Нещодавно довелося побувати на одному із «круглих столів», який провели в Полтаві правоохоронці. Працівники міліції, представники служби у справах неповнолітніх, педагоги, психологи обговорювали вкрай важливі нині проблеми: як боротися з підлітковою злочинністю, як здолати дитячу бездоглядність, як допомогти дітям-сиротам знайти свій шлях у житті, щоб не поповнювати виправні установи? Давали різні рецепти... Аж до поширення зарубіжного досвіду. Наприкінці дискусії слова попросив чоловік. Він представився коротко і просто: «Володимир Моргун, психолог».

Те, що почули з його вуст присутні, змусило багатьох сором’язливо опустити очі. Бо вже давно, виявляється, у багатьох країнах світу «вивчають і поширюють зарубіжний досвід», але... наш — видатного українця Антона Семеновича Макаренка! І тільки на його батьківщині творча спадщина педагога зі світовим ім’ям за роки незалежності не затребувана. Навіть там, де Макаренко починав свою діяльність, — на рідній Полтавщині.

А от Володимир Федорович Моргун — один із небагатьох (на жаль!) науковців в Україні, які палко обстоюють макаренківське вчення, доводять його необхідність у сучасних умовах, коли зазнали краху ті чи інші сімейні цінності, а дитяча безпритульність б’є навіть післявоєнні «рекорди». В. Моргун — член правлінь Міжнародної та Української макаренківських асоціацій, завідувач кафедри психолого-педагогічного факультету Полтавського державного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка, кандидат психологічних наук, професор, автор книги «Психологія особистості в педагогіці А. С. Макаренка».

Зустрілися ми з ним у Ковалівці — селі неподалік Полтави, де була колись знаменита колонія імені Горького на чолі з Макаренком, а нині працює музей видатного педагога і діє обласний ліцей для обдарованих дітей. Володимир Моргун любить бувати тут:«Гуляючи цими затишними алейками, заходячи в кабінет Антона Семеновича і вже звідти дивлячись на світ, якось по-іншому починаєш його сприймати, по-іншому мислити — по-макаренківськи...». Ось так на ковалівській землі й народилося це інтерв’ю.

— «Педагогічну поему» вилучено зі шкільних програм з літератури, деякі педагоги та історики намагаються викреслити й саме ім’я Макаренка з історії української педагогіки... Можливо, вони мають рацію і його вчення — це «порох минулого»?

— Автор книги показав, що педагогіка Макаренка — «безрецидивна»: вона дала 100-процентне перевиховання колишніх карних злочинців, «бомжів». Нам про такі результати можна лише мріяти.

А те, про що ви говорите: «Педагогічна поема» — це вже ніби пережиток... Та це ж найсучасніша книга!

Досить сказати, що в Росії «Педагогічну поему» нарешті видали, як то кажуть, без купюр (книга збільшилась у півтора разу!). До речі, тут уже п’ятий рік поспіль проводиться Міжнародний конкурс імені А. С. Макаренка на кращу школу, яка поєднувала б навчання дітей з продуктивною діяльністю. Московський журнал «Педагогіка» (№7 за 2004 р.) повідомив про рейтинг ЮНЕСКО, за яким ім’я українця А. С. Макаренка назване авторитетною комісією серед трьох педагогів майбутнього — поруч з великим дидактом, чехом Я. Коменським та американцем Дж. Дьюї, батьком так званого методу проектів, коли дитина не лише зубрить теорію, а й застосовує знання на практиці.

— Так ми ж проти «експлуатації дітей»! На директора якоїсь школи батьки, здається, навіть до суду подали за те, що той послав їхнього синочка підмітати подвір’я...

— Тоді ледацюги і нероби мають стати взірцем педагогічного виховання! Сучасні борці «за щасливе й безтурботне дитинство» не дуже вчиталися в міжнародні документи, бо там ідеться не про заборону самої праці, а проти найгірших видів праці дітей (експлуатація дитячої праці, відлучення від освіти, дитяча проституція тощо). Щодо бідного директора, то йому варто було б винести догану за те, що зняв дитину з уроку (неприпустимо!), за те, що послав підмітати не в робочому одязі (неприпустимо!), але... винести подяку за те, що разом з дітьми дбає про довкілля. На жаль, і в цьому конкретному випадку наші юристи та ЗМІ змістили акценти в один бік — не на користь «трудотерапії». Тоді давайте заборонимо школяреві підмітати не тільки у школі, а й у себе вдома! От якби батьки його попросили це зробити, а він на них — до суду? Що тоді сказали б «предки» та їхні адвокати? Листуючись з американською родиною японського походження, я отримав радісне повідомлення, що їхня 14-річна донька найнялася працювати нянею на канікулах, аби заробити собі на автомобіль, що був у вжитку. Мати пишається своєю донькою, я був радий, що цінність дитячої праці поділяє не тільки Макаренко.

