Днями в Україні вперше на державному рівні відзначено день народження УПА. Сумно, що багато хто не дожив до цієї миті. Минуло сорок днів і від смерті Василя Кука, останнього Головного командира УПА, бойового побратима і друга Романа Шухевича, указом Президента посмертно вшанованого званням Героя України. Вірю, що звання Героя України посмертно буде присвоєне і Василю Куку. Я знав його давно, ми дружили з ним ще з часів СРСР.

Тож спробую розповісти про нього докладніше, переважно його ж словами, записаними колись мною — не лише на правах товариша, а й людини, яка першою в Україні надрукувала кілька інтерв’ю з ним у пресі і провела з ним кілька передач у програмах української редакції радіо «Свобода» ще на початку 90-х років минулого століття. Досі зберігаю касети із записами наших розмов. Я не буду багато розповідати про Василя Кука — важко, хоч зобов’язаний. Але про нього зараз написано і сказано вже багато (а ще більше буде різних випадок та небилиць), тож не буду повторювати вже сказане-написане іншими. Зауважу лише, що зустрічалися ми часто, я бував у нього в київській квартирі, він бував у нас в Ірпені, де я, між іншим, звів його з колишнім вояком УПА — письменником Дмитром Паламарчуком, з яким вони не бачилися з 1944-го. Сподіваюся, що найближчим часом, якщо знайду видавця чи кошти, я видам книжку про Василя Кука з нашими розмовами, зафіксованими магнітофоном. Одну з них я пропоную увазі читачів.

Василь Кук — справжній Герой України, який усе життя своє поклав на вівтар українського визволення. Він мав толерантність, світлий розум, виняткову ерудицію, ясну пам’ять. Я часто думав, що якби він був молодшим хоча б на десяток-другий років, то міг би стати чудовим Президентом України. Та не судилося — так Україна розминулася зі своїм Президентом. Велич постаті цього невеличкого на зріст чоловіка оцінять з часом, бо «велике бачиться на відстані».

Своїм відкритим листом до керівництва ОУН за кордоном, опублікованим у радянській пресі 1960 року, він не лише визволив з радянських концтаборів десятки тисяч репресованих за націоналізм, за боротьбу з «московсько-більшовицьким режимом» (саме таке визначення вживалося в ОУН, УПА) побратимів по зброї, а й врятував життя сотням тисяч людей, віддавши наказ вірним, підпорядкованим йому силам припинити збройну боротьбу, звільнивши їх від даної присяги. Цим він зберіг їх для майбутнього, для сучасної України, зрештою. Це був справжній подвиг, який потребував, можливо, більше мужності, аніж для того, щоб загинути в бою. Бо багато хто тоді не зрозумів його, навіть з побратимів, за кордоном його оголосили зрадником. Його виправдала історія. Та коли Президент України Леонід Кучма запропонував присвоїти йому звання Героя України, то він відмовився від цього звання та інших нагород, заявивши, що він не прийме їх доти, доки не будуть визнані воюючою стороною УПА та її воїни з відповідними правовими наслідками. Це вчинок мужньої, послідовно-принципової людини, відданої ідеї.

«Я зненавидів тоталітарні системи через те, що в тих системах не вільно проявляти свої переконання. У Проводі ОУН тільки один Василь Кук відчув дух часу і намагався перебудувати все на демократичний лад, щоб іти в ногу з вільним прогресивним світом, але, по суті, в даних умовинах це було неможливо і всі його намагання завалилися. Василь Кук видався мені одним з наймудріших людей у Проводі ОУН...» — писав безкомпромісний Данило Шумук у своїй книзі «Із ГУЛАГу» у вільний світ», виданій 1991 року в Торонто (Канада). Данило Шумук, колишній комуніст, колишній політпрацівник УПА, колишній політв’язень польських (був засуджений за комуністичну пропаганду і партроботу), німецьких, румунських і радянських концтаборів і тюрем, майже 40 років відбув у неволі за свої переконання, 1945 року засуджений до розстрілу військовим трибуналом у Рівному, та залишився незламним борцем. Отож така його оцінка Василя Кука важить багато. Я знав Данила Шумука особисто — він був дуже вимогливим до людей і жорстким в оцінках. Василь Кук був людиною багатогранною — знав кілька мов, фахівець з історії української музики, зокрема, автор кількох книг та досліджень про творчість Веделя, Березовського.

Тепло відгукувався про Василя Кука і Василь Стус, з яким вони приятелювали в шістдесятих роках минулого століття.

Нині, після його смерті, з сумом можна сказати, що разом з ним відійшла ціла епоха української історії. Василь Кук ще 1992 року в інтерв’ю мені сказав: «1944 року організував і очолював Національно-визвольну революційну організацію (НВРО), яка мала діяти не лише в Україні, а по всій території СРСР, скеровуватися на піднесення національно-визвольної боротьби інших поневолених народів СРСР.

...На якомусь етапі йшлося навіть про заміну назви ОУН на НВРО, оскільки визначення «українських націоналістів» у назві дещо обмежувало терени нашої діяльності Україною, а ми ж прагли «інтернаціоналізувати» цю національно-визвольну боротьбу, поширити її на Східну Європу, загарбану більшовиками, і на Совєтський Союз. Адже ми розуміли, що визволити Україну ми зможемо лише у разі розпаду Совєтського Союзу, спільними зусиллями всіх поневолених більшовиками народів, а тому пропагували визвольні ідеї за межами України».

Принагідно процитую ще дещо з цього інтерв’ю. Василь Кук, зокрема, каже: «Навіть 1954 року ми могли б, при бажанні, поповнити наші сили молоддю, відданою нам. Проте ми на той час намагалися вже не залучати їх у підпілля, наражаючи на загрозу смерті, страти, а залишали молодь на легальному становищі, щоб вона працювала на майбутнє України... Цей лист (йдеться про «Відкритий лист Василя Кука до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном», опублікований 1960 року в радянській пресі. — Д. К.) був моїм зверненням до тих керівних діячів ОУН за кордоном, котрі вже погано уявляли реальне становище в тогочасній Україні. В ньому я закликав їх припинити спроби створювати підпілля в Україні... Це нові непотрібні жертви, бо підпільна робота вже вичерпала себе... У тому самому листі я засуджував будь-яку співпрацю з ворогом, зокрема, із німецько-фашистськими окупантами, бо хоч ОУН і не співробітничала з ними, вона воювала, були, особливо в Західній Україні, деякі українські організації, які орієнтувалися на німців. Така орієнтація на чужі сили ще була живуча.

В Україні змінилася політична ситуація і з’явилися умови для ведення легальної роботи, пропаганди ідей національного відродження. Це були роки хрущовської «відлиги» і з’явилися певні можливості...»

Там само Василь Кук відповідає і щодо дивізії СС «Галичина»: ОУН—УПА поставилися до формування дивізії СС «Галичина» негативно. Провід ОУН однозначно засудив цю акцію і закликав саботувати її. Організація дивізії «Галичина» не лише компрометувала українство як німецьких союзників, а й спричинила загибель понад 8 тисяч українських юнаків під Бродами. Їхня свята кров пролилася не за Україну, а за її ката — Німеччину».

«Ми здобули моральну перемогу. Нас не перемогли», — ці слова Василя Кука актуальні і сьогодні.