Своїм оптимізмом та енергією хлопець без обох рук заряджає здорових людей

— До них треба їхати цією асфальтівкою, що веде до хутора Херсонка, а вже як кінчиться асфальт, то злазьте зі свого «Жигуля» та йдіть пішки, бо туди дороги немає, — застерігали селяни. — Воно й дорога начебто є, але хіба що для підводи або позашляховика. А Сергієву хату видно здалеку. Під горою вона стоїть, добротна така, з білої цегли.

Від краю асфальтівки до обійстя Сергія Васюри довелося прошкувати кілометрів зо два. Добре, що з неба не накрапало, бо й без дощу тут стояли калабані, повні води.

Сергій на подвір’ї навприсядки длубався коло своєї електропилки. За підстилку йому слугували старі хатні капці. Тримаючи тоненький напильник у правій босій нозі, а лівою притримуючи пилку, Сергій підточував зубці ланцюга. Щойно він разом із дружиною спиляв дві старезні акації коло двору й пообрізав з них гілля. Від тієї роботи пилка трохи притомилася і притупилася, тож їй треба було дати перепочинок і довести до ладу. Знаючи про обмежені фізичні можливості Сергія, ми очікували побачити щось подібне. Та побачене все одно вразило. Хто колись зрізав дерева, той знає, яка це важка й небезпечна робота. Навіть для тих, у кого є обидві руки. А в Сергія їх нема...

Побачивши гостей, молодий чоловік рвучко підвівся й пішов нам назустріч.

— Ви до мене? — спитав приязно.

— До вас.

— Тоді прошу в хату.

Там якраз поралася Сергієва дружина Рада — молоденька симпатична смаглявка, схожа на циганку. Чотирирічний син Сашко сидів біля телевізора й дивився якогось мультика. Але скоро покинув те заняття, бо в дядька журналіста побачив у руках цяцьку — диктофон.

— А що це воно за іграшка? — тицяє Сашко пальчиком й сором’язливо ховається за батьковою спиною. Іскорки так і грають у його карих, таких, як у мами, очах.

На наше запитання, чи Рада й справді циганка, вона відповідає українською мовою:

— Мене часто називають циганкою. Батьки мої з Молдови, перебралися жити на Полтавщину. Там я й народилася, ходила в українську школу, розмовляю по-українськи. То я більше українка, ніж циганка чи молдаванка.

Сергій і Рада в шлюбі вже шостий рік. Раніше жили в Чигирині, в Сергієвої бабусі Ганни Василівни. Та після того, як тамтешня хутряна фабрика, де Сергій працював, закрилася, молодята перебралися в Іванівку. За три тисячі гривень купили добротну, щоправда, недобудовану всередині хату. Через те й за три тисячі, що недобудовану та на глухому хуторі.

— А перебралися в село тому, що тут легше прожити, — пояснює Сергій.

— Ми от живемо сім’єю на одну мою пенсію. Але не жаліємося, що, мовляв, у селі тяжко жити. Роботящій людині тут є до чого докласти руки. Було б тільки здоров’я. Тримаємо гусей, курей, город обробляємо. З того й живемо.

Кажучи про руки, Сергій жестикулює ногами. Рада захоплено поглядає від плити на чоловіка, певно, поділяючи його слова. Звертаємося до неї із запитанням. Не зовсім етичним:

— Не шкодуєш, що вийшла заміж за такого...

— Та що ви?! Я просто пишаюся своїм чоловіком. Ніколи не шкодувала й не пошкодую. У нас щаслива сім’я. Ми кохаємо одне одного. Сергійко все по господарству вміє робити. Нам у всьому Господь помагає.

— То правда, — погоджується Сергій. — На життя не скаржуся й не люблю, коли мене жаліють. Мені Господь дав гарну кохану дружину, сина. Усе, що я задумаю, в мене виходить. Я не вважаю себе калікою. Я — повноцінна людина.

— Так-таки все по господарству й умієш робити? — запитуємо.

— Абсолютно все. Немає такої роботи, яка була б мені не під силу. Дерева пиляю, ви ж бачили, город копаю, машиною кермую, їсти собі можу зварити, сорочку випрати. Пишу, малюю, по мобільнику дзвоню. Ще тільки не пробував на вертольоті літати. Думаю, що й цього б навчився.