— У чому ж суть педагогічної системи Антона Семеновича?

— Читайте «Педагогічну поему», «Прапори на баштах» — і там все знайдете. А от свій власний досвід вивчення Макаренка я узагальнив до «трьох таємниць» його педагогіки.

Перша «таємниця»: «Все краще — дітям». Але аж ніяк не в споживацькому розумінні — не цукерки й пряники, не іграшки та одяг. За Макаренком — це найкращі види праці, високий ступінь виробничих умінь, духовного спілкування, демократичних відносин.

Наприклад: початок існування колонії, діти голодують, вихід один — завести своє господарство й розводити свиней. Можна було б піти до жителів сусідніх сіл, закупити поросят. Але Макаренко їде до Науково-дослідного інституту свинарства, купує кращих свиноматок. Через рік у колонію із сусідніх сіл приїжджають купувати «елітних» поросят. Почали колоністи з рослинництва. Макаренко знаходить у своєму оточенні кандидата наук Фере, доручає керівництво ділянкою компетентній людині. Через рік — за насінням черга з жителів навколишніх сіл. Колоністи виготовляли кращі на той час фотоапарати, у них була краща в області футбольна команда, яка перемагала всі команди харківських навчальних закладів. У колоністів це виховувало гідність, соціальну конкурентоспроможність, як ми говоримо сьогодні.

Друга «таємниця» Макаренка звучить так: «Якнайбільше поваги до дитини, якнайбільше вимогливості до неї». Іноді у своїх творах Макаренко міняє місцями ці принципи. Але одного разу він піддав аналізу цю максиму й на перше місце рішуче поставив повагу. Чи можна вимагати чогось від людини, яку не поважаєш? Дитина чудово відчуває ставлення до себе.

Найкращими послідовниками в реалізації цього принципу є В. Сухомлинський та О. Захаренко. Останній побудував разом з батьками та старшокласниками двоповерховий шкільний музей. Навіщо у сільській місцевості така музейна гігантоманія, чи не показуха перед керівництвом? А було це так. Приїхала комісія із райвно та розкритикувала кабінет історії за те, що немає в ньому музейного куточку.

Вчителі звернулися до дітей із проханням — запитати у батьків, чи є якийсь предмет, пов’язаний з історією родини, яким не шкода було б поділитися та помістити його в музейний куточок школи. Школярі принесли таку кількість реліквій, що не тільки куточок, а й кабінет історії не зміг їх умістити. Що робити? Будувати куточок? Ні, бо у школі діє принцип поваги до всіх селян. А як скажеш Вані або Колі, що для їхньої сімейної реліквії вже немає місця? Щоб подумали б про школу батьки? Захаренко збирає опікунську раду, батьківський комітет школи, і вони спільно приймають рішення: будувати музей, та такий, щоб усі експонати можна було в ньому розмістити. І побудувати методом толоки. Музей у Сахнівці — не показуха для начальства, усе в ньому зроблено для людей і за участю людей — дорослих та учнів.

До школи йдуть охоче щодня — попрацювати, поговорити з директором, учителями. А в інших школах і на батьківські збори не докличешся...

Ось вони, «педагогічні кола» макаренківського досвіду!

Третя таємниця педагогіки Макаренка формулюється двома словами: «різновікові загони» (групи, команди тощо). Я часто замислююся: чому навіть чудові наші школи нерідко програють у боротьбі за душі дітей вуличній шпані та «ідеології», її угрупованням, які потихеньку проникають у школи? Одна з причин — відсутність різновікових колективів у школі та соціумі. А от у антисоціальних угрупованнях ця різновіковість постійно присутня. Тому досвід передається від старшого до молодшого.

