Фундатор майбутнього

Так називають, не вбачаючи у цьому патетики, ректора Кримського державного інженерно-педагогічного університету Февзі Якубова (на знімку). Так величали його й під час урочистого спільного засідання вченої ради КІПУ й міжнародного семінару «Високі технології в машинобудуванні», присвячених 70-річчю відомого вченого, громадського діяча, відзначеного найвищими нагородами держави.

Вітали друзі, представники кримської громадськості, урядовці, народні депутати, а також понад двохсот колег — учених з усіх значних наукових центрів не лише близького зарубіжжя. Віншуючи провідного кримського вченого, Голова Верховної Ради автономії Анатолій Гриценко зазначив:

— Чимало сказано теплих слів з приводу того, як Февзі Якубов заповнив кримську сторінку своєї біографії красивими й благородними ділами і вчинками. Та варто виділити ті людські якості, які дали Февзі-ага можливість на початку 90-х років, з належною йому організаторською хваткою й вродженою інтелігентністю, взятися за створення практично на рівному місці Кримського державного інженерно-педагогічного інституту. Нині це вже університет, який має чудові перспективи. Адже Февзі Якубович безпомилково визначив проект престижного нині вузу як центру поліетнічної культури молоді. Це практична модель кримського суспільства, яку належить створити. Бо істинна наука й культура не терплять етнічної обмеженості й завжди сприяють взаємозбагаченню людей національними традиціями тих народів, які проживали й сущі на кримській землі й всій Україні. Цей принцип є основою стійкого соціально-економічного розвитку Криму.

... Його чоло, уважні очі, стрімка хода, кремезність видають особистість, здатну захопити, повести за собою й взяти на власні плечі відповідальність за долі людей, що йому довірилися. Усі відзначають: позиція вченого допомагає розв’язати багато суспільних проблем, найзначнішою з яких є доля кримськотатарського народу. Колеги розповідають про багате подіями життя. Підкреслюють унікальні якості Февзі Якубовича, які вражають своєю щирістю, виділяють його, роблять особистістю талановитою й непересічною. Передусім — толерантність, яка увійшла в плоть і кров, пронесена через голодне, босоноге, сповнене втрат і горя дитинство.

А його пам’ять навіки закарбувала довгий страдницький шлях вигнанців у телячих вагонах, ридаючу матір з двома малими дітьми, середньоазіатську спеку, голод. Як нелегко було юнаку, народженому в трагічно відомому кульмінацією терору й репресій 1937 році, у степовому селі Чорноморського району, де дитиною пережив горе насильницької депортації, пробиватися до знань. Як в нелюдських умовах виселення й обмеження у правах цілого народу отримав перші свої перемоги над гіркою долею: закінчив із золотою медаллю школу й блискуче склав іспити в Ташкентському політехнічному інституті, якому віддав 37 років свого життя. Став доктором технічних наук, сформувався як авторитетний вчений. На базі власних досліджень створив власну відому в близькому й далекому зарубіжжі наукову школу.

Сам він чемно зазначає: якби хтось сказав його згорьованим батькам, що їхній син, який ходив у школу в драних черевиках, перев’язаних мотузкою, стане вченим, ректором великого вузу, вони не повірили б. Хоча надривалися на каторжній роботі, відмовлялися від найнеобхіднішого й віддавали останнє, щоб син здобув освіту. А він вимріяв технічний вуз. Аби потрапити туди із забутих Богом і людьми виселок, у восьмому класі домігся переведення в іншу школу, куди ходив щодня у будь-яку погоду, долаючи шістнадцять кілометрів в один бік...

Діти депортованих дуже рано пізнавали гірку долю піднаглядних вигнанців.

Про дружні почуття й взаємовиручку простих людей часів своєї юності у вигнанні Февзі Якубович говорить з пієтетом вдячності й шани. А ось про «сексотів», наглядачів і чинуш, чиїми руками держава здійснювала свої покарання — з жалем, болем і осудом. Бо не забути й образливі заборони на закордонні поїздки вченому з тавром депортованого, зіткнення з «органами» під час відвідин Москви, де мав оприлюднювати свої наукові доповіді. Часом думав про марність протестів, та за всіх обставин завжди відстоював людську гідність. Свою і народу. До речі, не робить він таємниці й з того, що, попри тодішні переслідування депортованих, займав у Середній Азії видні посади, став комуністом, і при тому, що не був активістом кримськотатарського національного руху, відкрито говорив про нагальну потребу повернення свого народу на землю предків у часи, коли за цю діяльність «ховали» за грати.

«Мені пощастило на справжніх учителів, — згадує Якубов. — За всіх трагедій ми, діти, тяглися до евакуйованих в Середню Азію педагогів і спеціалістів та науковців, котрі приїхали сюди разом з підприємствами «оборонки». Все життя дякую долі за те, що мав таких наставників».