Сергій веде нас у гараж, де повно всякого добра: інструменти, запчастини до автомобіля, зварювальний апарат. У білого «Запорожця» задертий капот. — Це вже в мене, здається, четвертий. Ось підремонтую й продам. Потім знову куплю якийсь негодний, «підлампічу» й також продам. Це діло в мене вже, можна сказати, на потоці, бо тепер мені Рада помагає, десь щось притримати, десь підкрутити.

— Він і ліжко сам зробив, — з гордістю розповідає Рада. — А ще дуже любить рибалити, плаває чудово. Шкода, що зараз вже холоднувато, а то б ви побачили, як Сергійко наживлює на гачок черв’яка...

Про історію свого народження Сергій Васюра знає від бабусі Ганни. Розповідала йому, як тієї ночі, коли в її невістки повинен був народитися первісток, її мучила тривога. Так до ранку і не заснула. Вранці зателефонувала до лікарні. Медсестра повідомила їй, що народився хлопчик, та й хутко поклала слухавку.

Коли Ганна Василівна мчала в лікарню, у неї було погане передчуття. «Щось там не так. Чого це акушери зі мною й балакати не хочуть?». Медсестри в лікарні її, збентежену, наче не помічали. Швиденько пробігали мимо й відвертали погляд. Нарешті вийшла з палати лікарка й повідомила, що в дитини немає обох рук. Точніше, правої не було зовсім, а замість лівої — коротенький відросток з двома недорозвиненими пальчиками. Батьки від дитини відмовилися, кинули в пологовому відділенні.

Скоро вони виїхали кудись із Чигирина. Згодом за ними світ за очі подалися й свати Ганни Василівни. Відтоді їх у цих краях не бачили. Ганна Василівна ростила онука сама. Жили дуже бідно. Хлопчина ріс розумним, допитливим, кмітливим. Успішно закінчив школу, влаштувався на роботу. З дитинства приловчився усе робити ногами: їсти, вмикати світло, відчиняти двері, писати, малювати. Якось бабуся поїхала з Сергійком до лікарні аж у Київ. Весь медперсонал приходив дивитися на дивовижного хлопчика, котрий ногами ліпив із пластиліну всіляких звіряток: слоників, собачок, котиків.

Ще в дитинстві хлопець мріяв про мотоцикл. Бо в декого зі шкільних товаришів уже були, а в нього — ні. То він склав його своїми ногами. З деталями допомогли друзі: хто приніс раму, хто — колесо. А якими очима Сергієві ровесники дивилися на свого товариша, коли він уперше на ньому проїхав! Відтоді він і захопився «залізяччям». Тепер відновлює старі «Запорожці». У нього, єдиного на весь куток, є зварювальний апарат, електропилка. Тож його часто кличуть сусіди чи то деревину спиляти, чи щось підварити, чи інструмент наточити.

З Радою Сергій познайомився в Чигирині. Дівчина приїхала з Полтавщини погостювати в тітки. Та розказала їй про незвичайного хлопця, котрий, хоч і безрукий, але все вміє робити, добрий та уважний. А потім і познайомила молодих людей. Вони покохалися та й побралися. Батьки Ради були проти шлюбу, вмовляли її:«Навіщо він тобі такий здався. Ти ж ще молода, гарна, знайдеш собі путящого хлопця. Дивись, щоб не кусала потім лікті!» Рада не послухалася батьків, і як тільки їй виповнилося 18 років, перебралася жити до Сергія.

— Сергійко не такий, як усі, — каже Рада. — От мужики зараз —той ледачий, той п’яниця, той дружину ображає. А мій чоловік і роботящий, і хороший, і добрий. Такої душі я в житті не стрічала. У ньому поєднується все, про що я тільки мріяла!

Подружжя проводжає нас із двору.

Гарна пара!

— Приїжджайте влітку, сходимо на пляж, на риболовлю, — припрошує Сергій. — Улітку тут дуже гарно. Ну, напишете статтю, то перешліть, будь ласка, газету мамі в Чигирин.

— Мамі?

— Тобто, бабусі, Ганні Василівні. Вона буде дуже рада.

Черкаська область.

На знімку: Сергій з дружиною Радою та сином Сашком.

Фото Лідії ТИТАРЕНКО.

Р. S. Сергій жодного разу не пожалівся на важке матеріальне становище своєї сім’ї. Однак, воно справді нелегке. На свою пенсію та підробітки подружжя не може собі купити ні пральної машини, ні холодильника, ні газової плити, ні нового телевізора. Хто захоче допомогти Сергієві та Раді — напишіть нам до редакції.