Хатнище Боянового роду, або Вершини поезії Миколи Боровка

Микола Боровко — відомий український поет, до речі, єдиний, хто в XX столітті подарував читачеві цілу книгу ронделів. Громадський діяч Київщини, впродовж трьох скликань обирався депутатом Київської обласної ради. Педагог, який пізнав труди від заступника директора середньої школи з навчально-виховної роботи до начальника управління освіти і науки виконавчого комітету, відпрацював на освітянській ниві 25 років. Бориспіль знає його як організатора місцевої громади, адже протягом 14 років він був заступником міського голови. Тож увесь цей перелік посад так ущільнював його життя, що говорити про літературу, поезію видається справжнім дивом. І справді, дивом із див є те, що Микола Боровко за цей період написав і видав близько півтора десятка книжок. А нещодавно столичне видавництво «Генеза» подарувало прихильникам творчості Миколи Боровка двотомне видання його вибраних творів.

Зазначу, що як у роботі педагога, так і в поезії Микола Боровко завжди прагнув досягти вершин, які манять багатьох, та підкоряються не кожному. Свідченням цього є визнання його відданості професії і поетичного таланту. Він заслужений працівник освіти України, Президентом України нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, лауреат літературної премії імені Андрія Малишка.

З передмови критика і літературознавця, поета і дослідника Миколи Славинського до першого тому вибраного дізнаємося про те, що поезія Миколи Боровка має дві форми вираження — традиційний вірш і класичний рондель. Автор передмови дає ключ до розуміння витоків його творчості, глибин, що живлять талант, почуття, які наповнюють синівське серце. Рядки «Стоїть верба Вкраїни молодої, і на моїм чолі тепло її руки», як на мене, найточніше висвітлюють сутність першого тому. Поетичність розділів книги змушує читача вслухатися у мотиви гуслів славного Бояна, який вічно живе у наших генах і допомагає нам почути і біль, і радість, і турботи сьогодення.

Поет Микола Боровко насамперед педагог. Тому він запрошує нас на шлях розуміння сутності життя і творчості патріота і громадянина, сподвижника ідей національного виховання — Василя Олександровича Сухомлинського — не тільки і не стільки педагога, як поета своєї справи, філософа і мислителя, 90-річчя від дня народження якого відзначатиме людство вже наступного року. І хоча сьогодні громада України ще не належним чином поцінувала титанічну працю та внесок українського самородка в розвиток національної педагогічної науки — це зовсім не зменшує інтересу до його спадку. Адже вічність буде завжди у його вченні. Про це Микола Боровко наголошує в циклі «Я мудрості учусь в Садівника»:

Глибокі і теплі поезії чекають вдячного читача в циклах першого тому двотомного видання поезії Миколи Боровка. Це «Зеніт зими», «І Зміїв Вал, і поле Куликове». Осібно хочу наголосити на глибокій філософічності й реалістичності письма Миколи Боровка в циклі «В одсвіті Чорнобильської заграви».

Мені хочеться зупинитися на тій грані творчості Миколи Боровка, яка виокремила його в усьому українському літературному русі, та й не лише в українському. Ще після виходу книги «Ронделі» (Київ, «Молодь», 1994 рік) його поезія сколихнула весь літературний процес України. Хоча перед цим була книга «Хатнище», про яку Анатолій Костецький в рецензії «Живлющу гілку не відчахнеш» висловився так: «Хочеться просто ділитися з друзями, близькими і навіть не знайомими тобі людьми своєю радістю, своїм одкриттям отого справжнього, первинного, чистого й щедрого, що є у книзі, що якимось утаємниченим одкровенням вихлюпується через її береги...».

Тож другий том цього видання і має назву «Ронделі». У передмові до книжки мовознавець Анатолій Мойсієнко розкриває основу жанрострофи ронделя і наголошує на тому, що Микола Боровко як справжній майстер зробив значний внесок у його розвиток.

З першого погляду тринадцятирядковий вірш, обмежений тематично (французи використовували його для створення творів, пов’язаних з темою кохання), уже ніби був приречений на змістову одноманітність.

І саме тому Павло Тичина на початку минулого століття спробував розірвати канони ронделя, розірвати умовності французької чутливості і створити революційний рондель, в одежу класичної форми одягти ідеї революційних змін. Навіть неокласики не залишили нам ронделів. Тому вихід цілої книги таких віршів у 1994 році і зацікавив, і насторожив.

Що ж привніс в українську літературу Микола Боровко своїми ронделями?

