Про космополітизм і п’яту графу

1947 рік. Країна вийшла з війни. Зовнішнього ворога здолано. Внутрішній ворог — не спить. Він запобігає перед капіталістичними цінностями, звеличує західну культуру, захоплюється чужинськими досягненнями науки. Внутрішній ворог — це «безбатченко-космополіт». За кілька років у ворога з’явиться і національність — єврейська. Так розпочиналася кампанія боротьби з космополітизмом, що сягнула свого апогею в 1952-1953 рр. Словосполучення «безбатченко-космополіт» вигадав секретар ВКП(б) Андрій Жданов. Пізніше його зробили головною жертвою космополітів і фігурантом «справи лікарів».

Спогади голови Ради національних товариств України Іллі Михайловича ЛЕВІТАСА про ті роки — неоднозначні. Це спогади про юність і про час, коли майбутнє великою мірою залежало від «п’ятої графи».

Або інший приклад. Був такий Борис Львович Ванников (з 11 січня 1939 року — нарком озброєнь СРСР. — Авт.). 7 червня 1941 року його посадили. Коли розпочалася війна, він виклав свої думки, як найкраще проводити евакуацію оборонних підприємств. І ця доповідна потрапила до Сталіна. Він викликав Ванникова, вислухав і каже: «Ну що ж, починай працювати. Будеш заступником наркома озброєнь». Ванников відповідає: «Йосипе Віссаріоновичу, я ж у тюрмі сиджу». — «Знайшов час коли в тюрмі сидіти!» І Ванников вийшов з кабінету, вважайте, заступником міністра.

До того ж, у Сталіна вся родина була пов’язана з євреями. У сина Якова — дружина Юлія Мельцер, балерина з Одеси. Якби батько був проти, чи дозволив би цей шлюб? Сталіну дорікають, що він не дозволив доньці вийти заміж за відомого у той час кінорежисера Олексія Каплера. Кажуть, у запалі заявив: «Не могла найти себе русского?» Але забувають додати, що Світлані було 16 років, а Каплеру — 42. Ну який би батько вітав такий шлюб? Одне слово, шукати логіку у вчинках Сталіна — робота невдячна. Я можу довести, що він утискував євреїв, і одночасно — що залучав їх до найближчого оточення. І від його дій постраждали не тільки євреї. Він вибив майже всю грузинську інтелігенцію. З Далекого Сходу переселив до Узбекистану корейців. Потім переселяли німців, греків, кримських татар, чеченців, кабардино-балкарців, вірменів... Щодо євреїв, то до 23 серпня 1939 року (Пакт Ріббентропа—Молотова. — Авт.) був такий розквіт єврейської культури, що сьогодні навіть уявити важко. У Києві діяли 33 єврейські школи, єврейський трамвайний технікум, єврейські інститути, ставили фільми, були театри, студії, бібліотеки, єврейські, польські, німецькі, румунські клуби. Національні культури розквітали. А потім почалося згортання. Під час війни носіїв єврейської культури вбивали німці, а під час кампанії проти космополітизму намагалися знищити і саму культуру.

— На вашу думку, чому кампанія проти «безрідного космополітизму» перетворилася на гоніння людей єврейської національності?

— Радянський Союз визнав Ізраїль найпершим. Були сподівання, що ця країна стане оплотом комунізму в регіоні. Почитайте газети 1947 року: «арабські бандити, терористи». Ще до створення Держави Ізраїль СРСР направляв у той регіон своїх фахівців. Передавали зброю (не напряму, через Чехословаччину), відряджали радянських військових, у тому числі розвідників. Я, наприклад, знаю людину (розвідника), яка була і в Ізраїлі, і в Палестині. А вийшло так, що Ізраїль зорієнтувався на США. А що наші євреї підтримували євреїв, які їхали в Ізраїль, то їх автоматично зарахували до ворогів.

До речі, коли говорити про «справу лікарів», то хочу зауважити, що міністр державної безпеки СРСР Віктор Абакумов був проти її розпалювання. Та й головна «героїня» Лідія Тимашук не винна, що після її листа почалися гоніння проти євреїв. Вона писала його не з цією метою. Коли 1948 року у Жданова виникли проблеми зі здоров’ям, вона була серед лікарів, які робили йому кардіограму. Комісія медиків з високими рангами вирішила, що у Жданова нема інфаркту. А вона цей інфаркт побачила. Тому й написала до ЦК листа з попередженням. У неї, рядового лікаря, вистачило мужності сперечатися з академіками... Потім Жданов помер. До цього листа кілька разів поверталися. Казали, що Максима Горького також отруїли — цукерками. Справу хотіли розкрутити. Але Абакумов не давав їй хід. За що його й заарештували. Про лист згадали через чотири роки, коли міністерство очолив слідчий з особливих питань МДБ Михайло Рюмін (саме він і писав доноси на Абакумова). Тоді з Тимашук зробили «героїню»: «Русская женщина разоблачила врагов». Їй дали орден Леніна. А через два місяці, коли помер Сталін, — відібрали, ще й затаврували. Тимашук до смерті продовжувала працювати в тому самому управлінні. За вислугу років їй дали орден Трудового Червоного Прапора. Люди, які працювали з Тимашук, відгукувалися про неї дуже добре. Вона аж ніяк не була антисеміткою.

