Добрі слова Віктору Гаману на його 70-річний ювілей

Любий друже! Всі вже знають, що ти, відомий наш літератор, майстер українського красного письма, славний борець за справедливість, дійшов до не менш славного 70-ліття. Уклін тобі й палке вітання! Побачивши тебе днями на Хрещатику, зізнаюся чесно: не повірив! Молодцюватий, крутоплечий, з ніжним українським гуморком в очах... Козак! Козарлюга!

Змигнуло в моїй пам’яті одразу твоє нелегке, міряне істинно трудовими ділами минуле. В казенних анкетах ти, звісно, мусив би почати з казенних даних: мовляв, народився в 1937 році, в селі Ков’яги Валківського району на Харківщині. Закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка. Далі — працював у харківській молодіжній газеті. Був на відповідальній роботі у Харкові і Києві (обком, ЦК Компартії України). Далі — заступник головного редактора журналу «Ранок»...

Ой, ні, не будемо перелічувати усього, годі протокольності. Хоча, може, колись у ній і почала формуватися твоя істинна сутність — душа письменника, художника і, що найдорожче, людинолюбця.

Знаю, що твоя чудова проза народилася і тривала в роки твоєї журналістської роботи. Вона ж і вилилася в написання відомих популярних романів, трилогій, дилогій. Розгін ти взяв у першій літературній спробі — дуже успішній збірці новел, надрукованій видавництвом «Молодь», під назвою «Сонцестояння» (1964 рік). Спробу ту помітили одразу, і критик Петро Моргаєнко у журналі «Вітчизна» написав гарну рецензію на неї.

Після цього можна було розгортатися ширше. І ти наважився. Пішов, мовити б, фронтально. Сміливо взявся за нелегку (я сказав би: дерзновенну!) справу: за творення книг великого масштабу: про владу, про її кабінети й коридори, про її вождів і людців понижче рангом. Замахнутися на таке міг не всякий. Ішлося ж бо не про панегірик, не про солоденьке захвалювання номенклатурних бізонів, а про гостро принципову сповідь, про твій болісно вистражданий шлях в отих самих коридорах найвищої влади, де було ой як рясно всього... Ну, про рясноту цю потім. Головне — як вона лягала на сторінках твоїх творів.

Мусимо, друже, одразу визначитися у найсуттєвішому: до свого ювілейного дня тобою написано десятки достойних книг. І хоча вони різні за тематикою, є в них одна домінуюча риса, одна головна смислова тема — влада і людина, людина і влада. Себто з першопочатків своєї творчості ти зробив наголос на з’ясуванні чисто людинознавчого, а точніше — людинолюбного смислу. Як влада — тоді і тепер, конкретно кажучи, любить кожну людину, кожну живу душу? Як служить їй? Які життєві простори відкриває перед нею?

Ти, Вікторе, вчинив добре діло: трішечки відкрив завісу над кухнею влади, бо сам усе те бачив. У «коридорах влади» ти дуже скрупульозно виписав, як живуть чиновники всіх рангів, як їх підкуповують, задобрюють, шантажують всілякими пільгами і подачками. Згадую, з яким кричущим болем ти написав про «малий зал обкому», про те, що тут «нагороджували орденами і інфарктами». І, зрештою, народжувалися всі апаратні таємниці.

Спасибі тобі, друже, за мужність, з якою ти пишеш про той же народ, якому ви тоді служили. Поїхав ти, приміром, у село, глянув на людей новими очима. «Це ж він і є, — подумав ти. — Народ, про який ми стільки пишемо у своїх звітах і доповідях, який возносимо, як джерело всякої державності». А чи знали ви всю правду про нього? І чи знають її сьогоднішні можновладні, коли народ дивиться із холодною заздрістю на розкішні машини багатіїв, на їхні люксусові вілли, на їхніх пещених жінок.

Розумію, чому ти так відверто проводиш читача коридорами влади. Анатомія її потрібна тобі не для смакування, а для того, щоб констатувати прикру істину — влада, на жаль, була й лишається в самоізоляції. А бува і у ворожій байдужості до людей. Звідки воно? Воно виявляється «у страшенному тремтінні за крісло, яке, за розумінням багатьох, дає їм не тільки шматок хліба, а й моральну, інтелектуальну «перевагу» над іншими...»

Скажемо щиро: твоє мозаїчне полотно тодішньої і нинішньої влади написане професіонально. Воістину, відчувається рука літописця. Ти наче знав, до чого воно йшло, який буде присуд історії. Ну, а далі тобі лишалося тільки дати свободу подіям. І своїй вірі в Україну, в її мудрий, багатостраждальний народ. Себто хай сьогодні підкаже саме життя, яким бути Україні.

За це тобі велика дяка від любителів справжнього красного слова.

Мене тішить, що твій, Вікторе, гуманістичний приціл знаходить дедалі більше прихильників, як приціл істинного державотворця. Це особливо відчувається в книзі «Парламентські коридори», яку ти створив, будучи впродовж багатьох років парламентським кореспондентом.

Від українських парламентаріїв, зокрема, давно сподіваємося на дійове правове утвердження нашої поліграфії, нашого друкованого слова, на зниження податкового тиску на українську книгу. Ти зазначаєш, що українська книга — найнезахищеніший продукт суспільства. Нашим законодавцям час би знати, що утверджувати європейський статус України без захисту джерела знань і духовності — просто неможливо.

Тож бажаю тобі, славний ювіляре, далі не послаблювати свого творчого розгону. Певен, що в ювілейні дні твоя палітра наснажиться новими темами, образами, проблематикою. І, головне, вірою в те, що твоє творче натхнення потрібне людям, Україні, нашому майбуттю.

На знімку: ювіляр Віктор Гаман.

P. S. Редакція газети «Голос України» приєднується до численних поздоровлень ювіляру і бажає Віктору Гаману здоров’я, творчого натхнення і щастя у всьому.