Переломним моментом у житті стало повернення в Крим. Без політичних гасел він проводив потужну підготовчу роботу з фахівцями, вузами й владою з питань створення давно омріяного інституту. Перспективи створення вузу обговорювалися і з Борисом Патоном. Імпульсом до відкриття навчального закладу стала наукова конференція, проведена на початку масового повернення депортованих в 1990 році, яка зібрала понад сімсот науковців півострова й вчених — кримських татар з усіх куточків СРСР. Тоді ЗМІ назвали її «першим інтелектуальним походом кримських татар у Крим».

Пригадує, що «починав з нуля, з чистого аркуша, з майном, яке вміщалося в одному портфелі».

А на долю першого ректора нового за своєю суттю вузу, крім радості від реального втілення мрії в 1993 році, випали труднощі його становлення в роки загального економічного спаду в державі. Досі то єдиний на півострові вищий навчальний заклад, де викладання ведеться трьома мовами — кримськотатарською, українською і російською. Тут готують філологів, педагогів, інженерів, діячів мистецтва, економістів. Вуз не вкладається в логіку побудови вузькоспеціалізованого вогнища освіти. Є спеціальності, які, крім них, ніхто не готує і які справді важливі для Криму. Інший бік — це кримськотатарська проблематика. Для того, щоб відроджувалася кримськотатарська культура, викладають мови, готують вихователів дошкільних закладів для дітей кримських татар і викладачів початкових класів, музичних працівників, майстрів декоративно-прикладного мистецтва. Це те, що несе національно-змістовну частину, завжди самобутнє, унікальне. Тут приблизно половина кримських татар і студентів інших національностей. Усім пропонують, за бажанням, вивчати кримськотатарську мову на факультативній основі. Щороку кілька випускників, переважно сільських шкіл не кримських татар, вступають на спеціальність «кримськотатарська мова і література». Чому кримські татари можуть викладати російську чи українську мови, а ми не можемо кримськотатарську, кажуть вони. Тут —не татари із задоволенням співають в ансамблях кримськотатарські пісні, а татари — українські й російські.

На жаль, в наших національних справах завжди «переборщують» політики. А у вузі так склалися умови, що ви сидите в одній аудиторії, працюєте в одній бібліотеці, розв’язуєте одну задачку, креслите один курсовий проект, співаєте одні пісні, разом захищаєте честь університету на спортивних змаганнях. Це метод природної селекції, зазначає ректор. Мені щось сподобалося у вас — я це сприймаю. Ні — як інтелігентна людина я промовчу. І залишу на потім.

В інших вузах спрацьовує закон великих чисел, слов’янська культура домінує. Там є визнання кримськотатарської культури, повага до неї, але вивчення її, прагнення до пізнання поки що немає. В цьому університеті слов’яни починають жити й працювати в цій культурі. Передусім саме в цьому — унікальність нашого вузу, каже Якубов. Якщо ми сьогодні будемо розумні, спокійні, відродиться той Крим, який завжди був поліетнічним, і в якому ніколи не було міжнаціональної війни. Університет, звісно, виконує цю місію.

Нині це сучасний науково-навчальний комплекс, що об’єднує вісім факультетів, Сімферопольське педагогічне училище, 25 кафедр, науково-дослідний центр кримськотатарської мови й літератури, культури й історії, низку спеціалізованих лабораторій, оригінальні наукові школи. Сьогодні тут працюють понад півтисячі професорів, викладачів і наукових співробітників, котрі навчають шість тисяч студентів. Трудяться люди різних національностей, і оцінка внеску кожного в розвиток університету, у справу освіти й виховання студентства залежить тільки від їхнього професіоналізму, наукових досягнень і соціальної активності.

У цьому живому освітньому організмі відчувається енергія й організаторський талант, віра в творчі сили народу й наполеглива праця та хист і стиль невтомного Февзі Якубова. Справедливо, що «за особливі заслуги перед державою в розвитку національної освіти, у справі підготовки кваліфікованих спеціалістів» йому присвоєно звання Героя України з врученням Ордену Держави.

Цей вуз є й буде на багато років одним із визначальних чинників гармонізації економічних, політичних і національних відносин у Криму. Для кримськотатарського народу він має особливе значення. Ніколи за всю історію у нього не було такої потужної гуманітарної й наукової цитаделі, що дає змогу сконцентрувати свої зусилля на розв’язанні важливіших проблем, пов’язаних з відродженням кримськотатарської культури. Нині викристалізувалася давно визначена стратегія університету, що витікає і з потреб кримськотатарського, й інших народів, що населяють півострів. Вона логічно вписується в стратегію розвитку Криму й України. Якубов скеровує зусилля співвітчизників на інтелектуальний прорив, щоб подолати вимушене півстолітньою депортацією з рідного краю історичне відставання.

