У Бещадських горах, що на півдні Польщі, є місця, де просто серед лісу чи галявини можна натрапити на яблуню, грушу, черешню. Це не особливість місцевої флори. Річ у тім, що до 1947 року тут були українські села, яких за підтримку УПА під час операції «Вісла» за лічені дні переселили на захід Польщі, а хати спалили. Група українських журналістів, завдяки фундації «Партнерство заради демократії», змогла відвідати один з куточків цього регіону — Динівське підгір’я.

Пам’ять зберегли церкви

Після виселення українців ці місця так і не вдалося заселити. Наприклад, у селі Ущик Дольний колись проживало близько тисячі мешканців, а тепер — заледве триста. Сьогодні про українські поселення, окрім старезних фруктових дерев, нагадують географічні назви (приміром, Яворник Руський, Яблуниця Руська), а ще —дерев’яні церкви. Найстарша з них — церква Вознесіння Господнього, побудована ще 1510 року. Її звели на горі висотою 300 метрів, не використовуючи пилок та цвяхів — лише сокири. Парафіянами церкви п’ять століть поспіль були мешканці Улуча. Тепер цього села немає. Є лише старе кладовище навколо храму, де можна прочитати імена останніх парафіян. Кажуть, що після того, як селян вивезли, дерев’яні бані храму мародери розібрали на дрова, і до 60-х років минулого століття церкву заливали дощі й сніги. Проте навіть такі випробовування споруда витримала. Сьогодні церква не є діючою.

Інша доля спіткала церкву Пресвятої Богородиці в селі Войтково. Цей греко-католицький храм селяни збудували у середині ХІХ сторіччя. У 40-х роках минулого століття церква дивом вціліла, а ось парафіян не стало. Нові мешканці села переобладнали храм на римо-католицький.

Спеціаліст екологічної освіти лісництва «Бірча» Ришард Капушчінський розповів, що після війни багато сімей пережили тут справжні трагедії. Адже більшість мешканців прикордоння, як правило, мають родичів по обидві сторони кордону. Тож коли після війни їм довелося визначатися, хто вони більше — українці чи поляки, то траплялося так, що сестра обирала українську сторону, а брат — польську. Уперше після війни таким людям вдалося побачитися аж у 1980-х роках.

«Такі історії тут може розповісти кожен, — каже пан Капушчінський. — Так, мої батьки родом із українського міста, що по той бік кордону. Але після війни вони були вимушені покинути свої домівки і переїхали до Польщі».

Королівське полювання між яблунями

Проте трагічна історія цього регіону не завадила партійному керівництву комуністичної Польщі організувати тут елітну мисливську базу. На 30 тисячах гектарів було створено лісництво «Бірча». Полювати на оленів, кабанів, сарн, ведмедів сюди приїздили лідер повоєнної Югославії Йосип Броз Тіто, іранський шах Мохаммед Реза Пехлеві, завсідниками бірчанських лісів була партноменклатура Польщі та України. Для їхніх потреб збудовано аеродром та мисливський замок у містечку Арламув. Лісництво було огороджено та посилено охоронялося. Від тих часів бірчанським лісам залишилися хіба що рештки огорожі, дороги та мисливські вежі.

Після демократичних перетворень у Польщі тут організовано лісництво «Бірча», на території якого розташовано 8 заповідників. Його працівники хоч і називаються лісниками, проте працюють, швидше, як екологи та вчителі. Береже ліс від браконьєрів спеціальна служба — лісова охорона. А лісники більше займаються екологічною та просвітницькою діяльністю: проводять екскурсії для молоді, дітей, розповідають, наскільки важливо берегти природу, показуючи охочим рідкісні види рослин. До речі, в лісництві, як і раніше, водиться багато звірів. Зокрема, оленів та сарн так багато, що їх можна побачити з вікна автобуса. Також на території лісництва — вододіл Чорного та Балтійського морів.

Приманка для туристів

Звичайно, уся ця робота спрямована не лише на збереження природи, а й на те, щоб привабити якомога більше туристів. Зацікавлені в цьому і місцеві жителі, які активно розвивають так званий «зелений туризм».

Крім того, в регіоні є багато мотелів та готелів, ціна проживання у яких часом ще нижча, ніж у селян. Проте, як з’ясувалося, лише гарної природи, чистого повітря та, порівняно з Західною Європою, низьких цін виявилося замало. Слід облаштувати дороги, організувати спеціальні туристичні траси, зрештою, очистити забруднені ріки, прибрати ліси. Одному гірському селу така робота, звичайно, не під силу. Тому місцеві селяни створили зв’язок гмін Динівського підгір’я.

Дуже приємно, що ця спільнота приділяє особливу увагу співробітництву з Україною. Тут переконані, що трагічні сторінки історії треба пам’ятати, але водночас слід будувати нові відносини. На знак примирення між народами у лісництві «Бірча» на місці, де колись було українське село Ломна, посаджено так званий медіа-ліс. Його досаджують щороку восени українські та польські журналісти. Цьогоріч, окрім журналістів, ліс саджали також діти з польських та українських прикордонних сіл. Приємно дивитися, як ці діти працюють разом, спілкуються без перешкод, мають спільні інтереси.

Я запитала у одного хлопчика з польського села, з чим у нього асоціюється Україна? Чесно кажучи, ставлячи це запитання, передчувала, що він розкаже якусь криваву сімейну історію. Але хлопець, не задумуючись, відповів: «З Євро-2012!».

На знімку: церква Вознесіння Господнього.

Фото автора.