Критики ще не відповіли нам ґрунтовно на це запитання. Тож мені хотілося б закцентувати увагу на кількох моментах. По-перше, це те, на чому я вже наголошував у передмові до книги Миколи Боровка «Різдво весни», що автор зробив крок до подолання нашою літературою відчуття меншовартісності в царині класичного письменства. Українська література пишається досконалістю освоєння сонета. А сонетарії Дмитра Павличка — взірець цього жанру і не лише української літератури, а й світової. Українська література пишається цілими вінками сонетів. Із цього треба радіти. Талановиті поети освоюють рубаї, хоку, рондо.

І ось нарешті рондель.

Зупинімось на вірші «В твоїх очах — бринить печаль» — класичний рондель у традиції любовної лірики епохи розвитку французького ронделя з елементами сьогодення. Таких творів, які можна поставити в один ряд з творами в стилі класичного ронделя, можна назвати багато, але обмежимося кількома: «Мою любов, немов Христа», «Етюд ночі», «Бруньок квітневих молоді рої», «Зустріч».

Наступним досягненням в царині ронделя є «розкріпачення» — розкріпачення тематичне.

Спинімося на розділі, який присвячений малій Батьківщині, — селу. «Нетлінними мавзолеями любові матері і отчого добра» називає автор сільські хати. А поезію «Уже й купці знайшлись. І цінять» хочу навести повністю:

Уже й купці знайшлись.

І цінять,

А хата очі опуска.

Ані мольби, ні просьб, ні скарг —Відкрила навстіж двері в сіни.

Звідкіль у світ пішли усі ми,

Щоб не затертись у пісках...

Уже й купці знайшлись.

І цінять,

А хата очі опуска.

Розклали грошики порційно — На кожній купочці — рука.

Нам доля випала гірка:

Хоч не багаті й не старці ми...

Уже й купці знайшлись.

І цінять.

Глибину трагедії внутрішньої і зовнішньої руйнації села автор висвітлює у творі «До хвіртки дотягла роки», де досліджує долю сільських матерів, що провікували у напівзлиднях і холоді, та «Литки об кригу ранять матері».

Автор живе селом, він дихає ним, йому болять його проблеми, він вірить, що «сільські хати — нетлінні мавзолеї любові матері і отчого добра» не будуть зруйновані будівельниками чи замислами юродивих, не змиються дощами політичних злив і грязевих потоків.

Микола Боровко — педагог і за дипломом, і за своєю сутністю. Його поезії «Майстри», «Мета», «Пейзажі отчого куточка», «Спориш у батьковім дворі», «Нелегко мудрувались букварі», «Нам призабулось, що написалось в них», «Дороги нищимо, завалюєм стежки», «Дівча мале веде за руку брата» засвідчують внутрішній пошук і намагання поділитися знайденим світлом у цьому мінливому житті.

Осібно хочеться звернути увагу читача на майстерне використання ронделя у філософському осмисленні історичного моменту. Показовим є рондель «Цар Кіаксар».

Чи пошуки вирішення одвічної проблеми українців —державотворчості, реалізація якої ускладнюється крихкістю структури цього матеріалу та загубленої у шалі боротьби поваги і толерантності, — «882. Олег»:

Розкріпачивши рондель, Микола Боровко тонко використовує його як пензлик слова, малює картини зримі і точні — у ронделі «Літо»:

А як пристрасно звучать барвами любові і добра ронделі «Надвечір’я», «Освячення».

Завершуючи свої міркування з приводу змісту вибраних творів Миколи Боровка, їх поцінування, хочу приєднатися до думки автора статті в газеті «Літературна Україна» від 2 вересня 2004 року під назвою «Чи далеко нам до Нобеля» і порадіти, зі свого боку ствердивши, що автор має рацію: відстань української літератури до вершин світового визнання стала коротшою завдяки ронделям Миколи Боровка, який постає перед нами витонченим майстром «пейзажів душі», глибоким ліриком.

Чернігівщина. Бурівка. Зима.

Птах вечора у шибку заглядає.

Вогненним дзьобом кригу

скла довбає

І комір перехожим підійма.

Мороз на стежці лютий,

наче мавр.

І протяг хльостко цвьохкає

нагаєм.

Чернігівщина. Бурівка. Зима.

Птах вечора у шибку заглядає.

Від самосаду кашляє димар.

А дядько пам’ять спогадом латає —Метелик літа теплого літає...

Та сам його він більше не впійма.

Чернігівщина. Бурівка. Зима.

Тож бажаю приязним читачам приємних зустрічей з прекрасною поезією.