Ті, хто українську мову не знає і знати не хоче, пояснюють свою нелюбов до неї просто: вона складна, немає часу вивчити. А як ви вивчили українську мову? Таке просте запитання поставив «Голос України». І ось які відповіді отримав.

Юлія ТИМОШЕНКО, народний депутат Верховної Ради (народилася в Дніпропетровську):

— Я не вдавалася до спеціальних методик і послуг репетиторів. Я просто читала українську літературу. І, щоб заговорити українською мовою, мені вистачило шкільної бази. Хоча я жила і виховувалася у російськомовному середовищі й до приходу в політику говорила винятково російською мовою. Я переконана: щоб вивчити українську мову і заговорити нею, достатньо мати шкільну базу, а головне — бажання.

Леонід КУЧМА, колишній Президент України (народився в с. Чайкине Чернігівської області).

Як розповіла «Голосу України» прес-секретар президентського фонду Леоніда Кучми «Україна» Ольга ТУНІЙ:

— Леонід Данилович вивчав українську мову в школі. Окрім того, він багато читав українською мовою, передусім художню літературу. Згадувати українську мову репетитори не допомагали. Коли Леонід Данилович обійняв посаду Президента України, він за власними переконаннями почав говорити українською, згадуючи той запас, ту базу, яка у нього була. І цим показував приклад іншим політикам. Ми знаємо, що саме тоді у владних структурах відбувся масовий перехід на спілкування українською мовою.

Віталій КЛИЧКО, чемпіон світу з боксу за версією WBA і WBO (народився в с. Біловодськ, Киргизстан), очолює блок свого імені:

— Я тривалий час тренувався за кордоном у Німеччині. Тож природно, що в мене не було там мовного товариства. Тому переважно спілкувався німецькою, англійською чи російською мовами. Я виріс у російськомовному середовищі, бо мій батько був військовим, і ми багато подорожували колишнім Радянським Союзом. Але я завжди пам’ятав, що мої дідусь і бабуся спілкувалися винятково українською мовою. Тому мені було досить легко, потрапивши в українське мовне середовище, одразу ж заговорити рідною мовою. Іншими словами, перебування в мовному середовищі було єдиною вправою з вивчення мови.

Катерина СЕРЕБРЯНСЬКА, абсолютна чемпіонка світу (1995 р.), абсолютна чемпіонка Європи (1996 р.), абсолютна олімпійська чемпіонка (Атланта) з художньої гімнастики (народилася в Сімферополі):

— Я вважаю, що українська мова дуже важлива для кожного свідомого українця, незалежно від того, в якому місті чи регіоні людина мешкає. Головне, щоб бажання знати свою мову було свідоме. На сьогодні я не можу сказати, що володію справжньою українською мовою, без помилок і повною мірою. Проте я її вивчаю і роблю це із задоволенням. Один раз на тиждень займаюся з репетитором. Звичайно, для цього в мене є важливий стимул. Мій син пішов у перший клас. Українська мова необхідна йому в школі. Та й у майбутньому вона знадобиться. Незважаючи на те, що я завжди розмовляла тільки російською, зараз у мене є гідний співрозмовник, тому процес вивчення української мови для мене цікавий та новий.

Олег СКРИПКА, музикант, лідер гурту «Воплі Відоплясова» (народився в Ходженті, Таджикистан, виріс у Мурманській області, Росія):

— Ми жили в Мурманській області, і в моїй сім’ї розмовляли російською мовою. Коли мені було сім років, мене на літо відправили до бабусі й дідуся в Полтавську область. І там я вперше заговорив українською. Вже пізніше, в більш свідомому віці, почав читати українську літературу. І вже потім, як переїхав до України і почав співати, почав спілкуватися українською мовою.