«Я невиліковно хвора університетом людина, — зізнається він з усмішкою. — Ось і дружина бідкається: на першому місці у тебе вуз, на другому теж він, на третьому знову університет. Що їй заперечиш?».

І одразу емоційно: «Чомусь усі говорять лише про курортний розвиток Криму й роблять ставку тільки на вмінні вміло обслуговувати численних гостей півострова?» Переконує: півострів має перетворитися на потужний науковий центр, куди приїжджатимуть за знаннями. «Це теж справа гідності всіх етносів унікального краю, бо місце обслуги за дверима, а вчених — на рівних з тими, хто визначає майбутнє планети».

— Але за наукою до нас ще не рвуться, поки що наші діти прагнуть оволодіти знаннями за кордоном, та й вивчившись у нас, прагнуть грошовитої роботи здебільшого по світах. Треба якнайшвидше змінити таку ситуацію, а для цього ще небагата наша держава повинна не шкодувати грошей на освіту — своє майбуття. Заощадимо на майбутньому, завжди будемо у хвості прогресу.

Кримчанам відомі фрази Якубова: «Треба вкладати гроші в університет, і моральний клімат у Криму буде інший».

— Нехай у нас бракує сучасних виробничих технологій, зате є неперевершені технології людські. Україна працює на добро, — каже Февзі Якубович, — у неї є чого повчитися багатьом іншим країнам.

Ректор любить повторювати: «Треба вміти пам’ятати добро, благородне почуття вдячності здатне звеличувати людину».

Саме тому, мабуть, біля входу в КІПУ зведено монумент «Відродження» як вияв подяки і вдячності народам, які підтримали кримських татар у роки депортації.

Пам’ятник символізує еволюцію відродження кримськотатарського народу після депортації, перехід від страждань до надії, вказує шлях до світлого майбуття за чистоту помислів й прагнення до духовного розвитку. Бронзова Арзи — Русалка задивилася на мараму — материнську накидку, символ духовного відродження й безсмертя народу. Молодь прагне пам’ятати ці традиції, адже їм будувати майбутнє.

Ініціатором цього унікального пам’ятника, який не має аналогів у державі, є Февзі Якубов...

Нині монумент (його називають ще меморіалом Дружби, Добра, Толерантності й Солідарності) став рукотворним втіленням наполегливого й цілеспрямованого утвердження саме цих принципів. Він став місцем паломництва молоді, до нього приїжджають весільні кортежі, фотографуються на пам’ять студенти, закохані. Він справжній оберіг Любові.

А ще тут вдало втілюють розроблену модель «Центру поліетнічної культури молоді». Ректор не втомлюється повторювати юні: «Історична заслуга української, російської, узбецької й багатьох інших світових культур полягає в збагаченні кримськотатарської культури». На його думку, це й створило благодатне підґрунтя, на якому відбувається й поширюватиметься відродження його народу. Саме тому Февзі Якубов у складі колективу авторів монумента «Відродження», зведеного на території вузу на знак приязні до тих, хто виявив гуманність до долі депортованих кримських татар і надав допомогу в їх поверненні додому, удостоєний звання лауреата Національної премії України імені Т. Г. Шевченка.

Серед його головних рис вдачі називають істинну, не награну демократичність. Коли бігає коридорами, аудиторіями й кабінетами та вітає колег, звертається до кожного викладача, техпрацівника чи студента по імені. Всі знають: з ним можна вільно заговорити, поділитися думками чи сумнівами з будь-якого злободенного питання. Він уміє слухати душею й серцем, уважно, дивлячись прямо у вічі. До того ж все буде названо своїми справжніми іменами: не буде пустопорожніх обіцянок, затертих, ухильних слів.

Попри постійну ущільненість робочого графіка, в кабінет ректора завжди відчинені двері для студентства, яке спрагло тягнеться до свого авторитетного наставника, людини-енциклопедиста з рідкісним даром миттєво вникати у суть проблем, бачити реальні шляхи їх розв’язання, а головне — допомогти і словом, і ділом.

Ще одна з рис його демократичності, зазначають, —уміння приймати критику на свою адресу, завжди адекватно реагувати на неї й коректно фор1мулювати власні критичні зауваження щодо інших. Справді, Февзі Якубович дуже самокритичний і не боїться публічно визнавати свої помилки. А ще людям імпонує те, що він завжди щирий — в радості, сумнівах, у прийнятті рішень, які часом даються нелегко, у прагненні перетворити вуз на один з центрів наукової думки і звершень, у своїй вічній вимогливості до себе й інших. Сам він не приховує, що змалку взяв дороговказом уміння прагнути найвищих горизонтів, «пливти й гребти завжди з усіх сил і постійно вище течії».