Щоб поклястися, треба ще раз ударити

— Як швидко хвиля антисемітизму докотилася до України?

— Дуже швидко. Москва давала команду «фас». Але кожна собака при цій команді кусає по-різному. Серед 16 республік (разом з Карело-Фінською) гірше, ніж в Україні, не було ніде. Київ став столицею радянського антисемітизму. Навіть у Москві були послаблення, і люди тікали туди з Києва. Почитайте в газетах тих часів, що коїли шановні письменники...

— Я саме про це хотіла поговорити. У спецповідомленні МДБ УРСР «Про реагування інтелігенції м. Київ у зв’язку з викриттям антипатріотичної діяльності групи критиків-космополітів» (від 3.03.1949) розповідається, як українські письменники на пленумі Спілки засуджували (чи навпаки) космополітів. Я звернула увагу на вислів Юрія Яновського, якому теж дісталося, тільки як «буржуазному націоналістові»: «Зробили з мене чергову страву — кожному, щоб поклястися, треба ще раз ударити мене». Може, в цих словах і слід шукати відповідь на запитання, чому українські письменники (хоча й не всі) приєдналися до кампанії: треба було поклястися, щоб їх не звинуватили в буржуазному націоналізмі?

— Боротьба з українським буржуазним націоналізмом — це все-таки інша справа. І вона розпочалася значно раніше. Українські письменники опинилися на Соловках і в Сандормосі ще 1928 року. Тоді ще нікого не чіпали за національною ознакою, а українці вже там сиділи, як українці. Євреїв також брали, але не за те, що вони євреї: «троцькісти», «вороги народу»... А українців — саме за буржуазний націоналізм.

— Ви входили до Ради миру, яку очолював Олесь Гончар. Чи обговорювали з ним ті події?

— Ніколи. Я Гончара дуже поважав і свого часу навіть писав твір по його «Прапороносцях». Коли Олесь Гончар запросив мене до Ради миру, я був звичайним учителем. І, до речі, саме від Ради миру вперше поїхав до Ізраїлю у складі офіційної делегації.

Я бачив, як вішали німців на майдані Незалежності

— Кажуть, якби не почалася кампанія проти космополітизму, то пам’ятник жертвам Бабиного Яру було б встановлено ще в 50-х роках.

— Я вам розповім. Ще тривала війна. Минуло тільки п’ять місяців, як німців вигнали з Києва, а вже 13 березня 1944 року вийшла постанова Раднаркому України про спорудження пам’ятника в Бабиному Яру. Я вчився в одному класі з Юрою Власовим, сином головного архітектора Києва. 1947 року, коли Хрущов поїхав до Москви, він забрав його з собою, і Олександр Власов став головним архітектором Москви. А Юрко залишився тут. І ось треба було зробити стіннівку, а паперу, звичайно, немає. Юрко й каже: «Ходім до мене. Від батька там щось залишилося». Заліз у комірчину, витяг два аркуші. Я взяв їх додому і зробив на білій стороні газету. Згортаю, а на тильному боці написано: «Проект пам’ятника Бабиному Яру». Потім я бачив його в календарі. А далі почалося: євреї, космополіти... Про пам’ятник періодично згадували. Десь наприкінці 50-х у Будинку архітектора був великий конкурс: там представили такі прекрасні проекти. І знов забули. А потім яр залили. І не все продумали до кінця. Сподівалися, що вода стікатиме, та не врахували особливості породи. Це мені розповів Палатний, головний геодезист, який заливав яр. Було три греблі, і остання, нижня, прорвала. Тоді вже засипали яр повністю і зробили те, що зараз. Хотіли зробити парк. 1959 року за встановлення пам’ятника виступив Віктор Некрасов. 1961 року виступали Іван Дзюба, той само Некрасов, Євген Євтушенко зі своїм знаменитим віршем «Над Бабьим Яром памятника нет». До речі, я чув, коли він читав його вперше в московському Політехнічному музеї. І знову заглухло. А вже 1976 року похапцем переробили проект пам’ятника розстріляним морякам Дніпровської флотилії, нагору посадили жінку і встановили як пам’ятник усім жертвам. До слова, то була не Дніпровська флотилія, а Пінська, що базувалася на Десні. Дніпровську ліквідували 1940 року. Моряків (19 чоловік) розстріляли і поховали на тому місці, де кінотеатр ім. Гагаріна. Під час будівельних робіт знайшли цю братську могилу і перепоховали моряків на Лук’янівському цвинтарі. Там — і могила (на 400 осіб), де лежить Олена Теліга. Їх розстріляли в гестапо, в підвалі, і поховали в кінці Лук’янівського кладовища. Ми пацанами туди ходили...

