Україна приєдналася до багатонаціональних миротворчих сил країн Південно-Східної Європи (ПСЄ). А Президент Віктор Ющенко заявив, що цим самим вона підтверджує свій курс на членство в ЄС і НАТО. Він звернувся до європейських партнерів з проханням посприяти нам приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО. ЄС його не почув, натомість НАТО розкрило обійми: подавайте офіційну заявку...

Що таке сталося? Коротко: ми приєдналися до військового блоку з усіма наслідками, що з цього випливають. Усупереч тому, що Україна — позаблокова держава. Незважаючи на те, що наші керманичі зобов’язані були б запитати згоди на це в народу або принаймні пояснити, навіщо це потрібне нам, українцям, а не членам блоку?

Утім, навіщо це потрібне їм, зокрема США, було зрозуміло ще напередодні саміту: інформагенції повідомили, що глава Пентагону Роберт Гейтс має намір переконати керівників України та інші держави Європи доправити своїх миротворців в Афганістан або розширити там свої контингенти. І справді: пан Гейтс обливав слізьми жилетки нашого Президента й міністра оборони Анатолія Гриценка, скаржачись, що європейські партнери, маючи мільйонні армії, уникають посилати їх до Афганістану — для тамтешнього мирного врегулювання. Тож знав, куди плакатися: Україна, приєднавшись до багатонаціональних миротворчих сил ПСЄ, погодилася «врегульовувати та впливати». У колишньому СРСР це називалося «допомагати Афганістану будувати дороги». Результатом було повернення додому тисяч наших вояків у цинкових домовинах...

Тож знову будемо воювати в Афганістані? Що Київ може послати своїх вояків в Афганістан, наші очільники не дуже й заперечують. Адже, за словами Анатолія Гриценка, наступним кроком після приєднання до миротворчих сил ПСЄ стане ратифікація цієї угоди у Верховній Раді. А виконання конкретних місій буде ухвалюватися разом з командуванням миротворчої бригади та Генеральним штабом Збройних сил України. Гриценко нагадав, що Україна торік уже забезпечувала транспортування миротворчої бригади країн ПСЄ з Румунії в Афганістан і назад. Та запевнив, що збільшення внеску в миротворчу діяльність для зміцнення безпеки на Європейському континенті — наш пріоритет. За його словами, Україна бере участь у всіх операціях НАТО — на Балканах, в Іраку, в Афганістані, в операції «Активні зусилля». Щоправда, участь в Афганістані — це присутній там один військовий медик. Нині доправлять туди ще одного та одного офіцера штабу, — пообіцяв Гриценко. Але ж США поки що й не вимагають нашої великої присутності в цій країні: лише символічно, задля солідарності у боротьбі з талібами...

Одне слово, наші очільники вдають, ніби майбутня українська військова присутність в Афганістані — дуже невинна. І йдеться лише про нашу участь у зміцненні європейської безпеки. Начебто таємниця, що навіть символічно ставши союзниками США в їхній боротьбі і в Іраку, і в Афганістані, ми послаблюємо власну безпеку. Бо всі, хто бере участь у військових акціях там, стають ворогами терористичних ісламських угруповань. Європейці це зрозуміли й вимагають від своїх урядів повернути вояків додому або принаймні скоротити військові контингенти там, де вони перебувають з ініціативи США.

Натомість українські керівники чомусь вирішили, що терор — це не для нас і що наших заручників таліби не братимуть. Але від цього нас не порятують ні америки, ні європи. Та й ми вже переконалися, що Афганістан не перемогти нікому, заплативши за це найвищу ціну. І готові так само платити надалі? Але хіба не клялися ми на могилах наших дітей, які полягли на нікому не потрібній війні, виконуючи якийсь незрозумілий «інтернаціональний обов’язок», що ніколи більше? Утім, якщо глава нашої держави вважає, що так і має бути, то нехай дає в руки своєму Андрію зброю — щоб він був першим мажором не лише в дорогих столичних нічних клубах, а й в Афганістані. Готові до цього, пане Президенте?