Бували дні, коли на нашу станцію «Академік Вернадський» навідувалися по дві групи туристів. Таке враження, що весь світ мандрує Антарктидою. Це тільки наші дома сидять, бо грошей катма. Деякі чилійські турфірми спеціалізуються на організації подорожей до південного регіону Земної кулі.

14 місяців провів на науковій станції «Академік Вернадський» Валерій Семенюк (на знімку), лікар Хмільницької районної лікарні на Вінниччині. За десять років існування станції це була найтриваліша експедиція, каже Валерій Павлович.

Затримку в часі спричинили об’єктивні причини. На станції встановлювали новий паливний бак. Робота складна. Найменший пролив дизпалива, яке слугує джерелом енергії, може обернутися великою неприємністю. «Якби раптом таке сталося, — каже співрозмовник, — нас би виставили перед світовою громадськістю як забруднювачів екології на поки що найчистішому континенті».

Все сміття з Антарктиди експедиція забирає із собою, уточнює пан Валерій. Його переробляють з допомогою спеціальної машини. Складують у мішки. На зворотному шляху в Чилі здають заготовлювачам. «Додому везти трохи задалеко», — усміхається він. Наприклад, до Вінниці звідти майже 15 тисяч кілометрів. «Якщо точніше, — продовжує співрозмовник, — 14 878 кілометрів. Я сам встановлював стрілку з таким написом». Відстань визначають фахівці. У них таке обладнання, що дає можливість зробити це з точністю до десятка метрів...

Спершу Валерій хотів вказати на стрілці назву свого рідного містечка Хмільник. Але на нього могли б образитися за це ще два представники Вінниччини: дизелістом на станції працював чоловік з Оратівського району, а згаданий паливний бак разом з іншими фахівцями встановлював уродженець Могилів-Подільського району, нині він працює в Києві в Українському центрі дослідження Антарктиди.

Українська наукова станція «Академік Вернадський» розташована на острові Галіндес, одному з Південно-Шотландських островів. Острів — шматочок суші: його територія визначається відстанню приблизно кілометр на кілометр. З одного боку, за сім кілометрів по воді — протока Пінола, яка виводить на материк. З другого — острів «гладить» своїми хвилями океан. Галіндес ще називають островом вітрів. Вони тут свистять зі швидкістю до 50 метрів за секунду. «Найнижча температура за час нашої зимівки, — згадує пан Валерій, — становила мінус 35 градусів за Цельсієм. Це у серпні—вересні, тоді й снігу найбільше. А найвища — плюс сім градусів у грудні—січні. Починаючи з листопада і аж до нового року стоять білі ночі. Протягом двох тижнів сонце взагалі не заходить».

Жодного дерева на острові не побачиш. Місцевість кам’яниста. У теплі місяці росте мох і навіть трава дишанція, чимось схожа на конюшину. «Як казав наш біолог, це вже не Антарктида, а тундра. Тундра наступає, — продовжує розповідь В. Семенюк. — Яскравий приклад підтвердження тенденції загального потепління».

До найближчої американської станції 53 кілометри, до російської «Белінсгаузен» — 600 кілометрів.

Станцію в Антарктиді нам продали англійці за... один фунт стерлінгів. Гарний подарунок, що й казати. Росіяни на таке не розщедрилися, хоча їм дісталися всі 12 станцій колишнього Союзу.

У 1996 році на англійську станцію претендувало понад двадцять країн. «Англійці вибрали нас, мабуть, тому, що в нас було чи не найбільше фахівців, які досліджували Антарктиду за радянських часів, — висловлює своє припущення В. Семенюк. — Тоді Союз мав 12 наукових станцій. Але жодна з них не дісталася колишнім республікам. Половину з них росіяни законсервували, на решті продовжують працювати дотепер».

Не дивно, що поява англійців на нашій станції сприймається «зимівниками» як належне. Члени двох перших експедицій навіть стажувалися в Англії. Деякий час британці залишалися разом з нашою першою експедицією після того, як над станцією уже майорів український прапор. Допомагали новим господарям освоїтися в таких умовах.

— 19 січня нинішнього року, саме на свято Водохреща, ми зустрічали на станції поважну гостю, — каже пан Валерій, — доньку англійської королеви принцесу Анну.