Я взагалі народився в Ташкенті, а в Київ приїхав, коли мені виповнилося 14 років, 1945 року. Я бачив, як у Будинку офіцерів судили німців. На денні засідання пропускали вільно, а на вечірні я пробирався таємно, ховався на балконі. Бачив і коли їх вішали (29 грудня 1946 року) на нинішньому майдані Незалежності, там, де зараз куполи. Туди повели всю нашу школу. Тоді це була школа № 77 (нині Кловський ліцей). Там училися діти і двірників, і працівників ЦК. Я, приміром, мешкав у напівпідвалі. У них квартири, ясна річ, були добрі. Голодувати вони не голодували. Але особливих привілеїв не мали. В школу на машині ніхто не возив. Дача в Кончі-Заспі? Був я одного разу на такій дачі. Тепер в олігархів курник кращий. Ми, хлопці, дружили, не зважаючи на те, хто у кого батько. Я часто бігав додому до Олега Павлова. Його батько був інструктором ЦК. До мене прекрасно ставилися у них вдома. Й одночасно його батько був змушений «боротися з космополітами». Така була політика партії. Це важко зрозуміти. Багатьох, хто найголосніше шельмував євреїв, удома чекали... дружини-єврейки.

— Якими були для вас 1952-1953 роки?

— Саме в розпал боротьби з космополітизмом я потрапив на першу післявоєнну будову комунізму — Каховську ГЕС. 1952 року я закінчив інститут фізкультури і перед держіспитом мав пройти там практику. 28 квітня ми приїхали. Ніхто не працює, гуляють п’яні... До роботи стали тільки за тиждень. І почалося. Безлад. Завезли алебастр, просто в степу викинули, пройшов дощ — і нема алебастру. Або вивантажили ліс, і через два дні його вже не було. Розкрали. Недалеко — місто Берислав, то місцеві цупили з будівництва все, що бачили. А ми ж із Києва приїхали, студенти. До нас почали приходити і просити, щоб ми порядок навели. Приміром, якось зарадили із затримкою зарплати. І я пішов розбиратися. Питаю: чого людям гроші не платите? А вони: «Іди геть. Яке твоє діло?» Кажу: «Я Сталіну напишу». І написав, але вони листа перехопили, і почалося. Не зараховують практику. А без неї до держіспиту не допустять...

Через 50 років я попросив в інституті фізкультури дати мені мою особову справу. Уявляєте, всі протоколи й доповідні збереглися. І з них я вже дізнався, що тоді насправді відбувалося. Спочатку йшли доповідні, що молодець, добре працює, організував бригади. А потім раптом: бив байдики і найстрашніше — «разлагал» колектив. А це, якби дали хід справі, розстрільна стаття. А ще я дізнався, що мене, єврея, в розпал боротьби з космополітизмом захищали українці. Причому люди, яких я навіть не знав або бачив тільки один раз у житті.

Або коли дійшло до призначення на роботу... Випало їхати в Луцьк, а його після війни вважали напівбандерівським містом. І я на власні вуха чув, як два українці, заступник голови комітету з розподілу Мізяк, якого всі вважали антисемітом, і начальник відділу кадрів Володимир Митрофанович Цоцоха перемовлялися. «Ну що, Миколо Олександровичу, як ми єврейського хлопця туди пошлемо? Його ж зацькують. Давайте в інше місто». Ну скажіть, яке їм до мене діло? А це ж 1952 рік!

Навіть більше скажу! Я вже служив в армії, у прикордонних військах. І 13 січня 1953 року поїхав у львівський госпіталь. Роблять мені прописані процедури, а я відчуваю якесь пожвавлення: всі бігають, перешіптуються. І раптом дізнаюся, що застрелився начальник госпіталю, здається, його прізвище Шехтер. Я не зрозумів, у чому справа. Повертаюся в свою частину, а мене зустрічає замполіт капітан Степаненков і каже: «Не ходи в Ленінську кімнату». — «Чому?» — «Ну, не ходи. Іди відпочивай». З’ясувалося, що там обговорювали статтю в «Правде» про вбивць у білих халатах. Він хотів мене захистити від усього того бруду. Вже пізніше сказав мені по-солдатськи: «Плюнь на все. Тебе це не стосується!»

28 січня 1949 року в газеті «Правда» вийшла стаття «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків». Стаття стала першою програмною публікацією, яка закликала суспільство боротися з «безрідним космополітизмом». Після переорієнтації Ізраїлю на Сполучені Штати Єврейський антифашистський комітет було оголошено органом ворожої агентури, його членів заарештовано і розстріляно в жовтні 1952 року. Восени цього ж року почали розкручувати «справу лікарів», яких звинуватили у навмисному вбивстві кількох політичних діячів Радянського Союзу. 5 березня 1953 року помер Сталін. 4 квітня в тій само «Правде» було опубліковано повідомлення Міністерства внутрішніх справ СРСР про... фальсифікацію «справи лікарів».