Це віддалене село в Буринському районі лише так зветься — Піски, а довкруж нього благодатний родючий чорнозем. Саме про нього кажуть: увіткни голоблю — ціла гарба вродить. Споконвічно радували угіддя навколо Пісків житом-пшеницею.

Уже дев’яносто четверте літо прожила найстаріша в селі мешканка Олександра Іванівна Биченко — баба Шура. Здоров’я, дякувати Богу, ще нівроку, порається на городі. А стомиться — присяде перепочити, задумається... Все добро від землі йде, а горе — від людей. Чим винна ти, земелько, що творилося таке на тобі 70 років тому?..

Та й задивиться на дичку, що на узліссі. Набіжать спогади, і знову вночі не спить старенька. Як тоді, коли їй було 19...

— Як почав голод викошувати село сім’ями в 1933-му, в начальства була одна турбота: де ж закопувати силу-силенну мерців? А он там, де груша росте — пусте обійстя розкуркуленого господаря. Ми тоді з мамою з ним по-сусідськи жили. У нього бджільник був — яма, в яку на зиму вулики ставили. Величезний бджільник такий! То наші сільські начальники вирішили скидати померлих в ту яму. Могилок не накопаєшся, та й хто копатиме — на літо 33-го тільки доходяги лишилися, крім начальства та їхніх посіпак. А тих копати не нагнеш... Везуть мертвих і везуть. Ледь присиплять землею, а назавтра нові підводи їдуть. Я на ланці робила, прибіжу додому вже поночі, питаю маму: чи привозили? Привозили, мати кажуть. Й мене всю ніч лихоманить, ввижається, що земля біля нашого двору ворушиться. Бо й живих закопували, хто ледь дихав, мовляв, усе одно каюк.

Жила в нас сім’я Коробочок — вимерла. Під’їхала за ними підвода «поховальників», покидали трупи на неї. А 14-річна Шурка Коробочка дихає. «Забирайте й цю — голова сільради розпорядився, — щоб зайвий гак не робити, в цей двір не заходити...». Та вже біля ями Шурка якимсь дивом сповзла з воза й порачкувала до лісу. Добрі люди підібрали, виходили. Згодом ще й заміж вийшла. У 83-му померла. А син її, Льонька Горбач, в селі живе, не Льонька вже, а солідний дядько... Що робилося, Божечку мій! — дві сльозини котяться з очей бабусі.

Баба Шура не раз переповідала все це. Той страшний бджільник зрівняли з землею, хреста не поставили — лише груша і вказувала на місце поховання. І Шура, до війни й опісля, на Великдень крадькома йшла до дички, обв’язувала її білою хустиною, клала до прикоренка крашанки, паску — поминала невинно убієнних.

Час минав, груша всохла. Та з’явився обабіч грушевого пня відросток — ніби земля не хотіла стирати слідів людського злочину. А стара груша замість себе послала на варту отой пагін: через десяток років нова дичка буяла на місці старої.

Може, й зникла б у непам’яті таємниця «куркульського» бджільника, якби не Микола Бондаренко. Відомий український художник-графік живе в тому ж Буринському районі. На початку 90-х років ХХ століття створив альбом «Україна 1933: кулінарна книга», де в малюнках зобразив страшні картини голодомору.

Далі Бондаренко замислив створити пам’ятник жертвам 1933-го в Червоній Слободі й Пісках. Йому підказали: в районному загсі збереглися книги із записами про смерть у Пісках у 33-му. Знайшли ті книги, розгорнули і...

Облік смертності того року в Пісках вели із січня по вересень, далі записи обриваються. Померлих — 1197. Для порівняння: за чотири роки війни на фронті загинули близько 600 жителів села. У графі «причина смерті» зазначено: «безбілковий набряк», тобто виснаження організму через відсутність їжі. Подекуди так і Написано: «від голоду». Як-от проти прізвища Катрі Степанівни Дзюби, яка на світі прожила лише три дні...

— Ці книги, — коментує заступник голови Буринської РДА Микола Дишковець, який підтримує Бондаренка в подвижницькій роботі, — єдині, що збереглися в області. Як правило, щоб приховати страхітливі злочини проти українського народу, комуністична система нищила докази. Можливо, ці записи не мають аналогів в Україні. Принаймні Служба безпеки й досі не знайшла журналів реєстрації смертей у 33-му, крім цих, у Пісках.

Отак і випливла жахлива історія старого бджільника, обіч якого, докором нашій забудькуватості, вперто росте груша-дичка.

Під керівництвом учителя-краєзнавця Антоніни Коров’яковської місцеві школярі опитали всіх старожилів. Удалося встановити: на обійсті репресованого пасічника поховано понад 250 людей — приблизно п’яту частину відомих пісківських жертв 33-го.

Постановили: в Пісках звести меморіал жертвам влаштованого більшовиками голодомору. Микола Бондаренко вже створив проект: силует сільської хатини, до якої притулено хреста, а обабіч стели з прізвищами жертв, заморених людожерською системою.

— Коли меморіал постане, — каже Микола Бондаренко, — треба сюди привезти на екскурсію представників усіх політичних партій, насамперед Комуністичної, хай переконаються: трагедія 33-го —то не вигадки... Хоча вони й самі те знають.

— Та хіба лише комуністи, — хмурніє Микола Дишковець. — Нещодавно в Путивлі відбувся семінар керівників служб внутрішньої політики райдержадміністрацій, привезли їх на екскурсію в Піски. То з деякими мусив витримати цілу дискусію. Не було того голоду, твердять, не вигадуйте. Ви уявляєте?!

Привезти б тих «слуг» народу до баби Шури. Чи до інших, хто вижив і має право стверджувати — було чи не було.

Як, наприклад, Марія Єгорівна Манько, нині харків’янка, котра народилася в Пісках, там пережила 33-й рік. На відміну від багатьох родичів, дивом не потрапила в ту «куркульську» яму чи в інше місце, де комуністичні недолюдки ховали кінці злочину. Жінка розповідала про ті чорні дні доньці Ніні. Ніна Виноградська — інженер, а за покликанням поет, автор чотирьох книжок. За розповідями матері про пісківську трагедію написала поему «Голодомор». Поема про пісківську родину, велику, дружну, з якої після 1933 року залишилась лише одна дитина.

Здається неймовірним: ті, хто вижив, не затаїли зла! Вже згадувана Шура Коробочка, що дивом уникнула фатальної ями, по війні опікувалася старою жінкою, чоловік та сини якої загинули на фронті. Доглядала, немов за рідною. А та жінка була дружиною саме того голови сільради, котрий віз живу Шуру закопувати в могилу. Такі ми, українці: вміємо прощати, і хтозна — в тім наша слабкість чи сила?

Та хоч би які ми були, добре, що вчимося нарешті пам’ятати про своє минуле і виносити з нього уроки. Пісківський меморіал постане на місці страшного бджільника. Де й досі стоїть груша-дичка. Те місце за 300 метрів від траси Харків—Новгород-Сіверський, якою планують прокласти туристичні маршрути.

Піски

Сумської області.

На знімку: свідок злочину Микола Бондаренко.

Фото авторів.