Не учнівське самоврядування потрібне школам — співуправління з дорослими. Макаренко не боявся прямої демократії: рішення приймали на загальних зборах, і вони були обов’язкові для всіх, у тому числі й для директора колонії. Отже, третя «таємниця» педагогіки Макаренка — це спільна з дорослими виробнича діяльність і демократична система взаємин, що виключає появу начальників-бюрократів, які надувають щоки й направляють «всіх інших своїм начальницьким перстом».

— А де ж найкраще синтезовані, творчо розвинені й утілені в життя всі три принципи педагогіки Макаренка?

— На мою думку, це зроблено уже згаданим Олександром Антоновичем Захаренком і вчителями Махновської сільської школи Корсунь-Шевченківського району Черкаської області.

Захаренко свого часу почав працювати у маленькій семирічній школі. За 35 років директорства залишив таку інфраструктуру: окремий корпус для початкової школи, кожен клас якої розташовується на «своєму» поверсі. Для малят на кожному поверсі — кімната для занять, їдальня, спальня, спортивна кімната, умивальня — практично все необхідне для життя, навчання і дозвілля. У школі побудовані планетарій, обсерваторія, двоповерховий шкільний музей, у якому представлені матеріали про всі покоління трудівників села, споруджені механічні майстерні, теплиці, два басейни — літній і зимовий.

Школа орендує землю, на якій працюють учні.

Хто все це створив? Захаренко використав толоку — традиційний для України метод колективної праці. Так у нас було здавна: якщо в когось згоріла від пожежі хата, селяни збиралися й гуртом за день-два зводили новий будинок («товклися всі разом»).

Олександр Захаренко оголошував толоку щодня, і в ній брали участь, зазвичай, всі: і батьки учнів, й інші селяни. Звідки така енергія в жителів Сахнівки? Відповідь проста: жоден шкільний захід не проводиться доти, доки вчителі не придумають, як залучити (як глядачів або учасників) батьків учнів і жителів села. За життя Олександра Антоновича називали «директором села», і в цій метафорі не було перебільшення, а лише відображення діяльності директора школи: у її «різновіковий» загін було включено все доросле населення Сахнівки.

Переконаний: школа в Сахнівці — краща у світі. Вона органічно злита із соціумом, дорослі й діти живуть у трудовій та моральній єдності. Такі школи, як Сахнівська, Павлиська, Ковалівська, повинні стати Єрусалимом і Меккою освітян не тільки України, а й усього світу.

Однак... Як кажуть, нема пророка у власній Вітчизні. От і з приводу Макаренка Володимир Моргун не перестає дивуватися: здавалося б, його метод роботи з важкими підлітками — це саме те, що потрібно й нині, але загалом його досвідом нехтують на державному рівні. Нині стало «модним» створювати притулки для дітей-сиріт, та зазвичай організовують їх лише у містах (і школи-інтернати теж!), де діти приречені жити в «замкнутому просторі», їхні контакти із «зовнішнім середовищем» навіть навмисно зводять до мінімуму, щоб раптом... хтось не втік. І при цьому усі тішаться чудовими «умовами утримання», але чому ж тоді діти за першої ліпшої нагоди воліють «дати драла»?

Підсумковий результат невтішний. Сирота потрапляє до притулку, потім — школа-інтернат, «сирітське» ПТУ... І зрештою, у 17—18 років дитина виходить «на волю» — вихована в тепличних умовах, без серйозних професійних навичок і навіть без відповідної життєвої мотивації...

Вгадайте, якою буде подальша доля такої дитини? — запитує В. Моргун і сам відповідає. — Нічого хорошого її не чекає. Бо така дитина абсолютно не пристосована до життя. Її цьому ніхто й не вчив! У професійному плані вона не зможе конкурувати з іншими, адже навіть професію їй довелося «вибирати» не з власної волі. А тепер пригадайте: вихованці Макаренка збирали одні з кращих у Радянському Союзі фотоапарати «ФЕД»! Ото був професіоналізм!

Наступного року виповниться 120 років від дня народження Антона Семеновича Макаренка. Є привід не лише вкотре згадати добрим словом видатного педагога, а й замислитися: чому його система, що давала такі чудові результати, не працює сьогодні на Україну, на дітей, яких, як у голодні повоєнні роки, міліція й сьогодні продовжує виловлювати по підвалах і каналізаційних колекторах?

Полтавська область.

На фото: пам’ятник А. С. Макаренку в Ковалівці Полтавського району.

Фото автора.