Щороку держава виділяє мільярди гривень на підтримку села. Але як вони використовуються, в чиїх кишенях осідають? Що більше сіл розорено, то більше «Мерседесів» мчить через них. Що нас чекає?

«Хвостів» менше, ніж по війні

До кінця року надій на одну корову у приватно-орендному підприємстві «Іванівське», що в Теребовлянському районі на Тернопільщині, становитиме до семи тисяч літрів, а їх тут понад 400. Загалом, череда великої рогатої худоби в господарстві налічує 1300 голів, стільки ж свиней. Колись я була на фермі в «Іванівському». Корівок хоч на виставку ввези, такі вгодовані та доглянуті. Багаторічний керівник «Іванівського» Антон Білик каже, що за підтримки держави тваринництво непогано розвивається. Прямих дотацій на ВРХ (прирости тут становлять 800 грамів на добу) отримали цього року 194 тисячі гривень, на свиней — 32 тисячі. Ще 80 тисяч гривень дала держава на розвиток поголів’я. Окрім того, через переробні підприємства у вигляді дотацій надійшло за молоко 525 тисяч гривень, за яловичину — 231 тисяча гривень, свинину — 4 тисячі. Одне слово, жити можна. Якби ще й ціни на сільгосппродукцію були паритетними... Якщо молоко реалізують по 2,1 гривні за літр (з цим ще можна миритися), то закупівельна ціна м’яса ВРХ не перевищує 9 гривень.

З головним інспектором обласного управління агропромислового розвитку Миколою Білорусом почали лічити, скільки господарств області серйозно займаються тваринництвом. Таких набралося не більше десяти. Картина дуже сумна. Міркуйте самі. На 1 жовтня на тернопільщині налічувалося 247,2 тисячі голів ВРХ, у тому числі 139 тисяч корів. До слова, одразу після війни, в 1945-му, цифри відповідно становили 245 і 198,5 тисячі. Тобто тоді корів було на третину більше, ніж тепер. Догосподарювалися... Щоб краще зрозуміти, звідки довелося падати, пропоную для порівняння дані 1990 року: 930,7 тисячі голів ВРХ, з них більш як третина — корови. А область на весь колишній Союз славилася своїми тваринницькими комплексами, сюди їхали вчитися. Та слава минула. Нині такі господарства, як «Іванівське», — останні з могікан. Поголів’я худоби з року в рік падає. Не допомагає і дотація держави. На початок жовтня в область надійшло майже 30 мільйонів гривень державних коштів, які мали б напряму стимулювати розвиток тваринництва, але цього не сталося. Щоправда, почало рости поголів’я свиней. Однак ті, хто зробив ставку на цю галузь, нині в роздумах. Контрабандна свинина сплутала всі карти. Та нехай польська, яка заполонила наші ринки і яку продають під виглядом української (споживач добре орієнтується, що краще), все-таки від близького сусіда, а то тернопільські м’ясопереробні підприємства почали закуповувати для виробництва ковбас сало з... Китаю. Хто б міг подумати, що купити його в китайців і доправити сюди — дешевше, ніж заплатити дядькові в селі. Вже й стратегічний продукт програємо...

Перекупникові в кишеню

Заступник начальника відділу організації виробництва та маркетингу сільгосппродукції обласного управління агропромислового розвитку Євген Молочник вважає: щоб у тваринництві сталися істотні зрушення, допомогу держава має збільшити втричі. Зокрема, слід подбати про племінну роботу, оновлення стада. А ось Микола Білорус, який багато років працює в переробній галузі, знає і те, що на виду, і те, що ховається в тіні, переконаний: ті кошти, що їх виділяє держава сьогодні, по суті, вилітають у трубу. Замість нарощувати стадо вирізають молодняк. Нічого не варто трьох телят оформити як одного добрячого бичка й отримати доплату. Приїдеш у село — нормального хвоста не знайти, а на папері — самі великоваговики. На обліку — одне, в реальності — інше. Інколи різниця в одному селі може становити 100—120 голів. Комерційних схем у заготівлі вистачає. Якось під час банкрутства одного з м’ясопереробних підприємств Тернополя через корупційні схеми деякі заготівельники втратили по 800 і більше тисяч гривень кожен. Гадаєте, впали у розпач? Почухали потилицю та й узялися до роботи. На потужніших підприємствах облік менш-більш достовірний, а на дрібних (їх в області сотні) звести кінці практично неможливо. Навести порядок передбачалося з допомогою паспортизації худоби, однак їй кінця-краю не видно, і уряд не наполягає на її закінченні. Мабуть, комусь вигідно затягувати цей процес, щоб продовжувати ловити «рибку» в каламутній воді.

Держава дотує сільгоспвиробника і через податок на додану вартість. Його переробні підприємства переганяють на спеціальний рахунок, звідки частково розраховуються за сировину — до 20 відсотків. Але селянин тих коштів не бачить: з ним розраховується завод. Про участь у цьому держави людям невідомо.

За різними програмами аграрний сектор області отримує прямої дотації приблизно 80 мільйонів гривень на рік. Ще 60—70 мільйонів дає держава через переробників. Виходить приблизно 150 мільйонів гривень. За всіма розрахунками, це мало б сприяти нарощуванню сільгоспсировини і здешевленню продуктів харчування. Насправді спостерігаємо картину протилежну. Варто згадати лише про нинішні ціни. Якщо держава бере участь у формуванні ціни на сировину і готову продукцію, то, за логікою, мала б впливати на вартість товару, що стоїть на прилавку. Однак тут відбувається розрив. Далі, кажуть, усе регулює ринок. Ніхто не бажає вникати у механізм ціноутворення. Чому м’ясо закуповують по 9—10 гривень, а продають по 30 і більше? Не один прем’єр обіцяв непримиренно боротися з перекупниками, дати селянинові доступ до прилавка, і що? Закінчуються чергові вибори, і все стихає. Якщо вже держава виділяє з бюджету мільярди гривень на підтримку аграрного сектору, то мала б регулювати ціни хоча б на найходовіші продукти, життєво необхідні для 90 відсотків населення.

Привезуть усе готове?

На центральному ринку Тернополя за багато років знаю мало не кожного продавця м’яса. А прийшла днями і здивувалася: стільки нових облич з’явилося за літо. Розговорилася з давньою знайомою. Жаліється, що молодь підпирає, а в неї плани: кожному з чотирьох онуків — по квартирі. Дітей вона вже забезпечила, сама живе в добротному особняку, тож тепер про внуків дбає. Вірю, що свого торговка доб’ється. Уряд-бо не відмовляється дотувати її кишеню. Та хіба лише її? Мабуть, немало чиновного люду присмокталося до цієї годівниці.

— На ці проблеми, — каже Микола Білорус, — слід дивитися крізь призму продовольчої безпеки держави. Тепер дотують усіх: і дрібнотоварного виробника, і спеціалізоване підприємство. Тим часом майбутнє за великими господарствами. Уряд мав би якось стимулювати їх створення, інакше в нас немає майбутнього. Хто полічив, скільки м’яса потрібно для продовольчої безпеки держави і хто його завтра постачатиме? Жодна ферма на Тернопільщині не виробляє молоко, яке відповідало б європейському стандарту «екстра». Поголів’я за рік не сформуєш, а ми вже стоїмо на порозі СОТ. Привезуть нам усе готове, а українського селянина остаточно випхають з поля, бо навряд чи він витримає конкуренцію з європейськими латифундистами.

Та це, швидше, риторичні запитання, на які найближчим часом ми навряд чи дочекаємося відповіді. Там, угорі, нині не до українського селянина і його проблем.

Тернопільська область.