ото під час комуно-совєцької колгоспизації «позрізали ґудзики» з українського селянина, який годував усю Європу, так досі й носить штани в руках, підперезуючись обіцянками урядів, що постійно змінюються, та сподіваннями на те, що колись настануть справжні, а не один якийсь рекламно-пропагандистський «рік села».

Пані й панове можновладці з гарантом на чолі! Та подивіться, нарешті, під ноги й навкруги: у той час, як впродовж шістнадцяти років дуже правильні господарі численних кабінетів на печерських пагорбах вправляються у пустопорожній ерудиції перед мікрофонами й телекамерами, українські поля позаростали вже не лише бур’янами, а й лісом.

Ну, і що вас нині найбільше цікавить, панове партійці регіонали з комуністами? А відомо: хочете якнайшвидше взятися за торгівлю землею!

Село вимирає, працювати на землі вже майже немає сенсу, але меткі «посередники», які крутяться навколо тих селян (котрі ще якось животіють і тягнуть на собі вітчизняного аграрного воза), скуповують молоко по 1 грн. за літр, яблука — по 0,25 грн. за кілограм, картоплю — по 0,5 грн. за кілограм, м’ясо — по 5 грн. за кілограм тощо, продаючи потім цю та іншу сільгосппродукцію у кілька (і кільканадцять!) разів дорожче.

Упродовж тривалого часу мені доводиться дуже багато їздити по селах благодатної Чернігівщини. Доводиться не лише тому, що народився і виріс у селі, і люди села звертаються до мене, бо довіряють у різних справах. Доводиться ще й тому, що, згідно з рішенням нашої партії «Батьківщина» і постановою БЮТ, за мною (як і за кожним членом нашої фракції) закріплена відповідальність за п’ять районів області.

Бо відповідальність депутата перед громадянами-виборцями певного округу, що її пан В. Литвин нині лише пропонує впровадити, вже давно діє в БЮТ.

Але як можна нині здійснити цю відповідальність, як можна допомогти селянам, котрі затиснуті в лещата численних обмежень? У виробництві — кредити не можна взяти; закупівельні ціни такі, що немає сенсу ані сіяти, ані худобу вирощувати. У культурі — клуби і будинки культури перебувають у жалюгідному стані. В освіті —закриваються школи, бо в багатьох селах вже нема кому йти в перший клас. У медицині — фельдшерсько-акушерські пункти збирають подаяння на перев’язочні матеріали і корвалол, а головний лікар районної лікарні ходить і просить картоплю та моркву, щоб якось нагодувати хворих...

Колись було, що батьки-селяни допомагали дітям, які переїхали до міста. Нині — навпаки: діти, котрі «зачепилися» у місті за офіс фірми, процвітаючої на перепродажі зарубіжного краму, висилають кошти на село, щоб старий батько чи молодший брат «стягнулися» на міні-трактор і якось продуктивніше зачепилися за свій земельний пай.

Про село, про руїну села, про нещадну вирубку лісів, про те, як село остаточно спивається, втрачаючи величезний пласт (фундамент!) національної культури, національних традицій, мови і ментальності, вже написано чимало, але тему не вичерпано, бо рукотворна трагедія України на зрізі села продовжує поглиблюватися.

Основна передумова цієї трагедії полягає в політиці грандіозної експлуатації селян і спекуляції на селянах; у політиці, що її постсовєцька бюрократична піраміда продовжує здійснювати, використовуючи у власних інтересах лабіринти нинішнього законодавства і ринкові механізми, які відкривають широкі можливості для посткомуністичної мафії.

А суть цієї політики — дуже проста і підпорядковується правилу адміністративної піраміди: все, що створено працею внизу, забирають ті, котрі сидять наверху і визначають параметри життя тих, які працюють внизу, на землі. Саме в цьому полягає ленінська ідея більшовизму, яка практично реалізується донині: забирайте в селянина все, бо земля йому вродить ще.

Та й куди він, той селянин, дінеться — навіть якщо має одну корову і десяток курей, все одно повинен вставати удосвіта й, після цілісінького дня праці, лягати вже поночі. Бо мати має чимось годувати дітей...

Селянин прив’язаний до об’єктивного режиму життя, в якому мусить щодня, і з ранку до вечора, щось робити. Бо та робота постає перед ним за кругообігом сонця, місяців, сезонів, пір року, і він мусить орати, сіяти, культивувати, поливати, доїти, косити, скиртувати, патрати, випасати, вивозити, розкидати, вантажити... і працювати, працювати, працювати.

І пити. Пити з горя, бо нема чим, нема як і нема чого продуктивно працювати на землі. Немає робочих місць — молодь тікає із сіл, де вже залишилися переважно пенсіонери.

Який же вихід? А він простий і давно відомий — село повинно мати право на продуктивне використання власних, зароблених коштів.

Для початку треба законодавчо закріпити за сільською громадою і за кожним господарчим суб’єктом на території, що закріплена за сільрадою, право залишати у своєму розпорядженні 80 відсотків коштів, отриманих від реалізації сільгосппродукції, а також оголосити мораторій на державне «регулювання» цін на всі види продукції, що виробляються і (або) використовуються в агросекторі (включно із цінами на паливно-мастильні матеріали, ділову деревину, торф тощо). Для початку.

Бо нарешті треба зняти з селян шори, пута і кайдани, якими вони прикуті, як раби до галери. І тоді з’являться на селі підприємці, підприємства, робочі місця і молодь.

Досить вже всім товктися виключно навколо бюджету держави, що відповідає інтересам тих, хто сидить на вершині піраміди. Пора вже дати можливість людям, котрі живуть і працюють біля підніжжя піраміди, потовктися навколо бюджету своєї сільради. Дайте селянам не рибу, а вудку!

Я впевнений, що це тільки зміцнить піраміду.

Віталій КОРЖ, народний депутат України (фракція БЮТ).

Фото Євгена ҐОЛИБОРДА.