За словами співрозмовника, в Антарктиді кожна зустріч хвилююча. Але щоб з принцесою!.. Представниця королівської родини вразила їх простотою у спілкуванні. А ми її здивували порядком і чистотою на станції. Згодом американці пояснили, що на англійській станції гірший порядок, тому Анна не могла приховати здивування побаченим.

Під час одинадцятої експедиції на станції зимували 13 фахівців. Наймолодшому учаснику експедиції — 21 рік, найстаршому — 53. Всі чоловіки. За весь час існування станції лише один раз, під час другого зимівника, на ній працювали четверо жінок. Відтоді їх не беруть в експедицію. Чому?

— Ходять різні балачки, — каже пан Валерій, — нібито вони тоді стали причиною погіршення психологічного мікроклімату. А що було насправді, нас у подробиці не посвячували.

Провести рік у складних кліматичних умовах та ще й в обмеженому просторі непросто, наголошує співрозмовник. Перші три-чотири місяці одне одному допомагали в усьому. Навіть просити про це не доводилося. А далі на декого нападала хандра. Такий стан спричиняли кліматичні умови. Там дуже бідна гама кольорів — сірий і білий. Найбільше позитивних емоцій ми сприймаємо саме очима, уточнює лікар. У червні вже й ці два кольори мало бачиш. Бо дні такі короткі, що сонце сходить аж об 11-й, а через п’ять годин уже ховається за горизонтом. Сильні вітри, до речі, теж є депресантом, вони виробляють інфразвук. Його низькі частоти негативно впливають на психологічний стан людини.

Найважчими видалися останні два місяці. «Я вже й дні лічив, і відмічав їх на календарі, як солдати в армії перед дембелем», — усміхається Валерій.

Ліки від хандри Семенюк приписував кожному індивідуально. У залежності від захоплення. Радив присвячувати саме йому весь вільний час. «Я полюбив в Антарктиді гірські лижі, — продовжує пан Валерій. — Піднімався аж на купол льодовика, а це 200 метрів висоти. Декілька таких підйомів-спусків — і вільного часу ставало замало. Разом зі мною цим самим захопилися ще кілька хлопців. Сауна, більярд, відеофільми... Телевізійний сигнал на острів не доходить. Навіть радіохвилі линуть з такими перешкодами, що не вдається нічого зрозуміти, про що йдеться в радіопередачі. Єдиний зв’язок — електронна пошта. І то листи відправлялися не безпосередньо адресату, а в київський Антарктичний центр. Вже звідти повідомлення членів експедиції переадресовували вказаним абонентам»

З березня по листопад різноманіття вносили туристи. «Академік Вернадський» остання точка їх мандрів, то деякі з них затримувалися навіть довше, ніж планували.

Під час таких неформальних зустрічей іноземці найкраще пізнають українців, переконаний співрозмовник. Їх захоплювало вміння декого з наших, скажімо, грати на гітарі. Чарували українські пісні. Облизували пальчики від наших страв.

Про нашу традиційну гостинність годі й казати. Поруч за сім кілометрів від станції «Академік Вернадський» на острові Пітерман працювали четверо американських фахівців — три жінки й один чоловік. Там велика колонія пінгвінів. Вони досліджували їх. «Американський корабель закине їх на пару місяців, — каже В. Семенюк, — і живуть вони там в палатках. — До їхньої станції більш як п’ятдесят кілометрів, до нашої — сім. По суботах американці зв’язуються з нами і просяться в гості. А в цей день на станції, уже традиційно, з першої зимівки, святкова вечеря. Наші «зодіаками», так називаються моторні човни, доставляли їх, щоб могли хоча б помитися. Як же вони були вдячні за це! Запевняли нас, що всій Америці розкажуть, які гостинні українці».

— Тому я й кажу, — наполягає пан Валерій, — настав час брати в експедицію ще й дипломатів. Нехай представляють там честь держави. А в разі потреби відстоюють її. В Антарктиду їде дедалі більше туристів з різних кінців світу. Отож вистачить роботи й дипломатам.

Вінницька область.

Фото з архіву В. Семенюка.