Ірен РОЗДОБУДЬКО, письменниця, головний редактор журналу «Караван історій. Україна» (народилася в Донецьку):

— У дитинстві я читала книжки українською мовою, але не розмовляла — хіба що, коли ми в садку чи в школі брали участь у якихось урочистих заходах, дитячих ранках. Тоді я читала різні українські вірші вголос. У ті часи в Донецьку не дуже було заведено говорити українською. А вивчити мову мене нічого не змусило, адже я з примусу взагалі нічого не роблю. Просто прийшло розуміння: якщо я живу в Україні, то не говорити чи хоча б не знати рідну мову — це шлях у нікуди. В Києві я одразу почала працювати в українській газеті! Вона називалася «Родослав». Мені була потрібна миттєва «шокова терапія». І нічого: за місяць і заговорила, і записала.

Лілія ПОДКОПАЄВА, абсолютна чемпіонка світу (1995 р.), Європи (1996 р.), чемпіонка Олімпійських ігор в Атланті зі спортивної гімнастики (народилася в Донецьку).

З Лілією Подкопаєвою зв’язатися не вдалося. За неї відповів її чоловік Тимофій НАГОРНИЙ:

— Так, Ліля справді вивчала українську мову. Вона наймала вчителя, який їй у цьому допомагав. Проте зараз вона зробила паузу. У Лілі дуже жорсткий графік. У неї на часі — участь у трьох проектах і зйомка в кіно. Але вивчення української мови у планах є. Думаю, 2008 року вона приділить цьому більше уваги.

Дмитро ГОРБАЧОВ, мистецтвознавець, експерт міжнародних аукціонів (народився в Алапаєвську Свердловської області).

Його батько Омелян Горбачов був членом бюро Соціал-демократичної партії більшовиків. Київська організація не поділяла екстремістських настроїв Леніна, і під час квітневої конференції Омелян Горбачов навіть з ним сперечався. Проте робітники «Арсеналу» все-таки прислухалися до поради Леніна і повстали проти Центральної ради. Омелян Горбачов тоді очолював профспілку металістів у Києві. Отож Михайло Грушевський наказав заарештувати його за моральну підтримку заколоту. Про це дізналися робітники київської електроніки. Вони оголосили страйк і вимкнули світло. Грушевський був змушений сидіти при свічках і зрештою, щоб з’явилося світло, наказав Горбачова звільнити... Це сталося на початку 1918 року. А на початку 70-х його сина Дмитра Горбачова звільнили з роботи... за українську ідею.

— Я народився на Уралі, але мене, маленького, привезли сюди. І я звик до України. А свідомим українцем уже став, можна сказати, у 70-ті роки. Тоді й перейшов на українську мову в побуті. Тут, власне, було кілька причин. Я став істориком української культури. Отож через культуру і через спілкування з діячами української культури (серед яких були дивовижні інтелектуали, наприклад, Григорій Кочур) я зрозумів, що бути українцем — це гонорово, що говорити українською — це теж гонорово. Був іще другий момент. Мені змалку прищепили християнські цінності. Я завжди жалів скривджених. А я відчував, що люди, які мене оточують, — скривджені. Пригадую, як до мене на вулиці звернувся чоловік і ламаною російською мовою намагався про щось розпитати. Я відповів йому українською, і він здивувався: «О, то з вами можна говорити українською? Я ходжу тут по всіляких інституціях, і, не дай Боже, там почують українську мову. Мене або засміють, або виженуть». Мені стало страшенно прикро, що в столиці України українець боїться балакати українською мовою. А щодо того звільнення... Мене звільнили через те, що я пропагував українську культуру і модерний напрям. Вважалося, що в України є гарний фольклор, але в новочасності вона відстає. А я зрозумів, що Україна має надзвичайно потужний модерний напрям. Наприклад, художник Малевич мав себе за українця і був діячем української культури. А це чути не хотіли. За це мене і вигнали з Музею українського мистецтва, але прихистили інші інституції: спершу видавництво «Дніпро», а потім театральний інститут.